З цього моменту рішення суду набуває такої властивості, як загальнообов'язковість, що передбачається ст.124 Конституції України та забезпечується механізмом реалізації вказаного рішення в повсякденному житті держави, суспільства [13]. Право особи, захищено законом і рішенням суду, що забезпечується шляхом поновлення порушеного права, несло б у собі обов'язковість виконання, якби в подальшому не треба було б звертатись до державної виконавчої служби за його безпосереднім виконанням. Тут можна констатувати, що "загальнообов'язковість" деяких рішень судів та інших несудових органів певною мірою втрачає свої властивості, оскільки залежить від волі стягувача і боржника. Окремі винятки передбачено в ч.2 ст.25 Закону України "Про виконавче провадження", де дається перелік рішень, які підлягають негайному виконанню [14]. У тих же випадках, коли рішення суду чи іншого несудового органу видається позивачу (стягувачу) або зацікавленій особі, від їх волевиявлення залежить наступна його реалізація. Аналізуючи, яким чином забезпечується загальнообов'язковість виконання судового рішення, слід констатувати, що передбачені законодавцем примусові заходи їх виконання не завжди є повними, оскільки не всі вони, наприклад, можуть бути застосовувані до фізичних осіб. Так, умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню тягне за собою кримінальну відповідальність за ст.382 Кримінального кодексу України [15]. Залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених у них порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему постанову судді тягнуть за собою адміністративну відповідальність згідно зі ст.185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення [16]. Отже, загальнообов'язковість судового рішення, вироку, постанови, ухвали стосується службових, посадових, а також фізичних осіб, однак юридична відповідальність у вигляді застосування до правопорушників кримінальних або адміністративних санкцій може бути застосована лише до службових або посадових осіб, а до фізичних осіб - ні, оскільки таких видів юридичної відповідальності, згідно з чинним законодавством, для них не передбачено. Беручи до уваги те, що завдання відносно захисту прав та законних інтересів громадян та юридичних осіб покладено на цілий ряд державних органів, серед яких суди загальної юрисдикції, господарські, адміністративні суд [17], третейські суди 18], Європейський Суд з прав людини [19, с.65] органи нотаріату, адміністративні органи, але лише у виконавчому провадженні захист прав та законних інтересів людини і громадянина, інтересів юридичних осіб, держави набуває реального змісту. Таким чином, слід зазначити, що під час вчинення виконавчого провадження знаходить свою реалізацію правоохоронна функція держави, яка передбачає примусове виконання рішень судів та рішень інших несудових органів відносно зобов'язаних за правовим актом осіб. Законодавчо закріплена загальнообов'язковість судового рішення щодо посадових осіб, які за рішенням суду зобов'язані вчиняти відповідні дії, поглинає відповідне повноваження державного виконавця, за яким його вимоги є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, установ, організацій всіх форм власності, громадян. Це зумовлюється тим, що рішення суду за правовим статусом є вищим, ніж вимоги державного виконавця, тобто в разі невиконання рішення, ухвали, постанови, вироку суду суб'єктами, яким воно адресовано, державний виконавець не має необхідності посилатись на надані йому повноваження, передбачені в ч.1 ст.6 Закону України "Про виконавче провадження". У цьому випадку він може порушувати питання про притягнення винної особи до юридичної відповідальності на підставі невиконання окремих рішень та вимог державного виконавця, згідно з прийнятим раніше рішенням суду, тобто йому для реалізації ряду положень не потрібні відповідні повноваження [20, с.62]. Однак не всі акти, що підлягають виконанню державною виконавчою службою, мають такі властивості, які має судове рішення. Тому слід говорити про особливості (специфіку) виконання певних актів, які мають конкретизуватись, зокрема, у процедурі виконавчого провадження. Така диференціація нормативних актів, що підлягають виконанню, за їх правовими властивостями надасть можливість державному виконавцеві не застосовувати у повному обсязі процедуру виконання рішень, а застосовувати лише функції контролю за виконанням зобов'язуючими суб'єктами відповідних загальнообов'язкових рішень, ухвал, постанов, вироків суду. Підсумовуючи, зазначимо, що державна виконавча служба бере участь у виконанні правоохоронної функції держави, однак її діяльність розпочинається лише з моменту встановленого повноважними органами певного юридичного факту чи вчинення правопорушення і стосується відновлення порушених прав та законних інтересів у межах, визначених законом та рішенням суду, яке встановлює обов'язки боржника або встановлення певного права. 1.2 Місце та роль державної виконавчої служби в реалізації рішень судів та інших несудових органів Основний Закон України, гарантує охорону та захист прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина в нашій держави правовими засобами [21]. Виникає питання, а що робити людині, якщо її права порушені і не поновлюються добровільно, а потребують судового чи адміністративного реагування. Нашому пересічному громадянину не виплачують заробітну плату, він звертається за правовою допомогою до судових органів, суд задовольняє позовні вимоги, видаючи виконавчий лист про стягнення матеріальної шкоди, що випливає з трудових спорів на користь позивача, і тут постає питання; як стягнути; з зобов'язаної особи заподіяну нею матеріальну чи моральну шкоду, якщо така особа прийняте судове рішення або рішення інших несудових органів добровільно не виконує. Підтверджене судом на користь позивача рішення - це ще не виконане рішення, воно стане таким, якщо буде виконане зобов'язаною стороною добровільно або ж в примусовому порядку за допомогою державної інституції. Гарантований державою всебічний судовий захист залишається мильною булькою якщо рішення судів або рішення інших несудових органів не виконуються. Державні виконавчі органи, до яких звертаються потерпілі за допомогою в реалізації законних вимог громадян, виконують їх незадовільно, незважаючи на те, що в Україні створено законодавчу базу для своєчасного, повного і неупередженого примусового виконання судових рішень та рішень інших несудових органів. Практика примусового виконання свідчить, що своєчасно, повно та ефективно виконувати рішення судів і рішення інших органів можна лише за умов щомісячного навантаження виконавця не вище 60-70 проваджень на місяць. У 2011 році державні виконавці завершували в середньому по Україні 65,5 проваджень на місяць, в 2012 році - 80,3 провадження, а в 2013 році, не зважаючи на розширення штату, кількість завершених одним державним виконавцем документів знижується до 57,1 провадження на місяць, що в першу чергу виправдовується необхідністю відволікання досвідчених державних виконавців на професійну підготовку нових службовців [22, с.90] Характеризуючи окремі групи суб'єктів, що беруть участь у здійсненні виконавчого провадження, особливу увагу необхідно звернути на визначення правового становища державної виконавчої служби, на яку Законом України "Про виконавче провадження" покладено примусове виконання рішень суду та інших несудових органів (посадових осіб). Розглядаючи державну виконавчу службу в системі органів виконавчої влади, слід більш детально зупинитись на визначенні виконавчої влади вченими адміністративістами. Так, головним призначенням виконавчої влади є виконання законів, що і відповідає її сутності. Саме у процесі реалізації виконавчої влади й відбувається фактичне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку [23, с.5-15]. Провідні вчені зазначають, що у ході функціонування виконавчої влади, шляхом розпорядчих дій і владних вказівок з її сторони здійснюється реальне втілення в життя положень, що зафіксовані в законах та інших нормативно-правових актах держави, а також здійснюється практичне втілення всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку [24, с.29-34]. Науково обґрунтована адміністративна реформа органів виконавчої влади має будуватись на вироблених світовою практикою принципових засадах її функціонування в демократичній, соціальній, правовій державі, серед яких ключове значення має дотримання: пріоритетності законодавчої регламентації прав, обов'язків та порядку діяльності органів виконавчої влади; незалежності здійснення функцій та повноважень виконавчої влади від органів законодавчої і судової влади в межах, визначених Конституцією України і законами України; механізму внутрішнього контролю за діяльністю органів виконавчої влади, їх посадових і службових осіб, насамперед з позицій поваги до особи та забезпечення справедливості, а також постійного вдосконалення ефективності державного управління; відповідальності органів виконавчої влади, їх посадових і службових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед особами, права яких було порушено, та обов'язкового відшкодування заподіяної цим громадянам шкоди; можливості оскарження людиною і громадянином порушених прав як у межах системи органів виконавчої влади, так і судовим шляхом [25, с.8-11; с.6-8]. Природа адміністративно-правових відносин породжує принципову єдність процесу реалізації виконавчою гілкою державної влади своїх владних повноважень зі змістом управлінської діяльності держави. Оновлення суспільного призначення адміністративно-правових відносин на сучасному етапі розвитку суспільства, держави передбачає принципово новий погляд на забезпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина у їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади. При цьому демократичний режим цих відносин забезпечується непорушністю конституційно закріплених прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина. У теорії адміністративного права під органом державного управління розуміють формування, спеціально утворене державою для реалізації управлінських функцій [26, с.13]. Характеризуючи державне управління в цілому, В. Авер'янов зазначає, що завдання та цілі державного управління, диференціюючись у функціях конкретних органів системи державного управління, багато в чому впливають на внутрішню структуру як системи органів державного управління в цілому, так і конкретних її органів зокрема [27, с.5-10]. З визначення органу виконавчої влади, яке дають В. Колпаков та О. Кузьменко, випливає, що органи виконавчої влади є найважливішою складовою органів державного управління, тому що не всі органи державного управління є органами виконавчої влади [28, с.15-18]. І. Голосниченко, М. Стахурський, Н. Золотарьова зазначають, що не можна обмежуватись застосуванням лише терміна "виконавча влада", адже за змістом цей вид діяльності є державним управлінням [29, с. 19-20]. Найбільш чітким критерієм у співвідношенні понять органів виконавчої влади і державного управління сьогодні виступає нормативне закріплення за цими органами влади статусу органів виконавчої влади. Це положення закріплено в Конституції України.