Підсумовуючи все вище наведене, вважаю за доцільне сформулювати власне визначення інституту представництва в цивільно-процесуальному праві України, в якому існуючі в теорії цивільного процесу протиріччя я пропоную подолати виходячи із суб'єктивного й об'єктивного його розуміння. В суб'єктивному значенні представництво - це діяльність представника, спрямована на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів особи, яку він представляє, в межах наданих повноважень, а також сприяння судові у винесенні законного й обґрунтованого рішення по справі. В об'єктивному значенні представництво - це врегульовані цивільно-процесуальними нормами відносини, згідно з якими представник здійснює від імені та в інтересах особи, яку він представляє, комплекс процесуальних дій спрямованих на захист прав та інтересів щодо розгляду та вирішення цивільної справи.

Аналізуючи наведені визначення, можна зробити висновок, що сутність інституту представництва полягає у наступному:

по-перше, представник виступає від імені і в інтересах особи, яку він представляє;

по-друге, представник здійснює права і обов'язки особи, яку він представляє, якими він наділяється внаслідок здійснення своїх повноважень;

по-третє, вчиненні дії представником є обов'язковими для особи, яку він представляє;

по-четверте, представник діє в межах наданих йому повноважень і може бути обмежений у здійсненні деяких із них;

по-п'яте, дії представника спрямовані на захист порушених, оспорюваних та невизнаних прав та інтересів довірителя, державних чи суспільних інтересів.

Суттєві відмінності існують між інститутами представництва в цивільному праві й цивільному процесі, які мають різну мету, суб'єктів і призначення. Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від обсягу прав і обов'язків сторони за договором доручення і визначається ст. 1000 Цивільного кодексу України, тобто відносини між повіреним і довірителем, як правило, є матеріального характеру. Цивільний договір застосовується у випадках, коли громадяни, що беруть участь у цивільних правовідносинах, не мають можливості діяти самостійно або ці дії бажано було б довірити іншим особам, які мають кращі можливості. Так, громадяни доручають один одному здійснення купівлі, продажу, отримання чи передачу грошей або речей, отримання заробітної платні чи пенсії тощо. Як зазначає Л. Ковтун, з юридичної точки зору договір доручення можна вважати договором про представництво, оскільки повірений зобов'язаний діяти від імені довірителя. В цьому сенсі можна виділити окремі відносини, які випливають із договору, що притаманні як цивільному представництву, так і цивільному процесуальному (судовому) представництву. Наприклад, норма про сумлінне виконання представником своїх обов'язків.

Разом з тим і процесуальному представнику можуть надаватися довірителем деякі повноваження на вчинення процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору. Так, процесуальний представник може користуватися правом на одержання присудженого майна або грошей за наявності у нього повноважень, які чітко вказані в його довіреності згідно з ст. 42 ЦПК України Ковтун Л. Представництво в цивільному процесі: окремі проблеми // Право України. - 2004. - № 1. - с. 39-43.

Проаналізувавши все вищенаведене, можна виділити окремі відмінні риси між інститутом представництва в цивільному праві і цивільному процесі:

Ш представник в цивільному процесі має право вчиняти лише процесуальні дії в суді, а представник в цивільному праві лише щодо вчинення різноманітних правочинів;

Ш правовідносини в цивільному праві базуються на підставі договору доручення, а в цивільному процесі - на підставі довіреності. Договір доручення відрізняється від довіреності тим, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені і за рахунок другої сторони певні юридичні дії (ст. 1000 ЦКУ). Тому правовідносини не слід ототожнювати з довірчими, а слід визнати як договірні;

Ш на відміну від представництва в цивільному праві, метою представництва в цивільному процесі є надання правової допомоги не тільки довірителю, але і суду.

Як зазначає С. Я. Фурса, в законі робиться лексична помилка, коли зазначається, що в договорі доручення бере участь довіритель, оскільки це слово походить від слова „довіра”, а не „доручення”. Таким чином, особу, яка дає доручення, необхідно називати доручителем, а не довірителем. В російській мові використати термін „поручитель” не можливо, оскільки він має значення відповідне українському „поручник”, який застосовується у договорах поруки. У зв'язку з цим щодо договору доручення в українській мові може вільно використовуватись термін „доручитель” Фурса С. Я. Довіреність та інститут представництва в цивільному законодавстві, нотаріальному та цивільному процесах України // Право України. - 1999. - № 4. - с. 94-96..

Правове становище представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами статей 44-46 ЦПК України. Ці функції також визначені ст.ст. 1, 6 Закону України „Про адвокатуру”. Правовими особливостями представника у цивільному процесі є завдання і мета участі останнього під час здійснення правосуддя у цивільних справах. Так, з одного боку, до основних завдань представника слід віднести надання правової допомоги з метою отримання позитивного правового результату для особи, інтереси якої він представляє. З іншого боку, представник під час здійснення представницьких функцій вступає у правовідносини із судом, а також сприяє суду у здійсненні судочинства у повній відповідності до встановленої законодавством процедури та вимог законодавства. Так, представник вправі оскаржувати дії або бездіяльність суду, його рішення та ухвали, які не відповідають вимогам законодавства і на цій підставі досягається більш високий рівень правосуддя. Слід зазначити, що для певного кола осіб (обмежені у дієздатності, недієздатні, засуджені до позбавлення волі, юридичні особи та ін.) участь у цивільному процесі можлива лише через представника, що не лише підвищує рівень значення даного інституту, а й визначає єдину можливість здійснення правосуддя із забезпеченням прав та інтересів таких осіб.

У ч. 2 ст. 38 ЦПК закріплено положення, згідно з яким особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Так, особа може брати участь у процесі разом (одночасно) зі своїм представником та така особиста участь не перешкоджає особі мати у справі представника. Так, коли матиме місце неявка представника у судове засідання, особа може клопотати перед судом про відкладання слухання справи у зв'язку з його неявкою з поважних причин. За клопотанням сторони та з урахуванням обставин справи суд може відкласти її розгляд (ч. 2 ст. 169 ЦПК) у зв'язку з неявкою представника. Представник також може брати участь у процесі за відсутності особи, інтереси якої він представляє, при цьому він повинен мати повноваження на ведення справи у суді, користується комплексом процесуальних прав та обов'язків, якими наділяється ця особа у ЦПК, тобто, як передбачено ч. 1 ст. 44 ЦПК, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії мають бути застережені у виданій йому довіреності (чи дорученні залежно від виду представництва). На практиці мають місце спірні ситуації, які стосуються питання: а чи може особа мати у справі декількох представників, чи виходячи буквально із аналізу ч. 2 ст. 38 ЦПК, слово „представник” вживається в однині, тому особа може мати лише одного представника? Практика йде таким шляхом: особа може мати декілька представників і кількість цих представників не обмежується законом.

Правові підстави участі представника у цивільному процесі визначені у нормативно-правових актах держави, які направлені на врегулювання суспільних відносин у сфері процесуального представництва. Аналізуючи нормативно-правову базу процесуального представництва, їх можна систематизувати так:

1) Конституція України - Основний Закон України, норми якого закріплюють основні принципи інституту процесуального представництва;

2) міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

3) Цивільний процесуальний кодекс України, норми якого регламентують правовий режим інституту процесуального представництва;

4) інші кодифіковані законодавчі акти, які містять норми, що регулюють відносини з приводу функціонування матеріальної основи представництва: Сімейний кодекс, Цивільний кодекс та ін. На базі таких нормативних актів встановлюються матеріальні основи процесуального представництва;

5) Закони України, норми яких регулюють правовий статус окремих видів представників, зокрема, закони України „Про адвокатуру”, „Про прокуратуру”, „Про Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини”, тощо;

6) підзаконні нормативно-правові акти, норми яких приймаються у розвиток положень Конституції та законів України.

Підставами виникнення процесуального представництва є виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки на відміну від матеріального представництва, яке обумовлюється в основному нормами матеріального законодавства, процесуальне - виникає у зв'язку із вчиненням процесуальних дій. Наприклад, подання заяви одним із батьків - представником до суду у інтересах малолітньої особи здійснюється на підставі норм ЦК, СК та Закону України „Про охорону дитинства”, але виникатиме лише при отриманні судом такої заяви. Так само у разі прийняття позовної заяви судом, спрямованої проти інтересів особи (зокрема щодо розподілу майна тощо), яка визнана судом недієздатною, представництво її інтересів у суді має здійснювати опікун. Тобто, комплекс прав та обов'язків представників, який встановлений у нормах матеріального права, поширюється й на норми процесуального права, але він активізується при виникненні цивільних процесуальних правовідносин.

Розділ II. Види представництва

Процесуальне представництво слід розглядати як самостійний правовий інститут, який включає систему правових норм, покликаних регламентувати відносини, що виникають між довірителем та представником у процесі здійснення останнім юридично значимих дій, спрямованих на реалізацію та захист прав та законних інтересів довірителя. Слід зазначити, що у юридичній літературі простежується наявність множинної кількості підходів до класифікації процесуального представництва, які зумовлені соціально-економічними, родинними, правовими та іншими зв'язками між довірителем та представником.

Перш ніж перейти до виділення окремих видів процесуального представництва, зазначимо класифікуючі ознаки, відповідно до яких можна виділити основні види процесуального представництва:

Ш специфічність підстав виникнення процесуального представництва;

Ш особливість процесуального статусу довірителя;

Ш особливість статусу особи, яка здійснює представницькі функції.

Залежно від підстав виникнення представництво поділяється на види:

· законне представництво;

· договірне представництво.

За способом виникнення:

· необхідне (факультативне і обов`язкове);

· добровільне.

Залежно від процесуального статусу довірителя можна виділити такі види процесуального представництва:

· представництво сторін (позивача, відповідача);

· третіх осіб (з самостійними вимогами і без самостійних вимог);

· представництво заявника, заінтересованих осіб;

· представництво органів державного управління.

За ознаками особи, яка може здійснювати представництво інших осіб у судовому засіданні:

· адвокатами;

· юридичними консультантами;

· уповноваженими профспілок;

· уповноваженими особами об'єднань громадян;

· батьками, опікунами, піклувальниками;