Напрями реформування адвокатури у пострадянському просторі

Реформування українського законодавства про адвокатуру опинилося в глухому куті: багаторічні сподівання вчених і практиків модернізувати вітчизняну адвокатуру, гармонізувати законодавство про адвокатську діяльність із сталою європейською моделлю адвокатури не справдилися; не зрушилися з місця українські законодавці щодо виконання вимог, поставлених перед Україною стосовно імплементації в українське законодавство європейських стандартів адвокатської професії. Проігнорувала Україна і Рекомендації R (2000) 21 Комітету Міністрів державам-учасницям Ради Європи про свободу здійснення професійних адвокатських обов'язків. У цьому документі наголошується на необхідності здійснення або підсилення заходів, які уряди держав-учасниць Ради Європи вважатимуть необхідними для імплементації принципів, що містяться в цих Рекомендаціях. Комітет Міністрів РЄ, керуючись, зокрема, положеннями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, «прагнучи сприяти свободі здійснення професійних адвокатських обов'язків з метою розбудови верховенства права, складником якого є діяльність адвокатів, особливо при захисті свобод конкретної людини», підкреслює необхідність розробки адвокатськими асоціаціями або іншими професійними об'єднаннями адвокатів, професійних стандартів і кодексів етичної поведінки адвокатів.

Проте, в Україні відсутня як національна асоціація адвокатів, так і будь-яке інше професійне об'єднання, наділене правом представляти адвокатуру Україні в цілому. Рада Європи неодноразово приділяла увагу невиконанню Україною зобов'язань, взятих нею при вступі до РЄ щодо проведення декотрих структурних реформ в адвокатурі, в тому числі створення професійної організації адвокатів.

Сьогодні знов постала потреба запропонувати черговий законопроект про адвокатуру та адвокатську діяльність, який би враховував сучасний стан української адвокатури і не надумані, штучні, а реальні виклики для її становлення як європейської демократичної правозахисної інституції в українському соціально-правовому просторі.

У такий ситуації видається доцільним ознайомитися із законодавством про адвокатуру пострадянських країн, які сприйняли й успішно застосували європейський досвід, вибудували національні моделі адвокатури і вирішили ті проблемні питання, що постають сьогодні перед українською адвокатурою.

Сучасне законодавство про адвокатуру в колишніх республіках СРСР розроблялося у різні періоди їх становлення як незалежних держав, на різних стадіях зрілості національних демократій. Зрозуміло, кожна з цих країн враховувала особливості своєї правової системи і - можливо, значно більшою мірою - історичні правові традиції та бачення завдань і статусу адвокатури як правозахисного інституту; так чи інакше враховувала міжнародні стандарти професії, європейський досвід організації адвокатури і здійснення адвокатської діяльності. Не слід заплющувати очі і на той факт, що найбільш просунуті закони про адвокатуру отримали ті держави, які скористалися широкомасштабною допомогою міжнародних інституцій, зокрема ОБСЄ, у розробці своїх моделей реформування адвокатури. Тому в декотрих пострадянських країнах законодавство про адвокатуру є цілком сучасним, в ньому закладені норми, що відповідають міжнародним конвенціям про права людини, міжнародним стандартам адвокатської професії, європейській практиці. Але є й країни, у яких реформування адвокатури носило половинчастий характер, зберігаються суттєві рудиментарні ознаки.

Україна у цьому відношенні опинилася у дещо дивному становищі. З одного боку, як відомо, саме наша країна була першою на теренах колишнього СРСР, яка прийняла закон про адвокатуру, побудований на принципово нових демократичних засадах. І цей закон для свого часу був не тільки ознакою суттєвого прогресу у розбудові правової держави в Україні, а й став взірцем для наслідування (і навіть копіювання) для декотрих інших країн СНД, хоча й носив виражено перехідний характер. Втім, нездатність вітчизняної правової системи до динамічного розвитку, неспроможність адекватно реагувати на нові виклики, консервація досягнутого призвели до того, що сьогодні колись найпрогресивніший закон став гальмом розвитку адвокатури, яка через це поступово занурюється у стан кризи.

Визначення адвокатури та адвокатської діяльності. Перше, що слід особливо відзначити, - у всіх національних законах адвокатська діяльність розглядається як незалежна діяльність; особливо підкреслюється неприпустимість втручання в професійну діяльність адвокатів та їх об'єднань і тиск на них. У окремих законах адвокатура розглядається як інститут громадянського суспільства, який не належить до системи державних органів та місцевого самоврядування (Республіка Вірменія, Російська Федерація).

У Законі Азербайджанської республіки особливо підкреслено, що адвокатська діяльність здійснюється на основі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. А в Правилах професійної етики адвоката Республіки Білорусь відмічено, що професія адвоката заснована на верховенстві закону. У Законі Республіки Вірменія «Про адвокатуру» зазначено, що адвокат сприяє зміцненню в суспільстві верховенства права.

Адвокатуру визначають як професійне об'єднання адвокатів, а адвокатську діяльність - видом правозахисної діяльності (Республіка Вірменія).

Незалежнім правовим інститутом, що здійснює професійну правозахисну діяльність, названа адвокатура в Законі «Про адвокатуру» Республіки Білорусь.

За Законом Латвії «Про адвокатуру» адвокатура - це невід'ємна частина правосуддя в державі. Всі присяжні адвокати об'єднані в Латвійську колегію присяжних адвокатів за професійною ознакою. Колегія є самоврядним, незалежним суб'єктом, що діє на громадських засадах.

У Литовській Республіці адвокати визнаються частиною правової системи держави.

У Республіці Молдова адвокатура - самостійний правовий інститут громадянського суспільства, який є професійною спільнотою юристів, що здійснюють адвокатську діяльність на підставі ліцензії.

Статус адвоката. Підкреслюючи доступність для всіх громадян юридичної допомоги, в багатьох законах гарантується не тільки надання її адвокатом, а й висока якість цієї допомоги (ст. 3 Закону Азербайджанської Республіки, ст. 2 Закону Республіки Білорусь, Закон Республіки Казахстан «Про адвокатську діяльність»). Отже, держава покладає на адвокатуру забезпечення якості виконуваної адвокатами діяльності. При цьому, встановлюючи таку відповідальність, держава обмежує коло суб'єктів надання юридичної допомоги лише адвокатами, тобто особами, для яких передбачається спеціальний порядок набуття такого статусу (кваліфікаційні іспити, присяга, дисциплінарна відповідальність, особливі гарантії при здійсненні професійних повноважень). У декотрих країнах тільки адвокати вправі здійснювати захист прав юридичних і фізичних осіб та представництво їх інтересів у кримінальних, цивільних справах та справах про адміністративні правопорушення в слідчих та судових органах.

Наприклад, Закон Республіки Білорусь «Про адвокатуру» встановлює, що адвокатська діяльність може здійснюватися тільки членами обласних, Мінської міської колегії адвокатів і Білінюрколегії (ст. 4). Тільки адвокати можуть бути захисниками на дізнанні, попередньому слідстві та в суді в Азербайджанській Республіці, Республіці Казахстан, Російській Федерації.

Такі законодавчі настанови забезпечуються системою професійного відбору юристів для адвокатської діяльності. У переважній більшості пострадянських країн набуття статусу адвоката потребує складання кваліфікаційних іспитів або проходження спеціального фахового тестування. Відмінності полягають у системі органів, котрі надають право займатися адвокатською діяльністю. Це і кваліфікаційні комісії всередині самої адвокатури, й міністерські структури. Наприклад, в Білорусі кваліфікаційна комісія призначається Міністерством юстиції, котре розробляє і затверджує Положення про Кваліфікаційну комісію з питань адвокатської діяльності, а заступник Міністра очолює комісію, рішення якої оскарженню не підлягають. Ліцензію на здійснення адвокатської діяльності видає Міністерство юстиції на підставі висновку Кваліфікаційної комісії з питань адвокатської діяльності і рішення колегії Мін'юсту. Термін дії ліцензії обмежено десятьма роками, продовження терміну можливе після переатестації адвоката.

Інша система у Республіці Казахстан, де діють нові правила ліцензування адвокатської діяльності, затверджені в 2007 році постановою Уряду. Ліцензування здійснюється Комітетом з організації правової допомоги і надання юридичних послуг населенню Міністерства юстиції Республіки Казахстан. Ліцензіар здійснює ліцензійний контроль, спрямований на забезпечення дотримання адвокатом законодавства про ліцензування.

У Законі Киргизької Республіки «Про адвокатську діяльність» зазначено, що адвокатська діяльність є ліцензованим державою видом діяльності. Ліцензія видається державним органом, уповноваженим Урядом. Кошті за видачу ліцензії направляються до державного бюджету. Кваліфікаційна комісія, яка приймає іспит, створюється при Міністерстві юстиції; останнє визначає її склад, затверджує перелік юридичних дисциплін на іспит і порядок його складання. Без іспитів ліцензія видається особам, що мають п'ятирічний стаж роботи адвокатом, роботи в прокуратурі, МВС, МНБ, суді, юридичних відділах Адміністрації Президента, апаратів Прем'єр-міністра, Законодавчих зборів та інших, перехованих в Законі, установах.

Крім загальної ліцензії в декотрих країнах існують спеціальні ліцензії. Наприклад, у Республіці Вірменія така спеціальна ліцензія видається для здійснення адвокатської діяльності в касаційному суді. Рішення про її видачу приймається вищим органом Палати адвокатів - загальними зборами, не більш ніж семи адвокатам протягом року на п'ять років діяльності. Адвокат, що отримав таку ліцензію, реєструється в касаційному суді. Здійснюється спеціалізація у Грузії, де передбачено тестування - загальне або за спеціалізацією (цивільне або кримінальне право). Адвокат, який отримав таке спеціальне свідоцтво, має право практикувати тільки у галузі права, з якої його отримав. Свідоцтво про проходження тестування адвокатом може бути анульоване, якщо адвокат протягом 7 років не розпочне адвокатську практику.

Вимоги до особи, яка має намір набути статус адвоката, подібні у більшості законів про адвокатуру пострадянських країн: вища юридична освіта, стаж роботи за спеціальністю юриста, підтвердження кваліфікації через іспити. Однак є і певні особливості. Наприклад, в Азербайджанській Республіці в законі підкреслено, що статус адвоката можуть отримати також юристи, що працюють в наукових установах і навчальних закладах в галузі права. У Республіці Білорусь адвокатом може стати юрист, який не має стажу роботи за спеціальністю, але який пройшов стажування терміном від 6 місяців до 1 року в адвокатурі.

У Республіці Вірменія адвокатом може статі особа, яка має вчений ступінь за спеціальністю юриста, отже вища освіта може бути не обов'язково юридична. Законом «Про адвокатуру» також встановлено види юридичної роботи на певних посадах, що зараховуються як стаж роботи за спеціальністю юриста: судді, прокурори, адвокати та їх стажери, нотаріуси, слідчі, посади в державних і недержавних органах, де необхідна вища юридична освіта, викладачі права у ВНЗ. Проте адвокатом можна стати і без складання іспитів: адвокати і судді, котрі мають стаж такої роботи 15 років, отримують ліцензію без екзаменів.