У президентській республіці принцип поділу влади знаходить свій вияв у юридичній рівності кожної з трьох гілок влади та їх незалежності одна від одної. Саме ця схема використана в Конституції США 1787 р. Звичайно, самостійність і незалежність кожної з гілок влади не означає їх повного відокремлення. На практиці це могло б призвести до неузгодженості, конфронтації та навіть паралічу влади. На думку Л.М. Ентіна, юридична рівність кожної з гілок влади знаходить свій конкретний вияв передусім у тому, що кожна з влад -- законодавча, виконавча і судова -- мають свій домен, свою сферу діяльності, на яку інша гілка влади не може зазіхати [13, с. 24]. Але незалежність і самостійність кожної з трьох гілок влади, особливо законодавчої та виконавчої, не повинні бути перешкодою для їхнього співробітництва. Більше того, ефективна влада неможлива без їх взаємозалежності та взаємодії.

Доцільно з'ясувати етимологічне значення цих слів. Термін "взаємозалежність" означає обопільність, яка стосується двох сторін [14, с. 68]. Якщо наповнити це положення юридичним змістом, то можна говорити про взаємні обов'язки правового характеру, але при цьому кожна із двох сторін наділена різними за змістом повноваженнями (в даному випадку одна сторона виконує повноваження, притаманні законодавчій формі діяльності, а друга -- виконавчій).

Що ж до слова "взаємодія", то звичайно воно означає як взаємний зв'язок двох явищ, так і взаємну підтримку [14, с. 68]. З юридичного погляду взаємодія пов'язана із взаємною підтримкою будь-яких сторін при вирішенні спільних завдань, врегульованих правом, і які здійснюються як однією, так і другою стороною ( в на­шому випадку -- органами законодавчої і виконавчої влади).

Теоретично така вимога випливає з єдності державної влади, загального напряму державної політики. Така єдність не виключає різниці в способах здійснення державної влади тими чи іншими органами держави, а також можливості суперечок всередині влади. Розбіжності, а отже й суперечності неминучі внаслідок самого факту існування кількох гілок влади. Однак принцип єдності вимагає не доводити розбіжностей до протистояння та боротьби. З принципових питань державної політики всі гілки влади мають діяти узгоджено, інакше неможливо керувати суспільством, це неодмінно тягне за собою анархію та розпад.

Тезу про необхідність поділу і водночас взаємодії гілок влади засвідчив Верховний суд США у справі президента Р. Ніксона. В рішенні суду зазначається: "Конституція наказує, щоб гілки влади були відокремленими одна від одної і водночас взаємозалежними, залишаючись автономними і взаємодіючи одна з одною".

Проблема полягає в тому, щоб жодна з гілок влади не була безконтрольною, щоб вона не діяла свавільно. Цьому служить своєрідний механізм практичної реалізації принципу поділу влади, відомий під назвою "механізм стримувань і противаг". Його призначення -- сприяти урівноваженню влад, не допускаючи узурпації повноважень однієї з гілок влади на шкоду іншій, запобігати можливим конфліктам, забезпечувати тісну взаємодію гілок влади при підготовці правових рішень.

Разом з тим необхідно вказати на серйозні недоліки у функціонуванні механізму державної влади, якими є: незбалансований поділ влади, відсутність ефективно діючої системи стримувань і противаг у взаємовідносинах гілок влади, роздвоєність виконавчої влади (Президент -- уряд, відсутність чіткої ієрархії джерел права, що діє в країні, та ін.

Виходячи з цього, основними напрямами подальшого вдосконалення механізму стримувань і противаг можуть бути: спільна робота структурних підрозділів законодавчої та виконавчої гілок влади в процесі підготовки та прийняття рішень, заповнення прогалин у діючому законодавстві, усунення дуалізму виконавчої влади і чітке законодавче визначення її структури та функцій, реалізація в повному обсязі функцій судової системи та інше.

У той же час велика кількість збіжних повноважень Президента і парламенту, їх паритет мають забезпечити ефективну взаємодію і співпрацю гілок влади, що зумовлює стабільність і наступність українського державного механізму.

Зарубіжний досвід свідчить, що в президентських республіках зіткнення між главою держави і парламентом у законодавчих питаннях -- явище дуже часте, якщо не повсякденне. Нічого надзвичайного чи незвичного в цьому нема. Далеко не завжди вони закінчуються компромісом. Інколи президент зазнає поразки в своїх суперечках з парламентом. Але головне те, що в цьому не вбачають якоїсь національної трагедії. Більше того, подібні явища не завжди кваліфікують як такі, що дестабілізують політичну ситуацію в країні. Це нормальний політичний процес, у ході здійснення якого приймаються переважно ті рішення, які підтримуються громадською думкою.

Важливо, щоб нормальний змагальний процес не переріс у конфронтацію чи кровопролиття. Навіть найжорсткіший і найпослідовніший поділ влади не може бути гарантією від різних негараздів. Необхідні соціально-економічні, політичні й культурні передумови для того, щоб механізм, заснований на суворому поділі влади, міг ефективно працювати для потреб демократичного розвитку. Сам по собі принцип поділу влади ще не забезпечує демократичного розвитку, але без нього такий розвиток взагалі неможливий.

Разом з тим слід зазначити, що на теренах колишнього СРСР існують значні особливості й розбіжності в процесі реалізації принципу поділу влади. Так, цей фундаментальний принцип було проголошено багатьма пострадянськими конституціями, а п. 4 ст. 3 Конституції Казахстану 1995 р. навіть зазначає, що "державна влада в республіці єдина, здійснюється на основі Конституції та законів відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу і судову гілки та взаємодії їх між собою з використанням системи стримувань і противаг". Однак досвід діяльності державних механізмів цих країн продемонстрував крайню нестійкість їхніх державних систем, в рамках яких ще немає необхідної рівноваги між різними гілками влади (і перш за все між органами законодавчої та виконавчої гілок), а представницькі органи позбавлені належних повноважень у сфері законотворчості й контролю за виконавчими структурами. Як приклад можна навести досвід Білорусі, де президент О. Лукашенко розпустив демократично обраний парламент, а замість нього фактично призначив "ручний" склад законодавчого органу, а також досвід середньоазіатських республік -- Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану, де парламенти передали всі повноваження президентам і функціонують номінально. При цьому більшість президентів цих країн продовжили свої повноваження до 2000 року, а декому запропоновано надати їх на все життя.

Звідси важливий висновок: з огляду на історичний досвід та світове надбання людства, треба створювати принципово нову, незнану у нас в Україні до цих пір форму правління, яка б забезпечила ефективне функціонування всього механізму здіснення народовладдя. Адже без чітко відлагодженої системи державних органів в Україні не можливо створити ту правову державу про яку мріяли видатні сини Українського народу: Шевченко, Грушевський,Франко та інші.

Розділ 2. Структурно-функціональна характеристика гілок влади

2.1 Законодавча влада

Згідно із статтею 6 державна влада в Україні здійснюється на засадах

її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України, що дає змогу запобігти диктату будь-якої з них і водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Для визначення ролі та значення законодавчої гілки влади в державно-владній системі необхідний аналіз її природи, повноважень і спеціальних функцій.

Законодавча влада здійснюється представницьким органом -- парламентом, який обирається народом. Саме йому належить виключне право приймати закони в державі.

При цьому слід наголосити, що закон -- універсальний акт і може прийматися з будь-якого питання. Але коли у формі закону намагаються вирішити оперативні питання управління, підмінити загальну норму індивідуально визначеною, яку передбачається застосувати лише в одному випадку, то на практиці це веде до вторгнення в компетенцію виконавчої влади (в Україні, наприклад, це проекти законів про списання заборгованості окремим, конкретно визначеним підприємствам, як, скажімо, "АвтоЗАЗ"). Очевидно, що в та­кому випадку має місце порушення принципу поділу влади, а у формі закону намагаються подати управлінське рішення. Тим самим звужується сфера діяльності законодавчої влади. Відбувається перехід від вироблення загальних для всього суспільства норм до вузької, часто специфічної конкретики.

Саме ці два основні моменти -- набуття повноважень від народу й виключне право на прийняття законів -- дають підстави деяким дослідникам говорити про пріоритетну роль законодавчої гілки влади в державно-владній системі. Вони зазначають, що в деяких країнах особлива роль парламентів у політичному житті спеціально зафіксована в конституціях. Так, Конституція Японії 1947 року наголошує, що парламент є "єдиним законодавчим органом держави".

Конституція України (ст. 75) закріплює виключне право парламенту на здійснення законотворчих повноважень, називаючи його єдиним органом законодавчої влади в Україні.

Але те, що парламент уособлює законодавчу владу, не означає підміни ним інших органів держави, які беруть участь у здійсненні її функцій. На думку відомого американського дослідника А. Шлезінгера, Конгрес США традиційно забезпечував рівновагу між законодавчою і виконавчою владами, встановленими конституцією. Він має виключне право прийняття рішень у трьох життєво важливих сферах: вступ країни у війну, затвердження бюджету й контроль за діяльністю будь-яких державних установ, включаючи, при необхідності, відповідні розслідування. Конгрес США, продовжує автор, старший партнер у системі поділу влади [15, с. 404).

М. Цвік, торкаючись питання про співвідношення державних органів у системі поділу влади, зазначає, що останній грунтується на рівновазі усіх гілок влади, на їх взаємостримуванні. В цьому розумінні, на думку дослідника, суверенітет народу в межах своєї компетенції здійснюють не тільки законодавча, а й виконавча і судова влади [16, с. 31]. Тому замість принципу повновладдя верховного представницького органу, що проголошувався тривалий час, тепер і в теорії, і в конституційній практиці виходять з того, що законодавча влада діє в обмеженій сфері й не повинна приймати рішень щодо питань, які відносяться до компетенції виконавчої або судової влади, вирішуються шляхом референдуму чи обмежують права людини. Саме з обмеженості повноважень законодавчої влади виходив ще

Д. Медісон. Коли він писав, що "законодавча влада є панівною" , то мав на увазі не підлеглість виконавчої влади законодавчій, а тільки загальнообов'язковість законів, що приймаються парламентом. Має рацію і Б. Сіган, на думку якого, "треба обмежити владу законодавчих органів так, щоб вони не могли втручатися в законні приватні справи людей" [17, с. 24]. За М.В. Цвіком, саме для реального здійснення народовладдя дії представницького органу -- парламенту мають сполучатись і узгоджуватися з діями такого ж органу первинного представництва народу, як президент -- глава держави [16, с. 32].