Зміст роботи

Вступ

1. Правова природа договору дарування

2. Договір дарування: загальна характеристика та особливості

3. Особливості договору дарування щодо його предмету та форми

3.1 Предмет договору дарування

3.2 Форма договору дарування

4. Сторони договору дарування, їх права та обов'язки

4.1 Сторони договору дарування

4.2 Права та обов'язки сторін договору дарування

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

договір дарування цивільний правовий

Договір дарування є окремим цивільно-правовим договором, який характеризується специфічними властивостями, притаманними тільки цьому договору. Цей договір також є одним із найдавніших видів договорів, що обслуговує майнові відносини суб'єктів цивільного права. Договір дарування поряд із договорами купівлі-продажу, міни, довічного утримання опосередковує перехід майна (речей та майнових прав) від однієї особи до іншої.

Головною особливістю договору дарування є те, що він завжди є безоплатним. Це означає, що дарувальник не отримує ніякого зустрічного надання з боку обдаровуваного. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування (ч. 2 ст. 717 ЦК). У деяких випадках обдаровуваний при отриманні дарунку традиційно передає дарувальнику річ або невеличку грошову суму(народний звичай). Слід зауважити, що у цьому випадку мова не йде про зустрічне надання в юридичному розумінні. Надання монети сприймається сторонами як символічний акт та не має метою компенсацію за отриманий дарунок. Не буде також зустрічним наданням встановлене за договором дарування право користування дарувальником річчю -- предметом дарування. Цю ситуацію можна розглядати двояко: дарувальник зберігає за собою певні права (право користування), які й не входили до складу дарунка, або як обтяження предмета дарування правами дарувальника. Важливим для констатації безоплатності є те, що дарувальник не отримує від обдаровуваного нічого нового, що було в нього відсутнє до укладення договору, а обдаровуваний не надає дарувальникові нічого, що не було б пов'язане із дарунком. Таким чином, ціллю цієї роботи є з'ясування характерних особливостей цього договору щодо змісту, тобто прав та обов'язків сторін, щодо предмету, форми і т.д.

1. Правова природа договору дарування

Природа відносин дарування має складний і суперечливий характер і залишається дискусійним питанням науки цивільного права. Для його з'ясування необхідно звернутися до першоджерел, від яких бере початок безвідплатна передача майна у власність. Певні пропозиції щодо кваліфікації відносин дарування науковцями вже висловлені.

Історія науково-теоретичної думки свідчить, що вирішальну роль стосовно встановлення наявності договірних відносин правники різних часів віддавали волі й волевиявленню сторін. Цілком виправданою вважається точка зору, згідно з якою договір становить собою узгоджене волевиявлення декількох сторін щодо певного об'єкта, спрямоване на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Але складність і внутрішня суперечливість суспільних відносин, що лежать у підґрунті дарування, позбавляють визначеності й упевненості під час його правової характеристики. Отже, очевидним є те, що процес пізнання цього інституту ніколи не припинявся, а зміни в законодавстві спонукають науку до активізації досліджень у цьому напрямку.

Розкриваючи взаємозв'язок волі, волевиявлення і природи відносин дарування, зауважимо, що в науці цивільного права сформувалися дві принципово відмінні концепції, відповідно до яких інститут дарування визнається договором або окремою підставою набуття права власності.

Серед прихильників першої - договірної були в різні часи: П Ф. Шершеневич, О. С. Йоффе, Ю. К. Толстой, О. Л. Маковський та інші цивілісти. Теза, що дарування є договором, в цілому аргументується потребою й наявністю узгодженого волевиявлення обох сторін у правовідносинах дарування.

У розробку договірної концепції зроблено значний внесок ще на початку ХХ ст. Редакційною комісією по підготовці проекту Цивільного Уложення Російської імперії, якою було розглянуто декілька точок зору на природу дарування. Свої висновки науковці обґрунтували виходячи з аналізу юридичних дій, що становлять підвалини відносин дарування. При цьому основна увага приділялася моменту прийняття майна обдаровуваним і визначеності його згоди на отримання останнього. Інакше кажучи, принципово необхідно було виявити вольову спрямованість цієї особи на прийняття або неприйняття дару, за умов його безпосередньої передачі. Це пов'язано з тим, що зобов'язання щодо його передачі (як і договори взагалі) засновано на згоді обох сторін. Відносини ж між ними характеризується етичними й особистісними ознаками.

З огляду на це обдаровуваний не може бути байдужим до того, хто саме, з яких спонукань і з якою метою має намір передати дар. Так само і предмет дару не завжди зумовлює вигідне положення обдаровуваного, а деколи може навіть спричинити йому збитки. Якщо взяти до уваги факт покладення законодавцем певних обов'язків на обдаровуваного (наприклад, за певних обставин обов'язок про повернення дару особі, яка безоплатно передала майно), можемо зробити висновок, що дарування не може здійснюватися без урахування волі обдаровуваного щодо прийняття дару [1, c. 291, 292]. Таким чином, за першою концепцією прийняття дару (волевиявлення обдаровуваного, що свідчить про згоду й бажання його отримати) випливає із самої суті дарування. А якщо воно не може бути без взаємної згоди сторін, то це і є договір, бо згода 2-х або декількох осіб про набуття, зміну чи припинення прав визнається саме таким правочином. Тобто дарування визнається договором з урахуванням такої універсальної його ознаки, як взаємна згода сторін щодо предмета й інших умов правочину.

Представниками другої позиції (недоговірної) є К. П. Побєдоносцев, В.В. Хахулін, частково Д.I. Мейєр за умови передачі дару, якщо бракує попередньої домовленості сторін про таке. Не приділяючи занадто уваги характеристиці волі сторін, свої міркування вони виводили з беззобов'язальності відносин дарування.

3асади вказаної концепції виявляються ще в римському праві, за яким дарування (donatio) не визнавалося юридичною дією взагалі й було лише підставою (causa) для здійснення майново-правового акта будь-якого виду. Отже, дарування мало місце лише там, де подібний акт здійснювався d-nis causa (з метою безвідплатного збагачення), а юридичною дією воно стає лише за законом Константина. Недоговірна концепція мала подальший розвиток, бо підкреслювала специфічний характер дарування.

Д. І. Мейєр стверджував, що за таким договором сторона (чи сторони) отримують право на чужу дію; якщо ж одна особа передає в дар іншій майно без попередньої домовленості, має місце ситуація, де обдаровуваний отримує не право на чужу дію, а право власності. Виходячи із цього вчений визнавав цю передачу дару самостійною підставою виникнення права власності, а не договором [8, c. 193, 194]. К. П. Побєдоносцев теж вважав дарування способом набуття права власності з урахуванням того, що воно зумовлює перенесення права власності від однієї особи до іншої в момент досягнення згоди між ними [9, c. 371, 372, 376]. І це дійсно має місце, коли дар передається обдаровуваному без попередньої домовленості. Тобто ці науковці, ведучи мову про неможливість визнання дарування договором, наголошували на тому, що бракує зобов'язального зв'язку, який зазвичай існує між сторонами правочину. Брак такого зобов'язання, як правовідношення, де суб'єктивному праву кредитора відповідає юридичний обов'язок боржника, пов'язано із самою природою дарування як дії, в цілому невластивої людині. Дарувальник, з раціоналістичної точки зору, опиняється у невигідному становищі через зменшення власної майнової маси, а обдаровуваний, навпаки, набуває блага без здійснення якихось витрат. Не є важливим, які саме мотиви спонукають дарувальника передати дар, а вагомим є його свідоме ставлення до того факту, що за рахунок зменшення його майна, відбувається збільшення майна обдаровуваного, хоча зустрічної компенсації і бракує. У такій ситуації дарувальник, який, не будучи зобов'язаним (адже примусити особу до відчуження своєї власності не може ніхто, окрім її самої або суду), передає дар, а обдаровуваний, не маючи права вимоги останнього, (адже немає попередньої домовленості про це), приймає його.

Можна зробити висновок, що недоговірна концепція дарування ґрунтується на визнанні тотожними таких явищ, як договір і договірне зобов'язання: немає договірного зобов'язання - немає й договору як такого. Разом із тим ці явища хоча й тісно пов'язані, але не є тотожними. Договір - це підстава виникнення зобов'язання, про що йдеться в ч. 2 ст. 509 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України. І тільки там, де на базі договору як юридичного факту виникає договірне зобов'язання, можна вести мову про договір-правовідношення як про явище, тотожне договірному зобов'язанню. [3]

Компромісом у суперечностях договірної й недоговірної концепцій і їх певним синтезованим витоком є позиція цивілістів, які стверджують, що договір дарування не завжди має зобов'язальний характер. Прикладом такої точки зору є вчення про дарування як про речовий договір. Найбільш послідовно функціонування речового договору обґрунтовує російський цивіліст М. І. Брагінський. Учений зазначає, що договір, за яким дар передається обдаровуваному без попередньої домовленості, відрізняється від договору консенсуального - зобов'язання про передачу дару в майбутньому й не тільки з моменту його укладення а й тому, що він взагалі не породжує зобов'язань сторін, через це його не можна вважати і реальним договором. Далі він підкреслює, що єдине, чому таке дарування є договором, - це необхідність отримання згоди обдаровуваного на передачу йому дару. Таким чином, автор аргументує важливість узгодженого волевиявлення сторін як фактора, що дає змогу встановити брак чи наявність договору як такого [1, c. 338, 339]. Після дослідження договірної й недоговірної концепцій дарування можна стверджувати, що дарування в будь-якому випадку є цивільним договором і саме домовленість сторін є тим чинником, який свідчить про обґрунтованість концепції договірної.

2. Договір дарування: загальна характеристика та особливості

За договором дарування (ст.717 Цивільного кодексу України) одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати у майбутньому іншій стороні(обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Подарувати майно іншим особам може виключно власник цього майна. Отже, дарувальник повинен бути власником майна, що дарується. Договір дарування направлений на безповоротне припинення права власності у дарувальника і виникнення права власності у обдаровуваної особи, при цьому обдаровуваний набуває право на майно, якого раніше у нього не було.