Розгляд справ про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами віднесений до судової юрисдикції і здійснюється в порядку окремого провадження. Така позиція законодавця обумовлена тим, що з усиновленням пов'язана зміна правового становища дитини та усиновлювача, а судовий порядок розгляду таких справ є гарантією законного й обґрунтованого вирішення нього питання. Правове регулювання умов усиновлення дітей або повнолітньої особи передбачено главою 18 Сімейного кодексу України (далі - СК).

Розгляд судами справ про усиновлення дітей або повнолітньої особи визначений статтями 251-255 ЦПК України. Справи про усиновлення дітей, які проживають на території України, громадянами України та іноземними громадянами підсудні районним (міським) судам за місцем проживання усиновлюваної дитини або повнолітньої особи.

Усиновлювачем дитини може бути:

особа повнолітня та дієздатна;

фізична особа, яка є старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років;

у разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років;

подружжя;

Справа про усиновлення дитини розглядається за обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, яка за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд вважає за необхідне допитати.

Треба зазначити, що усиновлення вважається здійсненим з моменту набрання рішенням суду законної сили. Саме з цього моменту в усиновлювача та усиновителя виникають певні взаємні права і обов'язки.

Необхідність захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів громадян обумовлює важливе значення передбаченої законом можливості встановлення в судовому порядку фактів, що мають юридичне значення. Порядок судочинства у справах про встановлення юридичних фактів врегульовано статтями 256-259 ЦПК України.

Справи про встановлення юридичних фактів можуть бути предметом розгляду суду у порядку окремого провадження за таких умов:

1) факти, які підлягають встановленню, повинні мати юридичний характер.

установлення факту не має бути пов'язане з наступним вирішенням спору про право, підвідомчого суду.

заявник не має іншої можливості одержати чи поновити документи, які посвідчують факт, що має юридичні наслідки.

чинним законодавством не передбачений інший позасудовий порядок встановлення юридичних фактів.

Згідно зі ст. 256 ЦПК у порядку окремого провадження можуть бути встановлені такі факти, що мають юридичне значення:

родинних відносин між фізичними особами;

перебування фізичної особи на утриманні;

каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню;

реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення;

проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу;

належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті;

народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження;

смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.

Цей перелік фактів не є вичерпним. За наявності вказаних у законі умов суд може встановлювати також інші факти, що мають юридичне значення, наприклад факту прийняття спадщини, володіння жилим приміщенням на праві власності тощо.

Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, має відповідати загальним вимогам, установленим для рішень суду. Суд повинен зазначити які обставини, що мають значення для вирішення справи, встановлені та якими доказами вони підтверджуються, а у разі задоволення заяви - чітко сформулювати, який факт і з якою метою встановлено. Рішення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах державної реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює собою документів, що видаються ними органами, а є тільки підставою для одержання зазначених документів (ст. 259 ЦПК).

У цивільному обороті об'єктом використання можуть бути різноманітні цінні напери на пред'явника. Характерною ознакою цих паперів є те, що в них не вказане ім'я власника. Власником такого папера визнається особа, яка пред'явить його до виконання. Тож у разі втрати цінного папера на пред'явника або векселя вимагати виконання за ними зобов'язань може особа, якій вони на законних правах не належать. Охорона прав та інтересів власника в разі втрати цінного папера на пред'явника або векселя здійснюється в судовому порядку.

Захист прав власника при втраті ним такого цінного папера може здійснюватися в судовому порядку. Якщо власник втраченого папера на пред'явника знає, хто є його держателем, то витребування цього документа можливе шляхом пред'явлення позову. Коли ж особа, яка втратила цінний папір на пред'явника, не знає, хто є його держателем, захистити свої права та інтереси вона може в порядку окремого провадження, звернувшись до суду із заявою про визнання папера недійсним та про відновлення прав на втрачений цінний папір.

Суд, прийнявши заяву до свого провадження, у порядку до судового розгляду своєю ухвалою постановляє зробити публікацію про виклик держателя втраченого цінного папера на пред'явника або векселя до суду та забороняє здійснювати будь-які операції за втраченим цінним папером на пред'явника або за векселем. Публікація друкується коштом заявника у місцевій пресі за місцем знаходження емітента цінного папера або за місцем платежу векселя, а також в одному з офіційних друкованих видань. За змістом така публікація повинна містити повідомлення про те, держатель якого втраченого цінного папера на пред'явника або векселя викликається до суду, докази про їх втрату, а також пропозицію держателя втраченого папера на пред'явника або векселя повідомити суду у тримісячний строк про свої права на цінний папір або вексель.

Відповідно до ч. 2 ст. 335 ЦК безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться Оголошення у,друкованих засобах масової інформації. Після спливу 1 року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Прийнята заява про передачу безхазяйної речі у власність територіальної громади розглядається судом за умови участі заявника і обов'язкового повідомлення усіх заінтересованих осіб про час і місце її розгляду. Встановлення за наслідками розгляду справи, що нерухома річ є безхазяйною, взята на облік органом, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а також, що закінчився один-рік з дня взяття на облік нерухомої речі, суд ухвалює рішення про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність відповідної територіальної громади.

В деяких випадках може виникнути питання про те, що майно, яке залишилось після смерті особи, не може перейти до інших осіб у загальному порядку спадкування (відсутність спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмова від її прийняття). Така спадщина може бути визнана відумерлою (ст. 1277 ЦК).

Розгляд справи про визнання спадщини відумерлою відбувається у судовому засіданні з обов'язковою участю заявника та з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб (ст. 277 ЦПК України). У разі, якщо суд встановить, що спадкоємці за заповітом і за законом відсутні або усунені від права на спадкування, або якщо спадкоємці не прийняли спадщину чи відмовилися від її прийняття, суд ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини.

Особливості цивільного процесуального порядку розгляду цієї категорії справ встановлені статтями 279-282 ЦПК України. Судам підвідомчі справи:

1) про проведення психіатричного огляду особи у примусовому порядку; про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги та її продовження. Заява про відкриття провадження у цих справах подається лікарем-психіатром до суду за місцем проживання такої особи;

2) про госпіталізацію особи до психіатричного закладу у примусовому порядку; про продовження такої госпіталізації. Заява про відкриття провадження у цих справах подається представником психіатричного закладу до суду за місцем знаходження такого закладу;

3) про припинення амбулаторної психіатричної допомоги, яка надається за рішенням СУДУ У примусовому порядку; про припинення госпіталізації. Заява про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку подається особою, якій за рішенням суду надається така допомога, або її законним представником до суду за місцем проживання такої особи. А заява про припинення госпіталізації - до суду за місцезнаходженням психіатричного закладу.

Зазначені справи розглядаються судом у присутності особи, щодо якої вирішується заява про надання їй психіатричної допомоги у примусовому порядку, а також з обов'язковою участю законного представника такої особи, лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу, що подав заяву, прокурора.

За результатами розгляду справи суд ухвалює відповідне рішення. Рішення про задоволення заяви, поданої лікарем-психіатром або представником психіатричного закладу є підставою для надання визначеної ним психіатричної допомоги у примусовому порядку. Рішення, яким відмовлено у задоволенні заяви про продовження амбулаторної психіатричної допомоги, продовження госпіталізації, а також рішення про задоволення заяви фізичної особи чи її законного представника є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги.

Хворі на заразні форми туберкульозу, в тому числі соціально дезадаптовані, із супутніми захворюваннями на хронічний алкоголізм, наркоманію чи токсикоманію, підлягають обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів та зобов'язані пройти відповідне лікування. У разі ухилення від обов'язкової госпіталізації зазначені особи з метою запобігання поширенню туберкульозу за рішенням суду підлягають розшуку, приводу та обов'язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів, визначених місцевими органами виконавчої влади.

Вирішення справ про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу спрямоване як на захист осіб, які хворіють на заразну форму туберкульозу й ухиляються від лікування, так і передусім на захист оточуючих.

У ЦПК не зазначені категорії осіб, які можуть звернутися до суду із заявою про обов'язкову госпіталізацію до туберкульозного закладу хворого на заразну форму туберкульозу. Однак, виходячи зі змісту глави 11 розділу IV ЦПК, можна дійти висновку, що такими особами є представники протитуберкульозних закладів.

Зазначені справи суд має розглянути протягом трьох днів після відкриття провадження у них з наданням права особам, щодо яких розглядається питання про обов'язкову госпіталізацію або про продовження лікування, на особисту участь у судовому засіданні, за винятком, коли за даними протитуберкульозного закладу зазначена особа становить загрозу розповсюдження хвороби. Обов'язковою є участь у справі представника такої особи, а також представника протитуберкульозного закладу, за заявою якого було відкрито провадження у справі.