повеліває вам повертати майно, яке було вам довірене, його власникам...") або форму досить детально виписаних положень як матеріального, так і процесуального характеру ("...якщо берете в борг між собою на певний строк, то записуйте це. І нехай записує між вами писець справедливості... І беріть у свідки двох з ваших чоловіків. А якщо не буде двох чоловіків, то чоловіка і двох жінок, на яких ви згодні... І нехай не відмовляються свідки, коли їх звуть..."). Норми, які утворюють галузь "владних норм". Тут об'єднуються приписи, спрямовані на врегулювання державно- та адміністративно-правових (зокрема, фінансових) відносин. При цьому в Корані і суні є лише декілька приписів, які ввійшли до складу цієї галузі. Тим пояснюється значно пізніше її виникнення. Основна частина її норм була сформульована правознавцями (фікх). Як свідчать спеціальні дослідження, "ця галузь мусульманського права в цілому виявилась менш розвинутою. Мається на увазі не стільки рівень теоретичної розробки "владних норм" доктриною, яка досягла чималих успіхів, скільки її практична реалізація". Більшість цих приписів так і залишились на папері, не знаходячи свого втілення у відповідних владних відносинах. Це не означає, що в мусульманських країнах у середні віки була відсутня регламентація даних відносин. Вона існувала і була досить детальною. Але відповідні приписи складались не з норм, які випливали з традиційних для ісламу норм права, а формулювалися в актах, що видавались саме владними структурами. Такі акти відображали потреби поточного етапу суспільного розвитку і тому часто відходили від положень ортодоксальної теорії мусульманського права. Норми, які утворюють галузь деліктного (кримінального) права. Воно покликане забезпечити захист п'яти основних цінностей ісламу, а саме: релігії, життя, розуму, продовження роду та власності. А оскільки ці цінності визначені ісламом, то посягання на них є злочином і розглядається, як заборонене Аллахом діяння, за яке він, безумовно, карає. Мусульманська правова доктрина виробила класифікацію злочинів. В основі більшості з них лежать два критерії: 1) рівень визначеності покарання; 2) характер інтересів і прав, які порушуються цими злочинами. Найбільшого поширення набула класифікація, за якою злочини поділяються на три групи: хадд, кісас і тазир. Розділ 2. Основні інститути мусульманського права 2.1 Цивільно-правові інститути Право власності. Мусульманське право розрізняє власність від володіння, тобто панування над річчю на законній підставі. Захоплення речі вважалося незаконним актом і не розглядалося як володіння. Велика увага в мусульманському праві приділяється праву власності на землю, де розрізняються чотири категорії земельних володінь: 1) Священна земля, до якої відносилися: а) хиджаз -- землі, де, за легендою, жив Мухаммед. На цій землі заборонялося жити «невірним» -- людям іншої віри, а з проживаючих там мусульман стягалася десятина. Забороненим було полювання на тварин, ушкодження рослин тощо; б) вакф -- землі, передані мечетям, медрессе (духовним школам) і іншим організаціям на релігійні і добродійні цілі. Ці землі не могли переходити у власність халіфів (імамів) і представників світської влади. Земля на правах вакфа знаходилася поза обігом; вона не могла бути ні продана, ні закладена, ні подарована, ні відчужена, крім тих випадків, коли ліквідувалася юридична особа, для якої був заснований вакф. Акт установлення вакфу відбувався добровільною заявою засновника в присутності каді. 2) Державна земля. До неї належали: а) володіння скинутих династій і крупних земельних власників у завойованих арабами територіях. Ці землі здавалися в спадкову оренду селянам; б) землі, завойовані мусульманами в «священній війні» проти «невірних». Переможених примушували до укладення договору з мусульманами, на підставі якого вони відмовлялися від права власності на землю, що належала їм, але одержували її для обробки при умові сплати хараджу; в) землі, власники яких прийняли іслам після завоювання; землі, завойовані мусульманами і такі, що перейшли до переможців в силу того, що старі власники їх були вбиті або втекли; землі, ніким не зайняті, зрошені; г) землі, що знаходилися у володінні представників правлячих династій. Прибутки з цих земель надходили в особисте розпорядження власників. Це право приватного володіння практично нічим не відрізнялося від права приватної власності і з часом власники закріплювали ці землі за собою юридично. З другої половини VIII ст. в халіфаті з'явилося умовне землеволодіння -- ікта. Це споріднене із західноєвропейським бенефіцієм тимчасове надання землі за службу. У міру розвитку феодальних відносин ці землі, так само як і інші земельні володіння, що знаходились у руках феодальної знаті, перетворювалися в приватну власність. 3) Землі, що знаходилися в приватній власності. До цієї групи належали землі, що могли відчужуватися їхніми власниками будь-яким способом. Але приватна феодальна власність -- мульк мала підпорядковане значення в порівнянні з державною власністю і широкого розповсюдження не набула. 4) Общинне землеволодіння. Цей вид володіння землею зберігався певний час у селян. Але їхні правителі захоплювали общинну землю у свою власність. Зобов'язальне право. Система зобов'язань мусульманського права відрізняється високим рівнем розробленості. Це визначалося широким розвитком товарно-грошових відносин в Арабському халіфаті. За шаріатом, крім релігійних зобов'язань, існує ряд зобов'язань, що виникають із договорів і заподіяння шкоди. Зобов'язання з договорів поділяються на дві групи. Вирішальним моментом, що відмежовував одну групу договорів від іншої, була наявність або відсутність обов'язку передати річ, що виступала предметом угоди. До першої групи договорів, пов'язаної з передачею речі, відносяться договори міни, позики, наймання майна, купівлі-продажу. До другої -- договори товариства, зберігання, доручення. Низка цих договорів за своєю юридичною природою не відрізняється від відповідних договорів у римському праві. Але водночас вони мають специфічні особливості. Договір купівлі-продажу не був консенсуальним, тому що при його укладенні потрібно проголошення визначених формул подібно римській манципацп. При розміні грошей не припускалося одержання прибутку. Близькі до реальних договорів були салам і салаф -- видача грошових знаків в обмін на віддачу в майбутньому ще не існуючої речі або продаж хліба на корені, або з зобов'язанням виконати будь-яку роботу. До договору позики примикає договір про переклад боргу в тих випадках, коли боржник сплачує свій борг за допомогою претензії, що він має до третьої особи (нагадує перекладний вексель). Договір застави являє собою не забезпечення сплати боргу заставоутримувачу, а тільки служить засобом доказу того, що заставоутримувач зобов'язаний сплатити необхідну суму кредитору. Що стосується умов недійсності договорів, то до них можна віднести насамперед відсутність добровільної згоди сторін, коли договори укладені внаслідок обману, помилково або під примусом. Ці договори не тільки не признавалися дійсними, але і всі сплачені ними, видані на підставі цих договорів суми або речі мали бути повернуті. У вирішенні питання про недійсність договорів велику роль відігравали положення ісламу, згідно з якими стягування відсотків і лихварство вважалося гріховним. Незаконними також вважалися договори, що служили джерелом прибутків, які суперечили моральності, наприклад, спекуляція -- іхтикар. Сімейно-шлюбне право. В галузі сімейних відносин мусульманське право виходить із безумовної переваги чоловіка над жінкою. Шаріат дозволяє чоловікові мати чотирьох законних дружин і необмежену кількість наложниць. Шлюб за мусульманським правом оформлюється договором купівлі-продажу. Жінка не виступає при укладенні шлюбного договору рівноправною стороною, а розглядається як предмет договору. Вона продається чоловікові за визначену суму грошей або за відповідну кількість речей, але Коран наказує, щоб чоловік у свою чергу виплачував дружині визначену винагороду. Розмір цієї винагороди («садак», з тюркської -- «калим») визначався залежно від соціального стану нареченого і нареченої, але не повинен бути менше 0,25 динара (близько одного золотого рубля). Частина садаку призначалася на аліменти після розлучення і мала назву «мехрія». За кораном садак мав належати дружині, але фактично велика його частина і навіть повністю передавалась батькові нареченої. Мусульманське право санкціонувало цей звичай, що сформувався в часи патріархату майже у всіх народів. Згода на шлюб від жінки не була потрібною. В укладенні шлюбного договору вона не брала участі. Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка, повинна була уникати зустрічей зі сторонніми чоловіками, не показуватися в громадських місцях тощо. Чоловік міг застосовувати до неї тілесні покарання. Розлучення -- талок -- за мусульманським правом залежало тільки від чоловіка, який не був зобов'язаний пояснювати причини, що спонукали його вимагати розлучення. Проте після розлучення чоловік повинен був видати дружині аліменти на чотири місяці. Якщо в цей термін чоловік побажає відновити подружні відносини, розлучення анулюється. Після розлучення діти віддавалися під владу чоловіка і зберігали право успадковувати майно подружжя. Діти віддавали дружині лише в тому випадку, якщо чоловік не в змозі був утримувати їх. З усього викладеного очевидно, що мусульманське право санкціонувало звичаї патріархального родового ладу, коли в сім'ї відновилися повновладдя чоловіка і безправ'я жінки. Шаріат перевершив у цьому відношенні навіть римське право, на ранній стадії його розвитку, та європейське феодальне право. Спадкове право. Спадкове право за шаріатом є досить складним. На початку першого періоду Арабського халіфату жінки і діти не мали прав на спадкування майна. За мусульманським правом спадкування -- єре -- визначається як переміщення майна власника до інших осіб після його смерті. Це переміщення розглядається як один із засобів придбання прав померлого, причому тільки одних прав, у той час як за європейським правом спадок вважається сукупністю майнових прав і обов'язків, що залишилися після нього. Таке розуміння юридичної природи спадку випливає з того, що за мусульманським правом зобов'язання нерозривно пов'язані з особистістю боржника і не переходять до спадкоємців. Тому до передачі їм майна померлого необхідно очистити спадщину від боргів і інших зобов'язань юридичного і релігійного характеру. Таким чином, у спадок після погашення боргів і оплати витрат на похорон небіжчика надходить чистий актив. Мусульманське право знає спадкування за законом і за заповітом. Право на спадкування майна за законом поширюється на визначене коло фізичних і юридичних осіб: 1) на осіб, що знаходяться у кровній спорідненості з померлим; 2) на хазяїв рабів, що не мають спадкоємців, відпущених на волю 3) на державу. Родичі розділяються за такими лініями: а) прямі по спадній і висхідній лінії; б) родичі по боковій лінії. Жінки, які знаходились в кровній спорідненості зі спадкодавцями по цих лініях, в усіх випадках отримували половину частки спадщини чоловіків. У спадкуванні майна подружжя тим, хто пережив, також різко виражена нерівноправність чоловіків і жінок. Чоловік одержує після смерті дружини половину всього майна, що залишилося (нерухомого і рухомого), а при наявності дітей -- одну чверть. Дружина (або дружини) після смерті чоловіка одержували тільки чверть рухомого майна, а при наявності дітей -- восьму частину. Щодо спадкування за заповітом слід зазначити те, що заповідач міг розпоряджатися тільки однією третиною майна, у чию б користь воно не передавалося. Для законності заповіту необхідно, щоб він був повнолітнім, у здоровому розумі, мав право розпоряджатися собою і майном, і щоб особа, якій спадщина заповідається, не належала до числа законних спадкоємців. Припускалися як письмові, так і усні заповіти.