В той же час третейський суд відмовляє у відкритті третейського провадження, якщо: спір не підлягає вирішенню в третейському суді; є рішення компетентного суду між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав; позивач відмовився від позову; сторони уклали угоду про припинення третейського розгляду; підприємство, установу чи організацію, що є стороною третейського розгляду, ліквідовано; третейський суд є некомпетентним щодо переданого на його розгляд спору; фізична особа, яка була стороною у справі, померла (якщо спірні правовідносини не допускають право- наступництва) [4].

Загалом правильне вирішення питання про наявність компетенції третейського суду щодо розгляду спору відіграє важливу роль, оскільки прийняття третейським судом рішення у справі, яка не відноситься до його компетенції, є безумовною підставою для його скасування компетентним державним судом.

На сьогодні набула загального визнання теорія «компетенції компетенції», згідно з якою третейський суд самостійно встановлює можливість розгляду певного спору. При цьому він самостійно вирішує питання про підсудність йому спірних правовідносин, встановлює факт наявності та дійсності третейської угоди між сторонами, а також визначає межі охоплення третейською угодою спірних правовідносин, які передаються на його розгляд. Наявність у третейського суду компетенції для вирішення спору між сторонами є обов'язковою умовою законності майбутнього третейського рішення.

Натомість некомпетентність третейського суду щодо конкретного спору, на думку Ю.Д. Притики, може бути абсолютною - коли певний спір взагалі не підсудний третейському суду, наприклад, через відсутність третейської угоди - або відносною, коли некомпетентним є лише певний третейський суд, але інший такий же суд може розглянути відповідний спір [2, с. 233-234]. У будь-якому разі, якщо третейський суд приходить до висновку про відсутність у нього компетенції для розгляду конкретного спору, він зобов'язаний припинити такий розгляд.

Характеризуючи особливості третейського судочинства, слід звернути увагу на відсутність у третейського суду обов'язку щодо розглядусправи, оскільки обов'язковою умовою, на думку О.М. Циганової, щодо третейського розгляду є згода самого третейського суду прийняти таку справу до свого провадження [5, с. 16].

У дещо іншому вигляді це положення закріплене у ст. 4 Закону України «Про третейські суди», що визначає принцип добровільної згоди третейських суддів на їх обрання чи призначення у конкретній справі, як один з основних принципів третейського судочинства. У цьому аспекті знаходить свій прояв особливість третейського правосуддя як альтернативного способу вирішення майнових спорів. В той же час державні суди не можуть відмовити у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, які складено відповідно до чинного законодавства. Це цілком підтверджено Конституційним судом у рішенні від 25 грудня 1997 р. у справі за зверненням жителів міста Жовті Води про роз'яснення ч. 1 ст. 55 Конституції України [6].

Не менш важливе значення для третейського судочинства має і стадія формування персонального складу третейського суду.

На відміну від державного суду, де призначення судді чи колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду, що є однією із гарантій неупередженості суддів, визначення складу третейського суду є публічною процедурою, що характеризує судочинство як виключно демократичне, яке ґрунтується на повній довірі до складу третейського суду та добровільності на участь в такому судочинстві. У зв'язку з цим великого значення набуває забезпечення неупередженості третейських суддів, їх незалежності та підкорення лише закону на основі принципу верховенства права.

Розкриваючи ці складові справедливості, О.Ю. Скворцов звертав увагу на те, що залежність третейських суддів від учасників спору може мати різні форми: службову, фінансову, а також обумовлену родинними чи іншими особистими відносинами [3, с. 136].

Для забезпечення розгляду справи неупе- редженим складом суду в третейському судочинстві є наявним інститут відводу суддів. Як в цивільному, так і в господарському процесах, він відіграє суттєву роль, оскільки спрямований на усунення від розгляду справи зацікавлених осіб. В той же час важливою особливістю цього інституту у третейському судочинстві є встановлена законом можливість усунення від розгляду справи третейського судді (не лише за наявності у нього особистої зацікавленості, а також за погодженням між сторонами, наприклад, через втрату довіри).

Виходячи з принципу незалежності третейських суддів, останні не можуть бути представниками сторін. У цьому зв'язку досить спірними, на нашу думку, є положення ст. 24 Закону «Про третейські суди» щодо укладення контракту між третейськими суддями суду ad hoc та однією зі сторін спору. В такому контракті визначаються взаємні права та обов'язки, зокрема розмір гонорару, який отримує третейський суддя за свої послуги. При цьому третейські судді мають право укласти контракт лише з однією із сторін спору. На нашу думку, вказані положення закону ставлять третейського суддю у залежне становище, що викликає обґрунтований сумнів у його неупередженості та незалежності.

Вважаємо, що більш доцільним у такому випадку було б укладення багатостороннього контракту між сторонами та третейським суддею (третейськими суддями), в якому погоджувалися б всі питання взаємовідносин учасників третейського розгляду, в тому числі і сплата сторонами третейського збору у рівних частинах, за рахунок якого могла б здійснюватися виплата гонорару третейським суддям.

Характерною особливістю третейського судочинства, на відміну від цивільного та господарського, є відсутність правового регулювання стадії підготовки справи до судового розгляду та стадії попереднього розгляду справи. Водночас деякими регламентами третейських судів все ж передбачається можливість здійснення судами додаткових заходів, спрямованих на забезпечення оперативності розгляду третейської справи. Серед них виділяється право третейського суду витребувати від сторін письмові пояснення, докази та інші документи, також за ініціативою суду чи клопотанням сторін може призначатись попереднє засідання з метою вирішення питань про надання додаткових доказів, огляду речових доказів, виклику свідків в засідання третейського суду, призначення експертизи тощо [7].

Таким чином, хоча стадія підготовки справи до розгляду третейським судом і не передбачена безпосередньо поточним законодавством про третейський суд, практика показує, що така стадія може бути з успіхом застосована третейським судом, що, безумовно, створить передумови для швидкого та ефективного третейського розгляду спору. Такий підхід до розгляду справи, на нашу думку, є логічним і обумовленим, перш за все, природою розгляду цивільних та господарських справ.

Характерні особливості третейське судочинство має і на стадії розгляду справи по суті. Так, ст. 33 «Про третейські суди» встановлює обов'язок третейського суду до початку розгляду справи з'ясувати можливість її закінчення мировою угодою і, якщо є така необхідність, укласти мирову угоду. Можливість, щодо укладення мирової угоди передбачена і цивільним та господарським процесуальним законодавством.

У разі укладення сторонами мирової угоди її зміст викладається безпосередньо в рішенні третейського суду, що робить її обов'язковою до виконання у порядку, встановленому законом для третейського рішення. При відсутності між учасниками узгодженості, щодо предмету спору, третейський суд переходить до розгляду справи по суті. Порядок розгляду таких справ регламентами постійно діючих третейських судів різний, але обов'язковою умовою є проведення судових засідань з обов'язковим викликом сторін з метою отримання усних пояснень щодо вимог позивача та заперечень відповідача. Водночас ст. 37 Регламенту ПДТС при ТТП України встановлено право третейського суду, якщо відсутня інша домовленість сторін, вирішити питання про необхідність проведення усного слухання справи або розглянути спір на підставі наданих сторонами документів та інших матеріалів [7]. Однак у більшості випадків регламентами третейських судів передбачається проведення засідання за обов'язкової участі сторін або їх представників, якщо сторони в третейській угоді не передбачили можливості розгляду спору за їх відсутності [4; 8; 9; 10].

Явка сторін в судове засідання третейського суду обумовлена, насамперед, обов'язкомсторін, який спрямований на доказування своєї правової позиції третейському суду. Аналогічні вимоги щодо доказування містяться, зокрема, в ст. 60 ЦПК України при розгляді цивільної справи у державному суді.

В ході третейського розгляду справи його учасники можуть зіштовхнутись з ускладненнями, які пов'язані з формуванням доказової бази третейського розгляду. Зокрема, це стосується необхідності отримання документів, які знаходяться в осіб, що не є учасниками цього розгляду, забезпеченням явки свідків тощо.

В цьому зв'язку, досліджуючи третейське законодавство різних країн світу, С.А. Курочкін звертає увагу на реалізацію декількох підходів щодо вирішення вказаної проблеми. Зокрема, у США третейський арбітраж має повноваження для примусового виклику свідка шляхом надіслання йому повістки через державний суд. Крім того, такий арбітраж наділений повноваженнями щодо приведення свідка до присяги. В Данії, Нідерландах та Бельгії сторони третейського розгляду або третейський суд за власною ініціативою можуть звернутись до державного суду з клопотанням про допит свідка. В Англії державний суд наділений правом винесення ухвали про допит свідка чи забезпечення доказів по справам, що розглядаються арбітражами [11, с. 33].

Таким чином, в світі спостерігається процес здійснення правової допомоги державними судами в питаннях заходів, спрямованих на формування доказової бази в сфері третейського судочинства, що по суті не суперечить його приватноправовій природі та сприяє поста- новленню справедливого третейського рішення. Виходячи із вищезазначеного, вважаємо, що реалізація подібного підходу у законодавстві України могла б сприяти не лише забезпеченню, але й посиленню процесуальних прав учасників третейського судочинства. У цьому зв'язку доречно було б доповнити Закон України «Про третейські суди» ст. 38-1 у такій редакції: «Третейський суд, що уповноважив сторону третейського розгляду одержати документи від підприємств, установ, організацій, у разі, якщо стороною надано докази неможливості виконання таких дій, може звернутись до компетентного суду з мотивованим клопотанням про витребування таких документів цим судом.

Третейський суд має право звернутись до компетентного суду з мотивованим клопотанням про допит свідка у справі за окремим дорученням, якщо свідок мешкає далеко від місця розгляду справи третейським судом».

Розглядаючи справу, третейський суд повинен безпосередньо ознайомитися з наданими сторонами письмовими доказами, оглянути речові докази, заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, а також оголосити такі пояснення, показання, висновки, надані у письмовій формі. Оцінка всіх цих доказів здійснюється третейським судом за його внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності та на підставі закону. При цьому жодні докази не мають для складу третейського суду заздалегідь встановленої сили. Після з'ясування всіх обставин справи та перевірки їх доказами головуючий у засіданні третейського суду з'ясовує в осіб, які беруть участь у справі, чи не бажають вони доповнити матеріали справи чи укласти мирову угоду.