Коран визнає законність рабства, засуджуючи при цьому жадібність багачів. Коран також засуджує і заздрісність бідняків: «Не заглядайся очами твоїми на ті блага, якими наділяємо ми деякі родини». За посягання на власність Коран визначає жорстоке покарання: «Злодію та злодійці відрубайте руку за те, що зробили вони, щоб наукою було це від бога». Аллах і його посланець, який керує людьми згідно з волею божою, в Корані встановлює завдання влади. Обґрунтовуючи статус халіфів та всієї владної вертикалі, Коран наставляє віруючих: «Підкоряйтеся Аллаху і підкоряйтеся посланцю його і тим із вас, хто владарює». Влада змальовується як боже волевиявлення: «Істинно Аллах дарує свою владу кому захоче». Спочатку ісламська доктрина базувалася на тому положенні, що вся світська і духовна влада належала «пророку», а після його смерті -- халіфам. Одначе, якщо за перших халіфів верховна влада мала яскраво виражений теократичний характер, коли божим називалось навіть державне майно, --то після 945 року дійсна влада переходить до світських правителів -- султанів, а імами та інші духовні особи зосереджуються головним чином на релігійних справах. Ідея встановлення богом царської влади -- одна із центральних в Корані. Царі проголошували себе божими намісниками, безпосередніми виразниками його волі. Однак слід підкреслити, що теоретично визнавалась належність влади общині віруючих або її керівникові (обраному чи встановленому), який особисто або при оперті на раду авторитетних знавців віровчення та права спрямовує поведінку віруючих на правильний шлях. Всі течії ісламу змістом і основою влади вважають здійснення релігійних настанов, а владу -- другорядним і похідним відносно права, джерелом якого є Коран. Духовна і світська влада вважаються єдиними, хоча церква і держава в мусульманських країнах не у всьому і не завжди збігаються. Між ними досить часто виникають і виникали конфлікти. У мусульман немає ієрархічно організованого духовенства як у християн. Але є «люди релігії», до яких належать проповідники, знавці і вчителі богослов'я, теорії та практики мусульманського права, кади і муфтії, які вершать суд за шаріатом, служителі мечетей, керівники общин і братств. «Люди релігії» мали величезний вплив на маси рядових віруючих і вважали своїм правом та обов'язком контролювати і спрямовувати політику султанів, емірів, інших носіїв світської влади. В ісламі виникло та існує донині ряд напрямів та течій, які претендують на істинне тлумачення мусульманського віровчення. Тісний зв'язок держави і спільноти віруючих, богослов'я і права, релігії та політики обумовив пряму залежність більшості релігійних течій і сект ісламу від політичного розбрату і боротьби за владу в різних їхніх проявах. Політичні заколоти та перевороти дуже часто опиралися на народні рухи, на чолі яких частіше всього стояло мусульманське духовенство, яке дотримувалося тієї чи тієї течії ісламського віровчення. У процесі боротьби за владу в халіфаті вже в перші десятиріччя його існування виникло декілька провідних напрямів. Вже після битви при Сиффіні у 657 р. між прихильниками «праведного халіфа» Алі (зятя Магомета) і Муавієм І (засновником династії Омейєдів) іслам розпався на три основні гілки через різні способи вирішення питання про владу: 1) більшість, яка пізніше отримала назву «ахл ас-сунна» (люди традиції, суніти) вважала, що халіф повинен бути виключно вихідцем із племені курейш; шиїти (від «ши'ат» -- партія Алі) стверджували, що верховна влада може належати тільки прямим нащадкам Алі; 3) харіджити вважали, що очолювати общину може бути вибраний будь-який її член. Центральною догмою шиїтів став культ імама -- авторитетного вчителя Алі, безгрішного і непогрішимого у справах віри, який володіє таємним знанням. Імамом його робить не людська воля, а притаманна йому природжена особливість -- його сутнісне начало збігається з вічною божественно-світовою субстанцією. Без Імама і його керівництва неможливе спасіння віруючих: «Той, хто вмирає, не знаючи істинного імама свого часу, вмирає смертю безбожника». Своєї кульмінації шиїтське віровчення досягає у вченні про «таємного імама». Останній із «видимих імамів» не вмер, а перейшов у стан «гайба», тобто згідно з божою волею був вивільнений і прихований від людей, продовжуючи в цьому стані керувати життям віруючих. В «кінці світу» він явиться в ролі месії («махді») і наповнить світ правдою та справедливістю. Ця чисто есхатологічна ідея є свого роду спробою ввести в іслам персоніфікованого посередника між богом і людиною. Суніти стверджують, що халіф має бути обраний общиною або її представниками. Вони визнають Коран і Суну, дотримуючись релігійно-правових правил у відповідності з одним із чотирьох напрямів, відмінності між якими -- в методах тлумачення текстів Суни і Корану при вирішенні питань шаріату. В різних частинах арабського світу і понині діють різноманітні доктрини, які визначають способи тлумачення і застосування права. Харіджити, на відміну від сунітів і шиїтів, стверджують, що халіфом може бути обраний будь-який мусульманин. Згідно з їхнім вченням, кожна навчена людина може обирати собі імама-халіфа і має право його усувати. У середині XVIII ст. серед ортодоксального ісламу виникла релігійно-політична течія ваххабітів (за іменем засновника -- Мухаммеда ібн аль-Ваххаба), у вченні якої відкидаються «новації» в ісламі, які з'явилися в процесі його історичного розвитку, відкидаються будь-які контакти з іншими релігійними системами. Головним у ньому є «реформація» -- очищення ісламу від історичних фальсифікацій та нашарувань і повернення до початкового стану. Усі ці течії та найрізноманітніші секти існують і донині в ісламі та істотно впливають на соціально-політичне життя суспільства. 1.2 Основні риси мусульманського права Мусульманське право -- одне з найбільш значних явищ у середньовічній цивілізації Сходу. Це правова система, що вийшла за межі однієї держави і згодом набула світового значення. Характерною рисою мусульманського права було те, що воно ґрунтувалося на релігійних законах ісламу і тому всі мусульмани, в якій країні вони б не знаходилися, повинні були керуватися тільки мусульманським правом. Прийняття тією або іншою країною ісламу спричиняло обов'язкову рецепцію мусульманського права або як його ще називали -- шаріату. Шаріат, від арабського sharia -- шлях, тобто «праведний шлях», який було вказано пророком-законодавцем Мухаммедом. Ранній іслам і шаріат характеризувалися наявністю настанов (норм), відомих ще з часів общинного ладу, які містили елементи колективізму, милосердя, турботи про калік і інших знедолених. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявлення про безсилля людини перед богом, а звідси і покірність. Для шаріату, особливо на перших етапах його розвитку, характерна увага не до прав мусульманина, а до його обов'язків по відношенню до Аллаха. Норми, що містили такі обов'язки, визначали все життя правовірного мусульманина (щоденну молитву, дотримання посту і правил поховання тощо). Містико-релігійна оболонка шаріату обумовила велику своєрідність його правових конструкцій і понять, гальмувала формування в ньому раціоналістичних начал і логічно обґрунтованої внутрішньої системи, як це мало місце в римському праві. Проте до VIII-IX ст., коли шаріат вже переріс рамки патріархально-общинного і племінного сприйняття світу і зіткнувся із суспільними відносинами, які переживали процес феодалізації, він, завдяки активній діяльності мусульманських богословів-правознавців, значною мірою зазнав переходу від божественного праворозуміння до раціоналістичного, від казуальних методів виведення правових норм -- до логіко-системного. Мусульманські вчені-юристи, не пориваючи з основними і традиційними початками шаріату, виробили цілу серію нових правових норм (фікх), що мали суто юридичну природу. З них особливу популярність і авторитет у мусульманському світі набули вчені-юристи VIII-IX століть: Абу Ханіфа, який отримав титул «великого вчителя», Малік ібн Анас, Мухаммед ібн Ідрис Шафа, Ахмед ібн Ханбаль. Подальша розробка мусульманського права мала своїм наслідком створення величезної кількості нових правових норм (ускладнення фікха), пристосованих до нових умов. Однією з характерних рис середньовічного мусульманського права (особливо в перші століття) була його відносна цілісність. Разом з уявленнями про єдиного бога -- Аллаха -- утвердилася ідея єдиного правового порядку, що мала універсальний характер. Більше того, виникнувши спочатку на Аравійському півострові, мусульманське право, з розширенням меж халіфату, розповсюджувалось на нові території. Але на перший план воно висувало не територіальний, а конфесійний принцип. Мусульманин, знаходячись у будь-якій іншій країні, повинен був дотримуватися шаріату, зберігати вірність ісламу. Поступово, з поширенням ісламу і перетворенням його в одну з основних релігій світу, шаріат, набагато раніше ніж у Європі, став своєрідною світовою правовою системою (сім'єю права). Він набагато швидше, ніж у західноєвропейських середньовічних державах переборов такі негативні моменти, як партикуляризм, обмежені сфери дії, внутрішню неузгодженість. Як конфесійне право шаріат відрізнявся і від канонічного права в країнах Європи. Він регулював не суворо окреслені сфери суспільного і церковного життя, а виступав у ролі всеохоплюючої нормативної системи, що утвердилася в цілому ряді країн Азії й Африки. Згодом норми шаріату вийшли далеко за межі Ближнього і Середнього Сходу, поширили свою дію на Середню Азію і частину Закавказзя, на Північну, а також частково Східну і Західну Африку, на ряд країн Південно-Східної Азії. У той же час досить широке поширення ісламу і шаріату спричинило за собою й усе більший прояв у ньому місцевих особливостей і відмінностей при тлумаченні окремих правових інститутів і вирішення конкретних правових спорів. Так, із затвердженням двох головних напрямків в ісламі відповідним чином відбувся розкол у шаріаті. Поряд з ортодоксальним напрямком (суннізм) виник і інший напрямок -- шиїзм, що аж до сьогоднішнього часу має домінуючі позиції в Ірані, а також частково в Лівані і Йємені. Протиборство між цими напрямками знайшло своє закріплення в правових нормах, що стосуються різних сторін життя держави і суспільства, у появі правових шкіл того або іншого напрямку (мазхаба). Діяльність основних шкіл-мазхабів сприяла подальшому розвитку мусульманського права, раціональному осмисленню нових явищ громадського життя, виробленню цілої низки абстрактних правил, відмові від деяких явно застарілих норм. Але поступово поглиблювалися суперечності і розбіжності між цими школами з найважливіших питань права. До кінця середньовіччя шаріат, доктринальна (наукова) і нормативна основа якого ускладнилася і зазнали істотних змін, став надзвичайно складним і незвичним правовим явищем. 1.3 Джерела мусульманського права Найважливішим джерелом шаріату вважається Коран -- священна книга мусульман, що складається з притч, молитов і проповідей, приписуваних пророку Мухаммеду. Дослідники знаходять у Корані положення, запозичені з більш ранніх правових пам'яток Сходу і зі звичаїв доісламської Аравії. Упорядкування Корану розтяглося на кілька десятиліть. Канонізація його змісту й упорядкування остаточної редакції відбулося за часів правління халіфа Омара (644-656 рр.). Коран складається з 114 глав (сур), що містять 6219 віршів (аята). Приписи, що відносяться до правил поведінки мусульман, нараховують біля 500 віршів, а власне правові -- не більше 80. Велика частина положень Корану носить казуальний характер і являє собою конкретні тлумачення, дані пророком у зв'язку з окремими випадками. Але багато настанов мають досить невизначений вигляд і можуть набувати різного значення, залежно від того, який зміст у них вкладається. Другим за значущістю джерелом права мусульман була сунна що складається з численних розповідей -- хадисів -- про судження і вчинки самого Мухаммеда. У хадисах також можна зустріти різноманітні правові протиріччя, що відображають розвиток соціальних відносин в арабському суспільстві.