Поділ влади знайшов своє відображення і в політико-правовій думці України. Ознаки поділу влади, спроби її обмеження можна простежити ще в державному механізмі Київської Русі. Подальший розвиток цього принципу спостерігається у працях українських мислителів XVII--ХVШ ст., зокрема в "Пактах і конституції законів та вільностей Війська Запорізького", складених гетьманом П. Орликом 1710 року, одній з перших тогочасних писаних конституцій. Цей документ проголошував відмову від абсолютної влади гетьмана, обмеження його повноважень Генеральною радою та козацькою старшиною, відокремлення судової влади, поділ функцій між державними органами.

Вагомий внесок у процес формування принципу поділу влади зробили М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Винниченко та інші. Так М. Драгоманов у проекті "Вільної Спілки" передбачав три гілки влади: законодавчу, виконавчу і судову й обстоював необхідність їх здійснення різними органами. ідеї, викладені М. Грушевським та В. Винниченком, були покладені в основу Конституції УНР, прийнятої 29 квітня 1918 року. Цей документ був спрямований на здійснення принципу народовладдя, закріплював ідею поділу влади.

Принцип поділу влади знайшов своє втілення у програмних документах політичних партій, Конституції та деклараціях незалежної України. В сучасних умовах розбудови української державності, проголошення поділу влади в Конституції України значно активізувалися наукові розробки з цієї проблеми, посилились творчі зв'язки в її дослідженні вчених-правознавців, соціологів, політологів, істориків тощо.

Як уже зазначалося, на суперечності в теорії поділу влади вказував ще Гегель: з одного боку, влади повинні бути незалежними, а з іншого -- ці влади мусять обмежувати одна одну, що заперечує їх незалежність, внаслідок чого знищується єдність держави.

Ідея єдності влади неоднозначна. Вона має три аспекти, як-от: соціальна єдність влади, що випливає з єдності природи домінуючих суспільств і соціальних груп; єдність принципових цілей і напрямів діяльності всіх органів держави, зумовлена необхідністю узгодженого управління суспільством, без чого воно може втягтися у стан анархії та розпаду; організаційно-правова єдність, коли відкидається поділ влади, а органами державної влади визнається тільки певний вид органів.

Остання ідея має в цілому авторитарний характер, і в разі її здійснення веде до широкого застосування примусу, а іноді й диктаторських заходів.

Однак, необхідно зазначити, що прагнення до соціальної єдності влади може прислужитися пошукам консенсусу та злагоди в суспільстві, коли влада стає певною "рівнодіючою" сил і тенденцій, які змагаються в умовах плюралістичної демократії.

Державна влада єдина, бо дві суверенні влади не можуть одночасно функціонувати в одній державі, а якщо вони намагаються діяти як такі, то одна з них має зійти нанівець. Як зазначав П.І. Новгородцев , верховна влада -- єдина і неподільна в тому сенсі, що вона за будь-яких обставин не може допустити іншої влади, яка б стояла над нею або поряд з нею [8, с. 67]. Інакше влада втрачає суверенітет як одну з головних її ознак. Єдність і верховенство державної влади забезпечують політичну стабільність.

Багатоаспектність та багатофункціональність державної влади зумовлюють її структурування, яке включає внутрішній устрій, порядок розташування складових структур, компонентів, принципи організації і функціонування. В цьому контексті необхідно розглядати функціональний поділ влади на різні гілки, в яких реалізуються зміст і завдання державної влади. Такими гілками є законодавча, виконавча і судова. Необхідно відзначити, що функціональна сторона органів державної влади детермінована їхньою змістовною стороною, безпосередньо їхніми цілями і завданнями. Тому особливістю такої класифікації є те, що вона відображає механізм реалізації державної влади, і кожна з названих функцій влади здійснюється, як правило, сукупністю державних органів, які належать до певної гілки влади.

Питання про сутність влади, її суверенітет та організаційно-правовий поділ тісно пов'язані з ефективністю, легітимністю влади. Легітимність державної влади пов'язана не тільки з виданням законів, прийняттям конституції, а також з комплексом переживань і внутрішніх установок людей, з уявленням різних прошарків населення про дотримання державною владою, її органами норм соціальної справедливості, прав людини, їх захистом. Сама легітимність, визнання влади надають ефективності діям. Однак, визначаючи легітимність державної влади через її дієвість та ефективність, не слід забувати, що успішність практичного розв'язання суспільних проблем не може бути вичерпною ознакою легітимності, позаяк і ефективна влада зазнає "ефекту втоми" населення від неї, синдрому "зношеності влади". Згадаймо поразку англійських консерваторів на виборах у травні 1997 р., про це свідчить невисокий рейтинг діючої влади на парламентських виборах 1998 р. в Україні. Як і в багатьох інших пострадянських країнах, в Україні спостерігається криза легітимності влади через її недостатню ефективність.

Проголошення незалежності України, визнання її повноправним членом міжнародного співтовариства, прийняття Конституції -- все це створює необхідні умови для формування легітимної, легальної влади. У той же час падіння рівня життя основної маси населення країни, криміналізація суспільства й швидке зрощення нової буржуазії з владними структурами, неприйняття рішучих кроків до поліпшення економічної ситуації не сприяють підтримці влади з боку населення. До цього також слід додати взаємні звинувачення представників різних гілок влади у "бездіяльності", "антинародності" та інші. Порушення принципу поділу влади , суперництво її гілок ще більше підриває авторитет влади, перешкоджає консолідації суспільства. Відсутність універсальної державницької ідеологи, яка б сприймалася більшістю населення і згуртовувала його навколо себе, не додає авторитету владі.

Ефективність влади не повинна підмінятися силою влади, примусом. Мудрість влади, на думку багатьох дослідників, полягає якраз у тому, щоб знайти компроміс, досягти консенсусу між різними частинами суспільства [9, с. 18].

Сучасна політико-правова думка прагне запобігти таким негативним явищам, як делегітимація, зниження ефективності, розкол державної влади, а також виробити концептуальні парадигми, які б забезпечили, з одного боку, чітке розмежування функцій і повноважень гілок влади, а з іншого -- умови для функціонування системи стримувань і противаг, синхронізації владних структур, соціальну та політичну єдність державної влади.

Системний підхід до розуміння поділу функцій гілок влади сприяє здійсненню органами й установами врядування притаманних їм повноважень, зростанню авторитету владних структур, поважному ставленню громадян до них. Зрештою це приводить до оптимальності поділу структур влади, дотримання їх рівноваги та балансу.

Важливо розглядати державну владу як цілісний феномен, поділений і в той же час взаємопов'язаний у структурно-функціональному відношенні організаційно-правовим механізмом "стримувань і противаг".

Поділ влади, при умові приведення в дію системи стримувань і противаг, усуває можливість перевищення тією чи іншою гілкою влади своєї компетенції, дозволяє ефективно здійснювати захист прав і свобод людини, що оцінюється світовою спільнотою як найвища соціальна цінність.

Необхідно розрізняти поняття "поділ" і "розподіл" влади. "Поділ влади" відображає функціональне розмежування компетенції в горизонтальній площині -- на законодавчу, і виконавчу і судову. Термін "розподіл влади" відображає вертикальне і розмежування повноважень між центральними та місцевими органами влади.

Поділ влади не є панацеєю від усіх негараздів авторитаризму чи просто поганої адміністрації. Необхідні інші складові -- відповідний рівень політичної культури державного апарату та широких верств населення, система стримувань і противаг різних гілок влади, не тільки поділ, а й обмеження влади, всевладдя держави, у тому числі через право, самообмеження державної влади. Необхідна також єдність державної політики: поділ влади не повинен порушувати такої єдності. Досвід сучасних держав, де прийнято концепцію поділу влади, свідчить, що успішне функціонування різних гілок влади неможливе без їхньої взаємозалежності та взаємодії.

Президент України Л.Д. Кучма у зверненні до Верховної Ради 12 травня 1998 р. підкреслив необхідність "згоди та взаємодії гілок влади, балансу між ними, визначеного Конституцією" .

У наші дні принцип поділу влади подекуди прямо проголошується в конституціях. Це особливо характерно для конституцій пострадянських країн. Так, у ст. 10 Конституції Росії записано, що державна влада в Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади самостійні.

У ст. 6 Конституції України зазначається, що державна влада в Україні здійснюється за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. [1, с.4]

Цей принцип знаходить своє відображення також у побудові механізму здійснення влади. Реальність існування поділу влади підтверджується або спростовується практикою її формування та функціонування.

У науковій літературі відсутній єдиний погляд на те, як мають співвідноситись різні гілки влади, а відповідно і їх носії -- державні органи. Чи повинні вони бути рівними, чи має існувати їх співпідпорядкування, субординація. Є думка, що гілки державної влади та їх носії повинні перебувати в однаковому становищі, врівноважувати одна одну. Значна частина науковців виходить із визнання пріоритетної ролі законодавчої влади в системі державної влади (Б. Топорнін, Є. Чіркін, В. Туманов, Л. Кривенко, Ю. Тихомиров та ін.). В країнах з тоталітарними чи авторитарними режимами вперто насаджується думка, що виконавча влада, а разом з нею її носії повинні при цьому бути "попереду всіх". Однак, як свідчить історичний досвід, реалізація подібної концепції призводить не до демократії, а до диктатури.

Використання в Україні форм правління, прийнятих у цивілізованому світі, не повинно бути механічним копіюванням. Як відзначає М. Козюбра. жодна організація державної влади не має права розраховувати на успіх, якщо вона не спирається на історичні, національні традиції та політичну культуру народу країни, в якій створюється (народжується) [11, с. 6]. При цьому особливо важливе значення має розстановка політичних сил у країні. Як показує практика, дуже часто ті чи інші положення конституції можуть тлумачитись чи застосовуватися залежно від того, які політичні партії стоять при владі. Наприклад, у Франції за конституцією 1958 року виконавча влада поділена між президентом республіки та урядом. З появою парламентської більшості (однієї великої партії чи блоку партій), яка брала на себе підтримку уряду до наступних виборів, уряд міг спиратися на стабільну більшість у парламенті. Така ситуація дозволяла президентові утвердити свою зверхність всередині конституційної системи, а саме -- керувати діяльністю уряду. Якщо ж більшість у нижній палаті парламенту -- Національних зборах -- мали противники президента, то можливості здійснення ним своїх функцій різко звужувалися [12, с. 32--35).

Закріплені в конституції і фактично встановлені в країні порядок формування і принципи взаємодії між законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади визначають форму правління в цій країні.