ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. Поняття, значення та підстави виникнення представництва у цивільному процесі України

Розділ 2. Види представництва у цивільному процесі України

2.1 Залежно від підстав виникнення: договірне і законне

2.2 За ознаками особи, яка може здійснювати представництво інших осіб у судовому засіданні

2.3 Залежно від статусу особи, яка може бути представником у суді

Розділ 3. Повноваження представника у цивільному процесі та їх документальне підтвердження

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Обов'язковим атрибутом правової держави є незалежна судова влада, формою здійснення якої є правосуддя, що забезпечує захист та поновлення прав і свобод людини і громадянина. Проте створення незалежного суду ще не означає ефективності судового захисту. Необхідне закріплення таких правових механізмів, які б могли реально забезпечити належну реалізацію права на судовий захист. Саме тому велике значення має розширення гарантій прав та інтересів учасників процесу. Вирішення цього завдання може бути досягнено шляхом закріплення, в тому числі і в процесуальному законодавстві, відповідних правових інститутів, спрямованих на посилення відповідальності сторін за зловживання процесуальними правами.

Суттєві зміни в суспільних відносинах, які набули поширення з початку 90-х років, а також конституційне закріплення правових основ нової демократичної країни зумовили необхідність докорінного перегляду правового статусу осіб, які можуть здійснювати представництво інтересів осіб, держави та їх представницьких функцій. Питання належного представництва цивільній справі потребують перегляду не лише за процесуальними особливостями цього інституту, а й за тими матеріально-правовими аспектами, що зумовлюються матеріальними основами представництва. Останнім часом з'явилося багато публікацій, присвячених окремим аспектам представництва, але вони не узагальнені в єдиному комплексному дослідженні всіх аспектів представництва. Крім того, багато публікацій в юридичній літературі висвітлюють представницькі функції, здійснювані адвокатом. Інші автори присвячують свої праці представництву інтересів юридичних осіб в цивільному праві.

Конституцією України особі гарантується право на захист в суді, при цьому юрисдикція суду поширюється на всі правовідносини, Що виникають в державі. Одночасно за статтею 38 Цивільного процесуального кодексу України громадянам надане право вести свої справи в суді особисто або через своїх представників. Справи ж юридичних осіб у суді мають вести їх органи, що діють в межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням. Але цим всі аспекти представництва для юридичних осіб не вичерпуються, оскільки повноважні представники юридичних осіб можуть передоручити ведення справи в суді іншим представникам.

Зрозуміло, не всі громадяни мають достатню юридичну підготовку та володіють достатніми знаннями у галузі права для того, щоб кваліфіковано вести свої справи в судах та інших органах. Саме для цього й створено інститут представництва.

Ступінь наукової розробки проблеми. Слід зазначити, що питанням представництва інтересів суб'єктів правовідносин в суді присвячена значна кількість наукових праць, в яких тією чи іншою мірою розглядаються і проблеми процесуального представництва фізичних, юридичних осіб та держави. Зокрема, необхідно відзначити праці: М.А. Вікут, О. В. Гетманцева, Д. Дрейзіної, І. М. Ільїнської, Т. Варфоломєєвої, C.Я. Фурси, Є.І. Фурси, С.В. Щербака, А.Ф.Клейнмана, Г. Любарської, Л. Ковтун, Л. А. Кондрат'євої, Л. Ф. Лесніцької, І. Павлуника, М. Й. Штефана та ін.

Метою даного дослідження є аналіз чинного цивільно-процесуального законодавства задля подальшого вдосконалення цивільно-процесуального регулювання інституту представництва.

Основними завданнями курсової роботи є: формування сутнісного визначення поняття „цивільно-процесуальне представництво”; дослідження існуючих класифікацій процесуального представництва; порівняння інституту представництва в цивільному праві і цивільному процесі.

Об'єктом дослідження виступають відносини, які виникають внаслідок цивільно-процесуального представництва у судовому засіданні осіб права та законні інтереси, яких порушені.

Предметом роботи виступають норми цивільного та цивільного процесуального законодавства України, а також норми законів та підзаконних нормативно правових актів, які безпосередньо чи опосередковано впливають на регулювання відносин представництва.

Методологічні та теоретичні основи дослідження. Курсова робота ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів юридичної науки. В роботі були використані такі наукові методи як: діалектичний (дозволив проаналізувати чинне цивільне процесуальне законодавство та практику його застосування), системний (дозволив визначити проблемні питання правового регулювання інституту представництва), історико-правовий (дозволив дослідити розвиток законодавства та практики застосування щодо інституту представництва), абстрагування та узагальнення (застосовувався у процесі розробки різних правових понять і категорій, таких як представництво, суспільне представництво), формально-юридичний (використовувався у процесі створення нових правових норм і приписів щодо регулювання інституту представництва та подальшого їх удосконалення).

Виходячи з мети та завдань дослідження структура роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків. У першому розділі розглядаються поняття, значення та підстави виникнення інституту представництва в Україні, у другому - розглянуті підстави класифікації та характеристика окремих видів представництва, третій розділ присвячений повноваженням представника у цивільному процесі, а також документам, які посвідчують право представника на участь у цивільному процесі.

Розділ 1. Поняття, значення та підстави виникнення представництва у цивільному процесі України

представництво цивільний процес

Представництво в цивільному обороті має широку сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фактичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку представляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (представництво в господарському та третейському суді).

Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Per extraneam personam nobis adquiri non potest -- Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особистості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстиніанської епохи (527--565 pp.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії.

Так, з роками розвиток суспільства потребує виникнення нових правових норм та способів їх реалізації. У зв'язку з цим значно посилюється роль знань в галузі юриспруденції і в свою чергу - представництва у цивільному процесі. Це зумовлено насамперед конституційними гарантіями реалізації прав громадян на судовий захист, а також зобов'язаннями України перед міжнародними та європейськими установами щодо реалізації та захисту прав людини і громадянина. Сучасний цивільний процес орієнтований на реалізацію принципу змагальності, що вимагає відповідної правової кваліфікації від осіб, які беруть участь у справі.

Більшість науковців-процесуалістів, які розглядали ЦПК 1963р., вважали, що представники є особами, що беруть участь у розгляді справи, оскільки процесуальним представникам властива наявність юридичної заінтересованості в результаті розгляду справи. Найбільш яскраво, вважає Павлуник І. А., характер такої заінтересованості проявляється при здійсненні батьками законного представництва інтересах своїх неповнолітніх дітей і та обставина, що інтерес процесуального представника носить особливий характер від інтересу сторін, третіх осіб та інших учасників процесу, не дає підстав для виключення представників із числа осіб, які беруть участь у справі. Представництво в цивільному процесі можливе у будь-якій цивільній справі на будь-якій стадії його розвитку - від порушення цивільної справи в суді до виконання судового рішення.

Слід зазначити, що нормативного визначення представництва немає. Незважаючи на те, що процесуальне представництво є інститутом цивільно-процесуального права, ст. 38 ЦПК дає лише визначення правового терміну. Я поділяю думку О. В. Гетманцева, який наполягає на тому, що ст. 38 ЦПК України слід назвати „судове представництво”, де у ч. 1 дати наступне визначення цього інституту: „судове представництво - це відносини, в силу яких одна особа (представник) зобов'язується законом, угодою, статутом, адміністративним чи судовим актом здійснювати процесуальні дії в суді для захисту прав і свобод особи, яку він представляє, в межах наданих повноважень” Гетманцев О. В. Особливості цивільно-процесуальних відносин з участю представника // Наук. вісн. Черн. ун-ту, 2002. - Вип. 147. Правознавство. Зб. наук. праць. - с. 53-56.

У процесуальній літературі є два підходи до визначення представництва. Перший, представником якого є А. Ф. Клейман, ґрунтується на тому, що представництвом визнається лише діяльність, яка є суттю самого представництва Клейман А. Ф. Гражданський процесс. - М.: Юридическая література, 1977. - с.96.. Не погоджуючи з цим, інші науковці (Ільїнська І. М. та Лесніцька Л. Ф.) розглядають представництво як правовідношення, змістом якого є представницька діяльність Ильинская И. М., Лесницкая Л. Ф. Судебное представительство в гражданском процессе. - М., 1964. - с. 21..

С. Я. Фурса в нуково-практичному коментарі дає таке визначення представництва, ототожнюючи поняття „процесуальне” і „судове” представництво. Цивільне процесуальне (судове) представництво - це правовідносини, в силу яких одна особа (представник) виконує на підставі повноваження, яке надане йому законом, статутом, положенням чи договором, процесуальні дії у цивільному судочинстві в інтересах іншої особи (довірителя), які спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизнаних прав та інтересів іншої особи, державних чи суспільних інтересів, в результаті чого у представника виникає комплекс процесуальних прав та обов'язків.