Особа не може бути виселена з житла, крім випадків, передбачених законом або договором.

Право на вибір роду занять і на пересування означає, що фізична особа не може бути присилувана до виконання примусової чи обов'язкової праці, а сама має право на вибір та зміну роду занять. У випадках, встановлених законом, фізичній особі може бути заборонено виконувати певну роботу або обіймати певні посади.

Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Особа, якій виповнилося 14 років, має право на вільне пересування по території України і вибір місця перебування. Особа, якій виповнилося 16 років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України, а особа, яка є громадянином України, має право на безперешкодне повернення в Україну.

Фізична особа не може бути видворена з обраного нею місця перебування, доступ до якого не заборонений законом. Законом можуть бути встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей.

Військовослужбовці строкової служби, а також особи, які відбувають альтернативну службу, можуть бути обмежені у здійсненні права на пересування.

Право на свободу об'єднань і на мирні зібрання означають, що фізичні особи мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Законом, статутами об'єднань громадян можуть встановлюватися вимоги до особи, згідно з якими вона може бути засновником цього об'єднання або його членом. Належність чи неналежність особи до об'єднання не є підставою обмеження її прав, надання їй пільг чи переваг.

Фізичні особи мають право вільно збиратися на мирні збориЮ конференції, засідання, фестивалі тощо. Органи державної влади можуть заборонити або припинити проведення зібрань, якщо вони порушують громадський порядок, створюють загрозу життю та здоров'ю їх учасників та інших осіб, відповідно до закону.

Право на таємницю кореспонденції дає змогу фізичній особі перешкоджати третім особам у доступі до власного листування, телефонних розмов та інших видів кореспонденції.

Листи, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути доведені до відома третіх осіб, у тому числі шляхом опублікування, лише за згодою особи, яка направила кореспонденцію, і адресата. Якщо кореспонденція стосується особистого життя іншої особи, то на її опублікування потрібна її згода.

Порушення таємниці кореспонденції може бути дозволено лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігання злочинові чи з'ясування істини під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Охороняючи інтереси особи, яка зображена на фотографіях та у творах образотворчого мистецтва, Цивільний кодекс України визначає, що фотографія, твір мистецтва, де зображено особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи, а в разі її смерті - за згодою близьких родичів. Фотографія може бути розповсюджена проти волі особи, яка зображена на ній, якщо це зумовлено необхідністю захисту її інтересів або інтересів інших осіб.

Фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода, яку дала фізична особа, зображена на фотографії,іншому художньому творі, може бути після її смерті відкликана близькими родичами, які повинні відшкодувати витрати особі, що здійснювала публічний показ, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору.

Якщо фізична особа позувала авторові за плату, фотографія, інший художній твір може бути публічно показаний, відтворений або розповсюджений без її згоди. Після смерті такої особи її діти та вдова (вдівець), батьки, брати та сестри можуть вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії за умови відшкодування автору або іншій особі пов'язаних із цим збитків [17, c.139-144].

РОЗДІЛ II. ЗАХИСТ ОСОБИСТИХ НЕМАЙНОВИХ ПРАВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

2.1 Відмінність правового захисту від правової охорони

Правовий захист нерозривно пов'язаний з правовою охороною. Проте, це різні категорії, різниця між якими визначена в законодавстві.

Вирішуючи проблему змісту правового захисту переважна більшість юристів дійшла висновку про те, що при цьому слід розмежовувати поняття «правовий захист» і «правова охорона», вкладаючи в них різний зміст. На їх думку, правовий захист є лише складовою частиною правовою охороною, до якої мають включатися лише засоби, пов'язані з реалізацією особи права на захист.

Так, З.В. Ромовська вважає, що призначенням правової охорони є регулювання суспільних відносин на першому етапі, та визначення заходів з охорони конкретного суб'єктивного права на другому, а сама можливість захисту цього права і конкретне його здійснення є одним з чинників правової охорони, а правовий захист - лише результат реалізації особою права на захист. Також автор звертає увагу на взаємозумовленість категорій правового захисту та правової охорони, але не визнає їх тотожності. Правова охорона, на її думку, включає в себе систему різних юридичних заходів з метою вберегти право від можливого порушення. Отже, можливість захисту суб'єктивного права і конкретне здійснення захисту є одним із засобів правової охорони. Суть правового захисту полягає в тому, що він є реалізацією обраного правозастосовним органом заходу державного примусу. Своїм конкретним застосуванням примусові заходи припиняють порушення суб'єктивного права, забезпечують необхідні умови для його здійснення, поновлюють порушене право або тим чи іншим способом усувають наслідки його порушення.

Я.М. Шевченко вважає, що «поняття охорона включає в себе поряд із заходами економічного, політичного, ідеологічного характеру, що забезпечують нормальне регулювання суспільних відносин, попередження правопорушень, усунення причин, що їх породжують (регулятивні норми), а також заходи спрямовані на поновлення чи визнання прав у разі порушення и оспорювання їх, а саме - захист (охоронні норми)». Отже, автор прямо визнала правовий захист складовою астиною правової охорони.

Л. О. Красавчикова вважає, що охорона особистого життя за своєю структурою поділяється на три ланки: регулятивну, забезпечувальну та захисну. Захист у даному випадку розглядається як окремий вид охорони і використовується у разі наявного правопорушення. Охорона є видом щодо категорії правового регулювання у цілому. Заходи захисту та відповідальності становлять суть захисної ланки.

Завершуючи огляд юридичної дискусії з приводу цього питання, слід відзначити чітку тенденцію до визнання правової охорони більш широким поняттям порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принцип забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав, спрямовані на попередження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямовані на відновлення порушеного права та усунення перешкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій.

У доктрині сучасного цивільного права існує думка про те, що майнові санкції не можуть охороняти особисті немайнові права належним чином.

Враховуючи немайновий характер цих прав, відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст. З цього випливає, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за їх порушення кола саме немайнових санкцій. Що стосується грошового штрафу, то він має застосовуватися лише тоді, коли немайнові санкції неспроможні стимулювати поведінку суб'єктів (наприклад, у разі порушення таємниці особистого спілкування між громадянами).

Автори пропонують стягувати грошовий штраф у прибуток держави, а не на користь потерпілого. Це пояснюється тим, що штрафні санкції здатні виконувати не відновлюючу, а лише привентивну функцію.

Прогнозується, що припинення дій, які порушують особисті немайнові права, буде загальним засобом захисту всіх особистих немайнових прав. Цьому сприятиме також здійснення порушником дій, що були б спрямовані на відновлення порушеного права.

Враховуючи, що неврегульованість цивільним правом багатьох особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, призводить сьогодні і до відсутності санкцій, спрямованих як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав, наукова література пропонує закріпити у законі перш за все загальне право особи на усунення порушення будь-якого особистого немайнового права в судовому порядку. Крім того, обговорюється можливість застосування у цій сфері такої форми відповідальності, як громадська догана, громадський осуд, публічне вибачення винного правопорушника, стягнення штрафу, звільнення з посади або заборона обіймати відповідні посади.

Стаття 55 Конституції України проголошує: "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом" [1]. Будь-яка заінтересована особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

Реалізація права на захист здійснюється особою шляхом оскарження неправомірних дій, у результаті яких було порушено її права та свободи, в судовому порядку; звернення за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, у разі використання всіх інших можливих національних засобів правового захисту.

Відповідно п.1 ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Право на захист особа здійснює на свій розсуд (п.1 ст. 20 ЦК) [3].

Особисті немайнові права, які названо у законі, на думку законодавців, не залишаються декларацією завдяки ефективним засобам їх захисту. Крім загальних засобів захисту, відомих цивільному законодавству протягом багатьох років, таких, як можливість особи, яка постраждала у разі порушення особистих немайнових прав, вимагати відшкодування збитків та компенсації за моральну шкоду, закон передбачає ряд нових.

По-перше, порушник зобов'язаний негайно вчинити дії, які необхідні для поновлення права. Невиконання ним цього Додаткового обов'язку може бути підставою для вжиття за рішенням суду примусових заходів такого поновлення.

По-друге, пропонується нова для цивільного права міра відповідальності, яку нині передбачає адміністративне і кримінальне законодавство, -- громадська догана. Вона може бути винесена особі (фізичній або юридичній), з вини якої відбулося порушення особистого немайнового права і яка не вжила своєчасно заходів для усунення цього порушення.

По-третє, способом захисту інтересів особи, про яку поширили неправдиву інформацію, є її спростування. Тобто у ЦК України прямо передбачено презумпцію неправдивості негативної інформації, яка поширена про особу.

Крім того, запровадження введення такої санкції, як заборона випуску у світ твору, яким порушуються особисті права, і навіть вилучення і знищення всього тиражу.

Усі названі санкції є мірою цивільної відповідальності, яка може бути як майнового, так і немайнового характеру, у разі порушення особистого немайнового права.

У нормотворчій діяльності досить часто застосовують поняття «охорона» і «захист» без чіткого розмежування їх і без додержання при застосування їх у законодавчих актах певних однакових критеріїв.