Як зазначив В. Блекстон, батько, мати, дідусь і бабуся бідних і безсилих осіб мали утримувати їх за власний кошт. Якщо батько залишив дітей, церковні старости й наглядачі парафії мали взяти під нагляд його майно. Батьки повинні піклуватися про своїх дітей, зважаючи на такі чинники, як дитинство, хвороба, каліцтво [1]. Отже, вочевидь, В. Блекстон уважав, що у випадку, коли опікунами (піклувальниками) дитини ставали її дідусь чи бабуся, вони мали виконувати ввесь обсяг батьківських обов'язків щодо дитини. Тобто, на його думку, цими обов'язками були утримання, захист на надання освіти дитині, про які детальніше йтиметься далі.

В. Блекстон зауважив, що закони не містили підстав, які могли б завадити батькові позбавити спадщини дітей, оскільки «майно кожної людини перебуває в її власному розпорядженні на принципі свободи. Утім, можливо, неправильно було б, якщо батько не залишив «необхідного для (забезпечення) прожиткового мінімуму» [і]. Отже, В. Блекстон розмірковував про доцільність установлення обов'язкової частки для неповнолітніх дітей у спадковому майні, яка була б виявом справедливості щодо них.

В. Блекстон зазначив, що переважно серед осіб будь-якого рангу або багатства основна частина майна залишалася старшому синові. У кожному разі суд мав бути максимально впевненим у намірах спадкодавця позбавити спадщини спадкоємців [1]. Отже, у цьому випадку мова йде не стільки про необхідність установлення обов'язкової частки для неповнолітньої дитини, скільки про з'ясування підстав позбавлення її спадщини й установлення відсутності чинників, які могли вплинути на формування вільної волі спадкодавця в момент складання заповіту.

Наступним обов'язком батька вслід за матеріальним утриманням дитини В. Блекстон назвав обов'язок захищати свою дитину, який має також природний характер. Це стосувалося й судових процесів [1]. Тобто, у цьому контексті мається наувазі інститут законного представництва інтересів неповнолітньої особи в суді в цивільному та кримінальному процесах.

Далі В. Блекстон зазначив, що закон виправдовував батька, коли він захищав дитину від інших. Він навів такий приклад: коли чоловік побив хлопця, котрий бив його сина, і від цього цей хлопець помер, то ці дії не кваліфікувалися умисним вбивством, а вбивством із необережності. На його думку, ця «поблажливість свідчила про тлінність людської природи й обов'язок батька захищати дитину» [1]. Отже, можна зробити висновок про те, що батько, захищаючи дитину, усвідомлював, що без його втручання дитину можуть убити або ж завдати непоправної шкоди її здоров'ю. Разом із тим В. Блекстон не уточнив, коли був убитий хлопець, який бив сина цього батька (у момент заподіяння побоїв чи згодом). Тобто, чи ці дії мали ознаки необхідної оборони в сучасному розумінні, або ж були ретельно спланованими та вчиненими дещо згодом після заподіяння побоїв.

Наступним батьківським обов'язком, як зазначив В. Блекстон, був обов'язок батьків надати освіту дітям, яка відповідала їх становищу. Цей обов'язок, на його думку, був не менш важливий, ніж інші. Покликаючись на С. Пуфендорфа, В. Блекстон зауважив, що важко уявити батька, котрий «надав значну вигоду дитині, а згодом знехтував її культурним і освітнім розвитком, подібно до звіра, що ганебно для самого себе». В. Блекстон указав, що закони багатьох країн у цьому питанні мали прогалини. Однак англійські закони містили доцільні положення щодо виховання підростаючого покоління, коли дітей забирали з бідних сімей і передавали на навчання ремісникам. Багаті люди ж мали власний вибір, чи будуть їхні діти «орнаментом або ганьбою для сім'ї» [і].

Аналізуючи характер батьківської влади, В. Блекстон, зауважив, що «влада батьків над дітьми випливає з їхніх обов'язків, слугує для полегшення виконання ними їхніх функцій, є частково компенсацією за їхню турботу». Покла- даючись на давніх римлян, він указав, що вони передали батькові владу в питаннях життя і смерті його дітей, згідно з принципом «хто дав, той має владу забрати» (тим самим виправдовувалися дітовбивства). Згодом римляни почали вважати вбивство дитини тяжким злочином, оскільки дійшли висновку, що «батьківська влада повинна полягати в доброті, а не в жорстокості» (“patria potestas in pietate debet, non in atrocitate, consistere"). Водночас, за уявленнями римлян, влада батька мала фактично абсолютний характер. Зокрема, син не міг мати власного майна, поки живий його батько, оскільки це майно було б власністю батька [1]. Щоправда, В. Блекстон не вказав, що Римська держава згодом, не скасувавши принципу батьківської влади, почала поступово розширювати приватноправову самостійність дорослих синів, онуків, правнуків, тобто підвладних членів сім'ї “pater familias” (голови сім'ї), упровадивши «військовий пекулій». Цей пекулій охоплював матеріальні цінності, які підвладні члени сім'ї отримали, перебуваючи на військовій службі, та подарунки, отримані від батька чи інших осіб у цей період. Утримувач військового пекулій мав право вільно розпоряджатися ним. Згодом були впроваджені «духовний» і «державний» пекулій, які становили матеріальні цінності, отримані під час служби, мали такий самий правовий статус, як «військовий» пекулій [8, с. 283].

В. Блекстон зауважив, що «розуміння батьківської влади», згідно з англійськими законами, було поміркованішим. Батько мав можливість законно й розсудливо виправити свою дитину, захистити її від хитрощів інших осіб, урегульовувати належно її життя, запобігати занадто раннім шлюбам. Батько в Англії не мав влади над майном своїх синів, а лише був опікуном цього майна. Якщо він отримував прибутки від майна, коли син був малолітнім, він мав подати звіт про них. Батько, можливо, дійсно мав вигоду від праці дітей, поки вони жили разом із ним, але не більшу, ніж учителі-ремісники від своїх учнів [1].

Законна влада батька над дітьми, якої рідна мати щодо них не мала, а лише право на повагу, як підкреслив В. Блекстон, припинялася, коли вони досягали 21-річного віку, оскільки тоді їм надавали виборчі права (у цьому випадку це стосується тільки синів). До цього часу тривала «імперія» батька щодо дитини. Вона тривала навіть після смерті батька, оскільки він мав право призначити для неї опікуна, якому делегував частину батьківських повноважень. Ця особа могла бути наставником або шкільним учителем, виконуючи обов'язки “in loco parentis" (замість батька), маючи батьківську владу [1].

Аналізуючи обов'язки дітей щодо батьків, В. Блекстон зазначив, що вони є «наслідком дії принципу природної справедливості й відплати, оскільки ми природно зобов'язані тим, хто дав нам життя. Ті, хто захищав нас у дитинстві, мають право на наш захист у похилому віці та в разі, якщо вони потребують допомоги. На цьому принципі ґрунтуються всі обов'язки дітей щодо батьків, які визначені позитивними законами». Він був передбачений і афінськими законами, зобов'язуючи дітей надавати утримання батькам, якщо вони бідні. Виняток існував лише для позашлюбної дитини, яку батько не утримував [1].

В. Блекстон, характеризуючи становище позашлюбної дитини, покладався на міркування Ш.Л. де Монтеск'є, згідно з якими, батько цієї дитини «забруднив життя, яке він дав, позбавив її репутації, через що вона все життя несла тягар, що не могло бути виправлене жодним матеріальним утриманням». Закони Англії, як зазначив В. Блекстон, не завжди надавали «законності природному зв'язку, який виник унаслідок незадовільної поведінки батька, але будь-яка дитина однаково захищалася від поганого батька» [1].

Далі В. Блекстон розглянув особливості правового статусу позашлюбних дітей, зокрема батьківські обов'язки щодо них, права та обмеження позашлюбних дітей. Отже, позашлюбною дитиною, як зазначив В. Блекстон, згідно з англійськими законами, уважали дитину, народжену поза законним шлюбом. Він зауважив, що канонічні закони й закони окремих держав не допускали, щоб дитина вважалася позашлюбною, якщо батьки одружилися після її народження. В. Блекстон дотримувався тієї ідеї, що шлюб слугував для встановлення особи, яка мала надавати утримання, захист, підтримку й освіту дитині. Виконання обов'язків щодо дитини вважалося «більш законним», коли вона народилася після укладення шлюбу, ніж коли ці обов'язки виникли стосовно дитини, народженої після укладення шлюбу. В останньому випадку була «велика невпевненість», чи дійсно цей чоловік був батьком і чи мав він піклуватися про дитину.

Сер В. Блекстон, критикуючи римські закони, указав, що згідно з ними дитина могла бути народжена як позашлюбна, але узаконена згодом унаслідок укладення шлюбу постфактум, що «відкривало двері для багатьох махінацій і пристрастей», яким англійські закони запобігали. Наприклад, особа могла бути незаконнонарод- женою до сорока років, а потім стати законона- родженою, якщо батьки одружились, хоча вона не потребувала виконання батьківських обов'язків щодо себе. Це допускалося в Стародавньому Римі без будь-яких обмежень, навіть 10-20 років після народження особа могла отримати всі привілеї законних дітей. Це В. Блекстон уважав неправильним, оскільки «головним стимулом для особи мало бути не просто бажання мати дітей, а бажання народити законних спадкоємців».

Як зауважив В. Блекстон, англійські закони запобігали «непристойності, породженій слабкістю людської природи» [1]. Так, закони забороняли позашлюбні відносини, а винних осіб притягували до відповідальності: засуджували до сплати штрафу або застосування фізичних покарань (побиття батогом для «примусового забезпечення пристойності») [9, с. 198].

В. Блекстон розглянув випадок про позашлюбну дитину, батьки якої одружились у межах кількох місяців після її народження, зазначивши, що закон Англії «був такий поблажливий, що не визнавав цю дитину незаконнонародже- ною, хоча вона не була народжена у шлюбі. Однак цей інцидент міг трапитися тільки один раз (щодо однієї дитини), усі інші діти повинні бути народжені «в межах правил честі громадянського суспільства» [1]. Отже, діти, народжені напередодні шлюбу, уважалися позашлюбними дітьми. Це стосувалося й дитини, яка народилися протягом тривалого часу після смерті чоловіка її матері, і, зважаючи на «звичайний термін вагітності, він не міг бути батьком дитини». У цих випадках існувала «деяка невпевненість», оскільки закон був неточний щодо кількох днів. У такому разі вдова підозрювалася в тому, що мала намір допустити неналежного спадкоємця до майна, що в минулому вважалося «найбільш зухвалою крадіжкою і каралося смертною карою». Отже, варто було встановити, чи була жінка вагітною на момент смерті чоловіка. У будь-якому випадку дитина мала народитися впродовж 40 тижнів із дня смерті чоловіка її матері, щоб уважатися закононародженою. Проте, якщо чоловік помер, а вдова вийшла заміж і дитина народилася в межах цього терміну, вона могла бути дитиною одного з двох чоловіків. Мати ж дитини, як правило, указувала на того з них, кого вважала більш «вигідним». Щоб запобігти ситуації, вдова не повинна була виходити заміж у межах «року жалоби» (“infra annum luctus”) [1]. Ця практика була слушною, на думку В. Блекстона, передана англійцям від стародавніх римлян.

В. Блекстон розглянув випадки, коли діти, народжені у шлюбі, могли вважатися незакон- нонародженими, що, вочевидь, по-перше, мало захистити спадкові права інших дітей, які були дітьми її чоловіка, по-друге, звільнити чоловіка від обов'язків щодо нерідної дитини. Наприклад, якщо чоловік матері дитини був за межами королівства Англії, як зазначалося в законі, “extra quatuor maria" («за чотирма морями»), за дев'ять місяців до народження дитини й ніякого «доступу» до дружини не мав, ця дитина вважалася позашлюбною. Однак, за загальним правилом “praesumitur pro legitimatione" («законність допущена»), цей чоловік повинен був уважатися батьком, якщо не було доведене, що на момент імовірного зачаття він перебував в іншому місці.