- використовуються узагальнені звороти, зокрема дієприкметникові та дієслівні, а також використовуються умовні речення не для вираження часу та умови, а для співставлення частин речення (наприклад: „Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою" (ст. 29 Конституції України) [7].

За загальним правилом у тексті норми права ретельно з'ясовуються відмінок, рід, число іменників, значення прикметників, стан особи, число й рід дієслів, граматичні форми інших частин мови, потім усі ці граматичні форми зіставляються між собою, встановлюються взаємні зв'язки між словами з метою з'ясування всього припису в цілому. Найменша неточність в аналізі тієї чи іншої граматичної форми, зв'язку між окремими словами може призвести до помилок при з'ясуванні загального смислу норми.

Прикладом невідповідності мови проекту закону його нормативній природі є ст.3 проекту Закону „Про засади соціально-економічної політики в Україні" від 29.09.98 р.:

„Стаття 3. Стратегічні цілі соціально-економічної політики.

Соціально-економічна політика покликана забезпечити:

- коригування курсу економічних реформ для зростання добробуту широких верств населення до життєвого рівня розвинутих країн і вище на основ і власної економічної моделі;

- створення необхідних умов для людей праці, які в залежності від інтелекту, кваліфікації, сумлінності, підприємництва та результатів своєї діяльності стануть забезпеченими і заможними;

Стаття 5. Власність на природні багатства.

... Землі, передані колективам у довічне користування з правом наслідування, можуть паюватися між працівниками колективів та прирівняними до них особами".

Необхідність правильного аналізу синтаксичної структури, виявлення місця і значення розділових знаків, сполучників, прийменників, їхньої смислової ролі в реченні.

Особливу увагу в законах необхідно звертати на застосування єднальних (і, та, також), протиставних (а, але, проте) та розділових (або, чи) сполучник і. Так, для альтернативних частин положення характерним є застосування розділових сполучників тощо [9].

Необхідність утримання від застосування в простих реченнях великої кількості однорідних членів через кому. В разі необхідності такого перерахування слід використовувати засоби цифрової графіки, наприклад, подавати цей перелік через нумеровані цифрами підпункти, або - якщо перелік не вичерпаний - узагальнювати словом „тощо", або через встановлення кваліфікаційної ознаки для суб'єктів, що перераховуються. Недопущення чи мінімізація застосування в тексті невластивих для нормативного акта словосполучників типу „щоби", „а також", „хоча б" чи подібних та чітке вживання пунктуації.

Зайві елементи в тексті нормативного акта часто можуть бути шкідливими при його застосуванні, оскільки існує ризик його хибної інтерпретації.

Пунктуація тексту має бути досить обмежена і проста. Законодавчий текст не має емоційного забарвлення, тому не бажане застосування знаків оклику, знаків запитання. Слід пам'ятати, що кожна кома може стати причиною необхідності тлумачення, якщо речення норми складено таким чином, що його зміст може суттєво бути зміненим однією комою. Такий ризик невиправданий, оскільки від друкарської помилки не застрахований ніхто.

Розглянемо ст.1 проекту Закону „Про оподаткування доходів фізичних осіб", яка визначає основні терміни:

„1.8. Члени сім'ї фізичної особи - дружина або чоловік такої фізичної особи, діти як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, батьки як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, брати (сестри) як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, інші утриманці такої фізичної особи, що проживають разом з такою фізичною особою за однією з нею податковою адресою". закон мовний логічний граматичний

Тут зроблено спробу визначити, хто відноситься до членів сім'ї фізичної особи. Але зроблено це досить складно як з точки зору пунктуації та використання словосполучників, так і з уваги на неоднозначність визначення.

Адже можна проживати в одному приміщенні, але мати різне власне домашнє господарство та різні особові рахунки по сплаті за комунальні послуги.

Як варіант пропонується таке визначення терміна:

„Члени сім'ї фізичної особи:

- дружина або чоловік такої фізичної особи;

- діти фізичної особи, її дружини або чоловіка;

- батьки фізичної особи, її дружини або чоловіка;

- брати (сестри) фізичної особи, її дружини або чоловіка;

- інші утриманці такої фізичної особи, які постійно проживають з такою фізичною особою за однією з нею податковою адресою і ведуть з нею спільне господарство" [6].

Варто сказати, що в ухваленому законі було зроблено певне уточнення наведеної з проекту норми:

„1.20.4. Для цілей цього Закону членами сім'ї фізичної особи є її дружина або чоловік, діти як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка (у тому числі усиновлені), батьки, баба або дід як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, брати чи сестри як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, онуки як фізичної особи, так і її дружини або чоловіка, інші утриманці такої фізичної особи або її опікуни, визнані такими згідно із законом.

Членами сім'ї фізичної особи першого ступеня споріднення вважаються її батьки та батьки її чоловіка або дружини, її чоловік або дружина, діти як такої фізичної особи, так і її чоловіка або дружини, у тому числі усиновлені ними діти. Інші члени сім'ї фізичної особи вважаються такими, що мають другий ступінь споріднення."

Це визначення має вкрай важливе значення для оподаткування, адже за цим законом платник податку має право на податковий кредит у певних випадках:

„5.3. Перелік витрат, дозволених до включення до складу податкового кредиту Платник податку має право включити до складу податкового кредиту звітного року такі витрати, фактично понесені ним протягом такого звітного року.

5.3.4. Суму власних коштів платника податку, сплачених на користь закладів охорони здоров'я для компенсації вартості платних послуг з лікування такого платника податку або члена його сім'ї першого ступеня споріднення, у тому числі для придбання ліків, донорських компонентів, протезноортопедичних пристосувань у розмірах, що не покриваються виплатами з фонду загальнообов'язкового медичного страхування..." [3].

2.2 Поняття стилю закону

В літературі не існує чіткої межі між вимогами до мови та вимогами до стилю закону.

В законі „Про нормативно-правові акти" законодавець приділяє увагу стилю нормативного акта, визначаючи, що в тексті нормативного акта не повинні вживатися: звороти розмовної мови та її експресивних форм; в одному й тому ж розумінні різні позначення і терміни (поняття), близькі за своїм значенням (синоніми); іноземні слова і терміни (поняття) при наявності рівнозначних слів і термінів (понять) в українській мові; нечіткі словосполучення, загальні міркування, гасла, заклики; слова літерними позначеннями (абревіатури).

Зробимо деякі зауваження щодо такої норми.

Фразеологізми в мові закону

Цілком зрозуміло, що стиль закону значно відрізняється від літературного.

Це зумовлено, насамперед, тим, що головне завдання законодавця не в тому, щоб текст був літературно добірний, а в тому, щоб він був однозначний і простий.

Саме тому в нормативному акті слід вживати найбільш зрозумілі та однозначно визначені терміни, поняття, текстові звороти.

Тому досить часто в нормативних актах вживаються однакові фразеологічні звороти, т.зв. фразеологізми - найбільш стійкі словосполучення, які використовуються в нормативному акті як цілком самостійні одиниці мови, зміст яких не залежить від тексту, в якому вжито ці фразеологізми.

Наприклад: „якщо інше не передбачено законом", „в порядку, визначеному законодавством", „позовна заява" тощо.

Основна вимога до використання фразеологізмів випливає з природи як самого фразеологізму, так і нормативного акта - точне й не багатозначне їхнє застосування в тексті правової норми. Як правило, фразеологізм не допускає заміни порядку слів, звуженого чи широкого тлумачень.

Синонімія та омонімія в тексті нормативного акта

При написанні тексту правової норми слід пам'ятати, що в нормативному акті бажано не допускати вживання різних слів для означення одного й того ж поняття, а так само слів, які мають багато значень, без прив'язки до змісту речення чи правової норми [1].

Недоцільним, наприклад, є застосування у Конституції України для визначення одного й того юридичного поняття термінів „набуває чинності" (ст.160 Конституції України) і „набирає чинності" (частина п'ята ст. 94 Конституції України). Для уникнення спорів щодо різного застосування термінології Конституційний Суд України в своєму Рішенні № 4-зп від 3 жовтня 1997 року в справі про набуття чинності Конституцією України встановив, що словосполучення „набуває чинності" у статті 160 і словосполучення „набирає чинності" у частині п'ятій ст. 94 Конституції України мають синонімічні значення. Обидва вони означають, що відповідні нормативні правові акти вступили в силу.

Проте досить часто навіть серед досвідчених фахівців у царині нормотворення виникають думки, що виключити синоніми з тексту нормативного акта навряд чи буде виправданим. Але як же тоді розуміти правило мінімізації синонімів?

Алгоритмом їхнього застосування може бути правило, за яким синоніми використовуються виключно для того, щоб уточнити, деталізувати волю законодавця.

У цьому випадку синонім у тексті нормативного акта використовується не самостійно, а виключно як уточнення основного вживаного терміна.

Так, якщо в одній із статей нормативного акта вжито поняття „дозвіл на здійснення", то в інших статтях уже неприпустимо використовувати подібні поняття, як „право на ..." чи „ліцензія на ...". Використання синоніма буде виправдане лиш у разі уточнення терміна.

Наприклад, у Законі України „Про авторське право і суміжні права" №3792-XII 23 грудня 1993 року поняття „виключне право" визначається як „право, коли жодна особа, крім тієї, якій належить авторське право або суміжні права, не може використовувати твір, не маючи на те відповідного дозволу (ліцензії), за винятком випадків, установлених цим Законом". Як бачимо, зміст терміну „дозвіл" уточнюється терміном синонімічним терміном „ліцензія", що подається у дужках.

Використовуючи синонімію в нормативних актах, слід дотримуватися встановлених практикою правил:

- не використовувати т.зв. „квазісиноніми", під якими розуміють поняття близькі за змістом, але не тотожні з юридичної точки зору: „погодження";

- „візування", „набуте" - „придбане" тощо;

- не допускати пересичення синонімами тексту нормативного акта.

При написанні текстів нормативних актів слід також не забувати, що багато слів, які можна застосувати, мають не одне, а кілька значень:

акт - юридичний акт, законодавчий акт, акт виконання робіт, статевий акт тощо;

фонд - статутний фонд, фонд оплати праці, фонд як некомерційна установа.

Тому, використовуючи широко вживані слова, слід дуже обережно і в контекст і норми давати відповідні означення чи т.зв. „прив'язку до контексту".

Використання слів іншомовного походження

За останні роки законодавці дедалі більше використовують іншомовні слова. В умовах становлення в Україні ринкових відносин така тенденція цілком об'єктивна.

Вважається, що використання іншомовних слів може бути виправдане лиш у випадку, коли таке слово іншомовного походження вже цілковито інтегрувалося в українську мову і йому нема українського замінника. Проте однозначної вимоги щодо заборони чи дозволу використання в законі іншомовних слів існувати не може.