Відповідно до традиційної системи патентування заявнику необхідно подавати заявки до кожної країни окремо, дотримуючись формальних вимог щодо подачі відповідної країни. При цьому всі заявки мають бути подані в строк 12 місяців від подачі першої заявки на винахід або корисну модель. Така система є досить клопіткою і потребує багато часу.

Відповідно до регіональної системи патентування отримати патент на винахід або корисну модель можна в декількох країнах подаючи лише одну заявку.

Справа в тому, що ряд країн, наприклад, Європи, СНД, Азії, Африки підписали договори про одержання одного єдиного патенту, який буде діяти у всіх тих країнах, які підписували договір. Наприклад Європатент охоплює всі країни Євросоюзу, Євроазійський патент охоплює ряд країн СНД, патенти ARIPO та OAP охоплюють більшість країн Африки.

Отже, подаючи лише одну заявку і отримуючи лише один патент на винахід або корисну модель Ви може забезпечити собі захист у декількох країнах одночасно. Проте якщо необхідно отримати патент на винахід/корисну модель в країнах, які не підписували регіональні договори, найдоцільнішим є використання процесу патентування по системі РСТ (Patent Coоpеration Treaty). Система РСТ передбачає спрощену процедуру патентування, оскільки заявник подає лише одну заявку із вказаними країнами, які його цікавлять, а також ця система включає Міжнародний пошук і Міжнародну попередню експертизу, що дозволяє більш виважено підійти до вибору країн і до попереднього визначення всіх недоліків технічного рішення. Така система значно скорочує Вам час на отримання патенту та економить Ваші кошти.

Завдання 2

Відповідно до Закону України "Про міжнародне приватне право" від 23 червня 2005 р. якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж установлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору (ст. 3).

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тобто перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним законодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, видання іншого національного нормативного акта.

Відповідно до ст. 8 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2004 р. згода України на обов'язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом: 1) підписання; 2) ратифікації; 3) затвердження прийняття договору; 4) приєднання до договору; 5) іншим, відповідно до домовленості сторін, які укладають договір.

Акт ратифікації застосовується достатньо часто. Іноді він поєднується з укладенням договорів у формі обміну нотами. Прикладом такого договору є Угода (у формі обміну нотами) між Урядом України та Урядом Японії про надання кредиту для фінансування проекту розвитку Державного міжнародного аеропорту "Бориспіль" від 29 березня 2005 р. (ратифікована Законом України 16 червня 2005 р.)1.

Чимало міжнародних договорів, що містять норми міжнародного приватного права, потребують тільки їх підписання. Йдеться, зокрема, про велику групу міжнародних двосторонніх договорів, які укладаються для правового регулювання міжнародних перевезень різними видами транспорту (морським, залізничним, повітряним, автомобільним).

У законодавстві України визначено принципи та правила дії міжнародних угод за її участю, чисельність яких щороку зростає. Значна їх частина стосується питань, що становлять предмет міжнародного приватного права. У цьому зв'язку актуальним є положення Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.1, яким вказано на застосування у нашій державі норм міжнародного права, що визнані нею (розділ IV). Це означає й застосування норм міжнародних угод.

Відповідно до Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991 р.2 на території нашої держави діють акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, оскільки вони не суперечать законам України, прийнятим після проголошення незалежності України (ст. 3). Наша держава підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до проголошення незалежності України (ст. 6). Вона стала також правонаступницею прав та обов'язків за міжнародними договорами Союзу PCP, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки (ст. 7). Отже, з питань міжнародного приватного права чинними є певні міжнародні угоди, укладені свого часу СРСР та визнані у відповідній формі Україною. Вони будуть чинними, зокрема, до прийняття нових міжнародних угод із тих же питань.

Підтвердженням цього є, наприклад, домовленість, виражена в Протоколі між Урядом України та Урядом Королівства Бельгії про правові основи співробітництва від 10 березня 1992 р. Ним передбачено, що угоди, укладені між СРСР і Королівством Бельгія, а також Бельгійсько-люксембурзьким економічним союзом, якщо вони не суперечать законодавству та інтересам України й Королівства Бельгії, будуть діяти до укладення двосторонніх угод, які регламентуватимуть їхнє співробітництво у галузях, що становлять взаємний інтерес.

Меморандумом щодо подальшого застосування двосторонніх угод у відносинах між Україною і Республікою Австрія від 8 листопада 1993 р. вказані держави підтвердили свій намір врегулювати через обмін нотами двосторонні договірні відносини у нових умовах, що склалися після проголошення України незалежною державою відповідно до положень їхніх конституцій. До здійснення обміну такими нотами Сторони зобов'язались надалі застосовувати ті двосторонні угоди, які свого часу були чинними між Республікою Австрія та СРСР. Сторони також вирішили інтенсивно продовжувати взаємні консультації з метою з'ясування, які угоди й надалі будуть чинними, а які мають бути замінені новими.

Аналогічно вирішуються питання щодо угод, укладених Україною чи СРСР з деякими іншими державами. Зокрема, під час проведених 1994 р. консультацій між делегаціями України та США з питань правонаступництва щодо двосторонніх міжнародних договорів, укладених між СРСР та США, було вирішено, що Угоди про взаємне надання у безплатне користування земельних ділянок під посольства у Москві та Вашингтоні від 16 травня 1969 р. та Угоди у формі обміну нотами з цього питання від 30 березня 1977 р. є предметом правонаступництва України, оскільки існує справедливий інтерес України щодо майна СРСР за кордоном. Проте щодо Угоди про умови будівництва комплексів будівель посольств від 4 грудня 1972 р. було домовлено, що вона не матиме свого застосування в українсько-американських відносинах, оскільки її умови виконано. Стосовно Угоди про рибальство біля узбережжя СІНА від 26 листопада 1976 р. та внаслідок обміну нотами метою на консультаціях було констатовано, що вони вичерпали термін дії на момент правонаступництва.

Питання про дію міжнародних договорів у разі правонаступництва нині вирішується у Сербії. Адже парламент Сербії оголосив про припинення існування державного співробітництва Сербії і Чорногорії і назвав республіку правонаступницею колишнього об'єднання. Відповідно до хартії державного співробітництва Сербії і Чорногорії, Сербія залишилася членом ООН та інших міжнародних організацій, а Чорногорія може вступити до них.

Складнішими є питання про правонаступництво трьох та більше держав. Так, з питань правонаступництва України стосовно двосторонніх міжнародних договорів, укладених між колишніми СРСР та Чехословацькою Республікою, ще тривалий час проводитимуться міжпарламентські консультації, адже державами-право-наступницями останньої стали Чехія та Словаччина. Вони, як і Україна, згідно зі ст. 34 Віденської конвенції 1978 р., вважаються зобов'язаними за угодами держави-попередниці з огляду на норми міжнародного права.

Правонаступництво може виявлятися і щодо багатосторонніх договорів. Так, 1985 р. СРСР уклав міжурядову Угоду з Болгарією, Німеччиною, Румунією і Чехословаччиною про будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату окислених руд. Після розпаду СРСР і розподілу його власності 1994 р. було підписано міжурядові Угоди між Україною, Румунією і Словаччиною (правонаступницею Чехословаччини) щодо продовження будівництва вказаного комбінату (ФРН на цей момент вийшла зі складу учасників, а Республіка Болгарія заявила про значне скорочення й без того невеликої частки своєї участі) .

З багатьма державами Україна, ставши суверенною, уклала нові міжнародні угоди. Порядок їх дії на території України визначається, зокрема, Законом "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2006 р. До цих угод належать:

1. Договори про надання правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах.

Норми цих договорів вказують обсяг правової допомоги, яка надається громадянам договірних держав та їх юридичним особам. Ця правова допомога полягає в зносинах центральних органів держав таких, як: Міністерства юстиції, Генеральної Прокуратури, з метою використання певних процесуальних дій на території держави, наприклад, допит свідка, виконання рішення іноземного суду. Норми договорів відсилають до законодавства держави, яке слід застосовувати для вирішення питань про право- та дієздатність фізичної особи, правоздатність юридичної особи, обмеження в дієздатності або визнання особи недієздатною, визнання безвісно відсутнім, оголошення померлим і встановлення факту смерті, укладення, розірвання та визнання шлюбу недійсним, особисті й майнові стосунки подружжя, правові стосунки між батьками і дітьми, усиновлення, опіку й піклування, нерухоме та рухоме майно, зобов'язання з деліктів, спадкування, трудові правовідносини, визнання й виконання рішення суду.

Договори про надання правової допомоги у цивільних справах за участю України як суверенної держави були підписані, наприклад, з: Китайською Народною Республікою 31 жовтня 1992 р. (ратифікований Верховною Радою України 5 лютого 1993 р., чинний з 22 березня 1993 р.); Республікою Польща 27 травня 1993 р. (ратифікований 24 травня 1993 р., чинний з 14 серпня 1994 р.); Литовською Республікою 7 липня 1993 р. (ратифікований 17 грудня 1993 р., чинний з 20 листопада 1994 р.); Республікою Молдова 13 грудня 1993 р. (ратифікований 10 листопада 1994 р., чинний з 27 квітня 1995 р.); Республікою Грузія 9 січня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.); Латвійською Республікою 23 травня 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.); Естонською Республікою 15 лютого 1995 р. (ратифікований 22 листопада 1995 р.); Монголією 27 червня 1995 р. (ратифікований 1 листопада 1997 р.); Республікою Узбекистан 19 лютого 1998 р. (ратифікований 5 листопада 1998 р.); Соціалістичною Республікою В'єтнам 6 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.); Республікою Македонія 10 квітня 2000 р. (ратифікований 2 листопада 2000 р.); Турецькою Республікою 23 листопада 2000 р. (ратифікований 5 липня 2001 р.); Чеською Республікою 28 травня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.; 14 вересня 2007 р. було укладено Протокол про внесення змін до Договору між Україною та Чеською Республікою про правову допомогу у цивільних справах (ратифікований 4 червня 2008 р., він становить невід'ємну частину Договору); Грецькою Республікою 2 липня 2002 р. (ратифікований 22 листопада 2002 р.); Угорською Республікою 2 серпня 2001 р. (ратифікований 10 січня 2002 р.); Румунією 2 липня 2002 р. (ратифікований 7 вересня 2005 р.); Республікою Куба 27 березня 2003 р. (ратифікований 10 грудня 2003 р.); Корейською Народно-Демократичною Республікою ІЗ жовтня 2003 р. (ратифікований 4 червня 2004 р.); Ісламською Республікою Іран 11 травня 2004 р. (ратифікований 7 вересня 2005 р.); Республікою Болгарія 21 травня 2004 р. (ратифікований 22 вересня 2005 р.); Республікою Кіпр 6 вересня 2004 р. (ратифікований 22 вересня 2005 р.); Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією 8 квітня 2008 р. (ратифікований 10 червня 2009 р.); Сирійською Арабською Республікою 9 жовтня 2008 р. (ратифікований 18 листопада 2009 р.).