Під універсальністю розуміють забезпечення фізичних осіб у всіх випадках непрацездатності і втрати джерел до існування не з їхньої вини чи понесення додаткових витрат в обставинах, які держава вважає соціально значимими. Норми права зазначеного забезпечення надають юридичне значення таким фактичним обставинам, як хвороба, безробіття, старість (досягнення пенсійного віку), трудове каліцтво чи професійне захворювання. Як юридичні факти вони призводять до виникнення, зміни чи припинення соціально-забезпечувальних відносин. Цей перелік не лише не зменшується, а поступово розширюється і враховує всі можливі ситуації, що зобов'язують державу надати особі, яка перебуває у скрутному становищі, встановлені законом види матеріального забезпечення.

Нормативні акти передбачають диференціацію видів, умов і рівня (норм) названого забезпечення залежно від низки соціально значимих обставин, що характеризують, зокрема, суб'єктивні властивості особи та її сім'ї (стать, вік, сімейний стан, наявність утриманців тощо), трудову діяльність (тривалість трудового (страхового) стажу, розмір заробітної плати), характер зазначеної діяльності (зайнятість на підземних роботах, роботах з особливо шкідливими й особливо важкими умовами праці, специфіка професії), місцевість, де живе людина (гірські населені пункти), нужденність. На обсяг прав у сфері соціального захисту населення впливають норми, що встановлюють додаткові права для окремих категорій громадян. Пільгове законодавство розвивалося стихійно і без наукових обґрунтувань. Тепер його критикують, але воно продовжує розвиватися. Диференціація соціального забезпечення через встановлення певних пільг окремим групам громадян повинна мати певні межі. Інакше вона не досягатиме поставленої мети і призведе до накопичення негативних тенденцій у цій сфері, до порушення інших принципів права.

Множинність видів соціального забезпечення (багато авторів розглядають його як самостійний принцип зазначеного права) виявляється в тому, що в разі настання того чи іншого соціального випадку держава надає особі матеріальну підтримку різними способами (пенсії, допомоги, компенсації, соціальні послуги тощо). Так, види названих послуг та матеріального забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням зазначені у ст. 25 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування і конкретизовані в законах за окремими видами цього страхування. У ст. З Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» передбачені такі види державної допомоги: у зв'язку з вагітністю та пологами; одноразова допомога при народженні дитини; допомога з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку тощо. Законами встановлені й інші види забезпечення за рахунок бюджетних коштів. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: Навч. посіб. - К.: Знання, 2005. - С. 134-136.

4. Принцип гарантування соціальним забезпеченням гідного рівня життя особи

Вважається, що витоки цього принципу містяться у міжнародно-правових документах про права людини. Зокрема, Загальна декларація прав людини (1948) у ст.25 проголошує, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини. Його відображення знаходимо і у Конституції України. Тут, у преамбулі, серед інших обставин, що спонукали до ухвалення Основного Закону нашої держави, вказується і на турботу «про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя». Конституція України від 28.06.1996 р.

З цією метою в Україні було ухвалено Закон України «Про прожитковий мінімум», яким закладено основи для його встановлення та врахування при реалізації державою конституційної гарантії громадян на достатній життєвий рівень. Цим Законом прожитковий мінімум визначається як вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Закон України «Про прожитковий мінімум» від 15.07.1999 р. Прожитковий мінімум розраховується на місяць на одну особу і при цьому окремо визначається стосовно основних соціальних і демографічних груп населення. Тобто встановлюється прожитковий мінімум для дітей віком до 6 років; від 6 до 18 років, а також окремо - для працездатних осіб та для тих, які втратили працездатність.

У сфері соціального забезпечення прожитковий мінімум застосовується для встановлення мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги, допомоги сім'ям з дітьми, допомоги по безробіттю, а також інших соціальних виплат, виходячи з вимог Конституції України та законів нашої держави. Він також має юридичне значення при визначенні права на призначення соціальної допомоги та державних соціальних гарантій і стандартів обслуговування й забезпечення у сфері охорони здоров'я, освіти, соціального обслуговування тощо.

Законом передбачено, що прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення спеціальної науково-громадської експертизи сформованих наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг. А затвердження прожиткового мінімуму на одну особу, в тому числі й за основними соціальними і демографічними групами населення, відбувається щорічно Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України. Передбачається, що це приурочується до початку розгляду Державного бюджету України та підлягає періодичному перегляду відповідно до зростання індексу споживчих змін.

Отже, прожитковий мінімум є тим соціальним стандартом, що має забезпечувати гідні умови життя громадян нашої держави і тим самим слугувати основою для ухвалення норм права соціального забезпечення як окремої галузі у системі вітчизняного права. Однак сам прожитковий мінімум не слід абсолютизувати і тим більше ототожнювати із принципом права. Він є всього лише найнижчою межею забезпеченості людини і, очевидно, не свідчить про добробут, який гарантує гідний рівень життя особи. Тому принципом права соціального забезпечення, яким повинен керуватися законодавець у своїй правотворчій діяльності, залишається ідея про гарантування соціальним забезпеченням гідного життєвого рівня, а не досягнення прожиткового мінімуму. Герасимів Т.З. Принципи права соціального забезпечення України. - дрогобич: «Відродження», 2002. -

С. 76-78.

III. Зміст внутрігалузевих принципів права соціального забезпечення

Внутрігалузеві принципи права стосуються певного структурного підрозділу галузі права. При прийнятті законів у сфері соціального забезпечення законодавець прагне закріпити в них нормативно-правові принципи, на підставі яких фізичним особам надаються окремі види матеріального забезпечення. Як правило, це ті основні засади, які належать до загальноправових, галузевих, окремих правових інститутів чи їхніх груп принципів права. Так, у ст.5 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування закріплені принципи, що стосуються всіх п'яти видів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Ці принципи конкретизовані в законах з окремих видів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Проте я не буду перераховувати ці принципи та закони, а відразу перейду до класифікації внутрігалузевих принципів права соціального забезпечення.

Як вже зазначалося у розділі I моєї курсової роботи, внутрігалузеві принципи поділяються на принципи пенсійного права, принципи допомогового права та принципи соціально-обслуговувального права. До принципів пенсійного права відносяться: принцип поєднання накопичувальної та солідарної пенсійних систем; принцип особистої відповідальності працівника за рівень свого матеріального забезпечення при виході на пенсію; принцип забезпечення пенсіями в усіх випадках втрати працездатності; принцип права вибору пенсійних виплат та поєднання пенсійного забезпечення з іншими соціальними виплатами. До принципів допомогового права належать: принцип мобільності в наданні допомоги; принцип адресності; принцип комплексності; принцип соціального реагування та ін. До принципів соціально-обслуговувального права відносяться: принцип поваги до гідності особи та дотримання прав людини при наданні соціальних послуг; принцип надання соціальних послуг безоплатно або за часткову оплату; принцип добровільності та ін.

1. Принципи пенсійного права

Принцип поєднання солідарної та накопичувальної пенсійних систем. У світі існує кілька сот пенсійних систем, які можна звести до трьох моделей: 1) система державного пенсійного забезпечення, що базується на бюджетному фінансуванні виплати пенсії (колишній СРСР); 2) система пенсійного страхування, що базується на фінансуванні виплати пенсії за рахунок самостійних страхових пенсійних фондів чи бюджетів (застосовується в багатьох країнах); 3) система примусового накопичування, що базується на фінансуванні виплати пенсій за рахунок державних пенсійних фондів (Чилі). У ринкових умовах можуть застосуватись останні дві пенсійні моделі, які і впроваджуються в Україні.

Державна розподільча система реформувалася в солідарну систему, що означає солідарність поколінь, регіонів та високо-забезпечених і малозабезпечених членів суспільства. Виплата пенсій непрацездатним здійснюється за рахунок поточних внесків працюючих. Вона передбачає встановлення розмірів пенсій залежно від страхового стажу та розміру заробітної плати, з якої сплачені внески, облік яких здійснюється персоніфіковано в Пенсійному фонді України, її мета -- захист людей похилого віку від бідності.

Накопичувальна система, яка вводиться в Україні, зобов'язує осіб, що працюють, перераховувати частину свого заробітку на індивідуальні ощадні рахунки. Ці кошти будуть інвестуватися, а інвестиційний дохід зараховуватиметься на ті самі індивідуальні рахунки. Після досягнення платниками пенсійного віку вони можуть зняти накопичені кошти. Загальнообов'язкова накопичувальна система забезпечить громадян додатковими виплатами після виходу на пенсію та зменшить навантаження на солідарну систему.

Для високооплачуваних категорій громадян передбачена система недержавного пенсійного страхування, яка забезпечує додаткову пенсію шляхом добровільних внесків громадян. Основою цієї системи є недержавні пенсійні фонди, в тому числі, створені за корпоративними та професійними ознаками. Ця система дає змогу громадянам, які сплачують більші внески протягом періоду трудової діяльності, підтримувати після виходу на пенсію досягнутий раніше життєвий рівень.

Змішана пенсійна система дає можливість постійно підвищувати рівень життя непрацездатних осіб, які припинили трудову діяльність, встановити залежність розмірів пенсій від величини заробітку і трудового стажу, забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи, заохотити громадян до заощадження коштів на старість, створити ефективну і дієву систему адміністративного управління в пенсійному забезпеченні. Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України: Навч. посіб.: - К.: «Олан», 2004. - С. 60-61.