Певні прогресивні зміни в сфері прав і свобод людини були досягнуті в роки Першої російської революції 1905-1907 рр. Ідея прав і свобод людини знаходить своє відображення у програмних документах перших партій. У програмі Української партії самостійників-соціалістів був спеціальний розділ - «Декларація прав українського народу», в якому теж давався широкий перелік прав і свобод [20, с. 123-145].

Жовтневий переворот, прихід до влади більшовиків і запровадження соціалістичних ідей збагатили традиційні уявлення про права людини. За часів радянської влади було прийнято 4 Конституції України (1919, 1929, 1937, 1978 рр.). Всі вони закріплювали різний правовий статус особи, обсяг її прав та свобод. Вже в Конституціях Радянської України 1919 і 1929 рр. було закріплено значно ширший, ніж традиційний, перелік прав людини і громадянина. Найбільш повним він був у Конституції УРСР 1937 р., заснованій на союзній Конституції 1936 р. Але реальна практика сталінщини перекреслювала демократичність даної Конституції і реалізацію проголошених в ній прав і свобод.

Конституція УРСР 1978 р. вигідно відрізнялася від попередніх радянських конституцій як за структурою, так і за обсягом закріплених прав і свобод. У ній статусу особи було присвячено два розділи (5 і 6), в окремому розділі регулювалися основні принципи громадянства, визначався статус іноземців та осіб без громадянства на території України, встановлювалися рівність прав громадян перед законом, рівність прав чоловіків та жінок. Основним правам, свободам і обов'язкам громадян також був присвячений цілий розділ (ст. 37-67), де проголошувалась повнота прав громадян в усіх основних сферах. В той же час, не повністю було враховано стандарти прав людини, закріплені в міжнародно-правових актах, учасницею яких була УРСР [24, с. 179].

У системі прав і свобод пріоритет надавався соціально-економічним та культурним правам. Практично саме ця категорія прав найбільш реально втілювалася в житті. Політичним, громадянським та особистим правам і свободам, як і в попередніх радянських конструкціях, відводилася другорядна роль. Новим серед особистих прав було закріплення права громадян оскаржувати дії посадових осіб державних і громадських органів.

Конституція УРСР 1978 р. поряд із закріпленням прав та свобод передбачала також закріплення широкого кола обов'язків, що було нетрадиційним на той час для конституцій більшості країн світу. У ній також вперше у вітчизняній практиці були виключені право на охорону здоров'я, на житло, користування досягненнями культури, свобода наукової, технічної та художньої творчості, право на оскарження в суді дій посадових осіб, державних і громадських організацій тощо [2, с. 26-38].

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України відкрило нову сторінку історії нашої держави та її народу, дало змогу розширити права і свободи громадян, наповнити їх новим змістом і значенням. Конституція України 1996 р. стала взірцем сучасного конституціоналізму з питань прав і свобод людини і громадянина. Вона визначила якісно новий, сучасний статус людини і громадянина в Україні.

1.2 Сучасні міжнародно-правові стандарти прав людини

Сучасне міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини.

Міжнародне право характеризується наявністю системи актів у сфері прав людини, що складають законодавство. Воно включає п'ять різновидів документів:

1. Міжнародний білль про права людини, що містить перелік невід'ємних прав.

2. Угоди, спрямовані на запобігання і покарання злочинів, що призводять до грубих масових порушень прав людини (Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства від 26 жовтня 1968 p., Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 p.).

3. Конвенції, спрямовані на захист груп населення, що потребують особливої турботи з боку держави (Конвенція про права дитини 1989 p., Конвенція про охорону материнства 1952 p., Конвенція про статус осіб без громадянства 1954 р. та ін.).

4. Конвенції, що мають на меті захист індивіда від зловживань з боку державних органів і посадових осіб. А також документи, що передбачають можливість окремих осіб домагатися розгляду їх скарг (петицій) на свій уряд у міжнародних органах (Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження та покарання від 10 грудня 1984 p., Женевські конвенції 1949 р. про захист жертв війни і Додаткові протоколи до них 1977 p., Факультативний протокол та ін.).

Серед найважливіших загальних документів, з якими повністю узгоджуються положення Конституції України - Загальна декларація прав людини (1948 р.), Міжнародний договір про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародний договір про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.). Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини з Протоколами (1950 р.), Європейський соціальний статут (1961 р.). Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975 р.), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1989 р.). Документ Копенгагенської наради-конференції з людського виміру НБСЄ (1990 р.) та інші документи [31, с. 47-48] 07.05.1999 р. Україна підписала створену у 1961 р. Європейську соціальну хартію, що була переглянута у 1996 р [3, с. 1-7].

Підписавши міжнародні пакти Україна була зобов'язана привести своє національне законодавство у відповідність з їх вимогами. Таким чином, міжнародно-правові акти мають верховенство над внутрішнім законодавством. А це надає можливість громадянину, політичні чи громадянські права якого порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством.

В основу міжнародних стандартів з прав людини покладені такі загальновизнані принципи, як: повага суверенітету держави; неприпустимість втручання у внутрішні справи держави; самоврядування народів та націй; рівноправність всіх людей та заборона дискримінації; рівність прав і можливостей чоловіків та жінок; дотримання прав людини, навіть, за умови збройних конфліктів і відповідальність за злочинні порушення прав людини. Значення наведених принципів полягає у тому, що вони є основою розроблення прав людини та їх закріплення у національному законодавстві, а також є критерієм законності діяльності держави у сфері прав людини.

Основу міжнародних стандартів у сфері прав людини складають норми природного права, що включає ідеали свободи, справедливості та рівності перед законом. Ці норми закріпляються правовою системою кожної держави. До них належать:

- фундаментальні права і свободи, зафіксовані у Загальній декларації та пактах про права людини;

- демократичні принципи та норми організації і діяльності державної влади, основними серед яких є народовладдя, розподіл влад, верховенство права, проголошення народу єдиним джерелом влади та наявність незалежних від влади органів правосуддя.

Міжнародні стандарти у сфері прав людини складаються із сукупності принципів та норм, що встановлюють:

- права та свободи людини в різноманітних сферах життєдіяльності;

- обов'язки держави із забезпечення та дотримання прав людини без будь якої дискримінації як у мирний час, так і у період збройних конфліктів;

- загальні принципи природного права;

- відповідальність за злочинне порушення прав людини;

- напрями розвитку та розширення сфери прав людини;

- напрями посилення контрольного механізму за виконанням державами взятих на себе зобов'язань у сфері прав людини [30, с. 35].

Оцінюючи в цілому комплекс прав, свобод та обов'язків людини і громадянина України, переконуємося, що він відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародного пакту про громадянські й політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, що ратифіковані Україною. Цей комплекс значною мірою узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами №2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною.

Перші законодавчі акти щойно утвореної незалежної держави не залишали жодних сумнівів щодо правового закріплення накреслених цілей. Достатньо звернутися до законів України «Про власність» (07.03.1991 р.) [4], «Про підприємництво» (07.02.1991 р.) [5], «Про інформацію» [6] (02.10.1992 р.), «Про біженців» (02.10.1996 р.) [7], «Про Правовий статус іноземців» (04.02.1994 р.) [8], «Про звернення громадян» (02.10.1996 р.) [9].

Права, свободи, законні інтереси та обов'язки громадян регламентуються й іншими нормативно-правовими актами. До них слід віднести, зокрема. Закон України «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 р. [11], «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. [12], «Про освіту» від 23 березня 1996 р. [13], «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» [14] від 25 березня 1992 р, «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. [10]

Ряд соціально - економічних прав знайшли своє відображення в Цивільному кодексі України, Трудовому та Сімейному кодексах тощо. Тому з в певністю можемо сказати, що пріоритетним напрямом діяльності нашої держави є захист і всебічне забезпечення прав та свобод людини і громадянина, та створення дійового механізму їх реалізації.

1.3 Поняття та класифікація прав і свобод людини

Розглянувши основну міжнародну та вітчизняну законодавчу базу виникає необхідність дати визначення, що ж таке права і свободи людини та громадянина, та як відбувається їх класифікація.

Права людини - це невідчужувані свободи і права особи, які індивід отримує в силу свого народження, основне поняття природного і, взагалі, будь-якого права в цілому. Права людини охоплюють громадянські права і політичні свободи, економічні, соціальні і культурні права, а також права спільнот, тобто дітей, жінок, національних меншин, народів тощо. Термін «права людини» використовується для визначення широкого спектру прав - від права на життя до права на культурну самобутність. Вони включають усі елементарні передумови існування, відповідного людській гідності. Права людини цієї категорії, звичайно, називають фундаментальними свободами. Саме ці ідеї слугують орієнтирами для законодавчого забезпечення умов життя, гідних людини.

Права громадянина пов'язані зі сферою відносин людини з суспільством, державою, їх інституціями. Основу цього виду прав, становить належність людини до відповідної держави, громадянами якої вона є.

Поняття «свобода» пов'язується з характеристикою таких правомочностей особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання в її внутрішній світ (свобод та світогляду і віро сповідування, свободи думки і слова тощо) [38, с. 100].