Якщо розглядати суб'єктів інформаційних відносин, то в Законі «Про інформацію» є багато суперечностей, зокрема проаналізувавши статтю 9 зрозуміло, що іноземці, особи без громадянства, іноземні держави, міжнародні неурядові організації не можуть наділятися правом на інформацію. В той же час, стаття 7 наголошує, що «Суб'єктами інформаційних відносин відповідно до цього Закону можуть бути також інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства» [15]. Виходить, що стаття 9 обмежує право на інформацію, а стаття 7 не встановлює обмежень щодо суб'єктів. До того ж відповідно до статті 26 Конституції України «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України» [21]. Але якщо брати до уваги той факт, що на практиці застосовується саме стаття 9 Закону, то маємо самі невідповідності та суперечності.

Варто наголосити також, що сучасна епоха - епоха інформаційного суспільства, та одним із зручних і пріоритетних джерел інформації є мережа Інтернет. У Законі майже не зазначений спосіб пасивного доступу до інформації, а саме «відповідно до ч. 3 ст. 21 Закону України «Про інформацію», «інформація державних органів та органів місцевого самоврядування доводиться до відома зацікавлених осіб шляхом: опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій; опублікування її в друкованих засобах масової інформації або публічного оголошення через аудіо- та аудіовізуальні засоби масової інформації; оголошення її під час публічних виступів посадових осіб». При цьому частина 1 статті 29 передбачає, що доступ до відкритої інформації забезпечується шляхом: систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках); поширення її засобами масової комунікації. Таким чином Закон не встановлює обов'язку оприлюднювати інформацію на відповідних веб-сторінках, що робить доступ до інформації максимально незручним.

Для реалізації права на доступ до інформації дуже суттєвими є питання відповідальності. Цьому присвячені статті 35, 48 про порядок оскарження протиправних дій державних установ у сфері інформації. Відповідно до Закону такі дії можуть бути оскаржені або в державній установі вищого рівня, або в суді. Окрім того, стаття 47 передбачає дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України, в тому числі й за необґрунтовану відмову від надання інформації та необґрунтоване віднесення інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом. Це дуже важливий момент, тому що невідомі випадки серйозних розглядів зазначених порушень, особливо на судовому рівні, хоча випадки невмотивованих відмов у наданні інформації у відповідь на запити та віднесення інформації до закритого характеру без вагомих підстав зустрічаються доволі часто.

Закон України «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 року регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого Конституцією України права на доступ до інформації. Він дозволяє вносити в органи державної влади пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів тощо.

Вимоги до оформлення звернень викладено у статті 5 (обов'язкові реквізити), та у статті 6 (мова звернень і відповідей на них) першого розділу. Другий розділ Закону містить відомості, що регулюють порядок розгляду пропозицій, заяв, скарг, громадян (ст. 14-16), терміни їх подання та опрацювання (ст. 17, 20) та порядок організації особистого прийому громадян (ст. 22, 23). Третій розділ містить статті, що визначають відповідальність за порушення законодавства стосовно звернень громадян.

Зокрема, можна стверджувати, що прагнення до інформаційної відкритості, прозорості в діяльності державних установ та інших юридичних осіб знайшло своє втілення саме в Законі України «Про звернення громадян».

Стосовно регулювання доступу до публічної інформації, прийняття В. Януковичем 13 січня 2011 р. Закону України «Про доступ до публічної інформації» стало дуже важливою подією у суспільно-політичному житті України. Однак і в ньому міститься ряд недоліків і суперечностей. Цей Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.

Закон України «Про доступ до публічної інформації» містить норми, які виходять за рамки предмету його регулювання, що спричиняє виникненню дисбалансу між його нормами і положеннями інших Законів України стосовно регулювання права на доступ до інформації. На думку Головного юридичного управління Верховної Ради України, «Пропонований спосіб породжує невизначені правові наслідки, всупереч статтям 124 і 147 Конституції України повноваження судової влади щодо встановлення неконституційності чи незаконності правової норми у такий спосіб, на нашу думку, перекладається на суб'єкта її правозастосування» [27].

Стаття 1 містить визначення публічної інформації «публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом» [12], та відкритим залишається питання, чи можна вважати «задокументованою» ту інформацію, що не містить тих чи інших традиційних реквізитів (наприклад, підпис, дата). Окрім того, у визначенні вказані «власники», та «розпорядники публічної інформації», але у Законі загалом не має вказівки про право власності на публічну інформацію.

Принципи діяльності, вказані у статті 4 частково співпадають за змістом із її метою, зазначеною у статті 2, що не зовсім правильно. На думку заслуженого юриста України І. Усенка, стаття 2 не досконала тому що: «У пункті 2 цієї статті слід було сказати і про «вільний пошук» інформації. При цьому мало сказати, що обмеження вільного пошуку, поширення і отримання інформації встановлюються лише законом. Доцільно дещо обмежити повноваження законодавця і зазначити з якою метою це може бути зроблено. Загалом ця норма має принциповий характер і виходить за межі регулювання рецензованого закону» [35].

Також у статті 6 (ч. 2) Закону наголошено «Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог…» [12], і перелічуються вимоги. Виникає питання, обмеження доступу здійснюється при наявності всіх пунктів, або ж достатньо одного із них. Якщо розглядати питання ефективності механізмів реалізації права кожного громадянина на доступ до інформації, то відповідно до змісту статті 6 (п. 2), обмеження доступу до інформації здійснюється тоді, коли розголошення інформації може задати істотної шкоди національній безпеці, територіальній цілісності держави та ін. Але хто буде визначати завдає інформація шкоди, чи ні - закон чітко не називає. Ч. 7 цієї статті також залишає ряд питань, в ній вказано «Обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений» [12]. Не зрозуміло як реалізується це положення на практиці, яким чином здійснюється обмеження доступу до інформації, а не до документу в цілому, якщо документ містить таку інформацію.

Стаття 7 мала б стосуватись не питань конфіденційної інформації загалом, а лише питань доступу до публічної інформації, що містить персональні дані, адже цей закон стосується конкретно публічної інформації, і є не зовсім доречним окреслювати настільки загальні поняття.

Щодо статті 8 Закону «Про доступ до публічної інформації», І. Усенко звертає увагу на невідповідність, а саме: «У частині 1 не зовсім зрозумілим є термін «професійна таємниця», який до того містився лише у Законі України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» і стосувався лише осіб та органів, що здійснюють регулювання ринку фінансових послуг. Як видається, розробники закону вкладали у цей термін ширший зміст, але у черговий раз забули, що йдеться не про інформацію загалом, а про публічну інформацію, створену передусім суб'єктами владних повноважень, і лікарська, адвокатська, комерційна та інші таємниці сюди не належать» [35]. Тобто стаття не до кінця продумана і логічна, що неприпустимо для закону.

Також стаття 10 містить в собі положення, які виходять за межі регулювання цього закону. Як зазначає І. Усенко, фактично в тексті можна було б залишити лише положення п. 2 і п. 4 частини 1, п. 1 частини 3 і частини 5, а все інше не має прямого відношення до питання доступу до інформації про особу в рамках доступу до публічної інформації.

Стаття 11 «Захист особи, яка оприлюднює інформацію» потребує деякого перефразування, оскільки, наприклад, словосполучення «керуються добрими намірами» дуже абстрактне та потребує уточнення, у різних людей добрі наміри різні. Також поняття «серйозна загроза», фактично для кожної людини воно несе свій, конкретний сенс, тому необхідно або замінити це словосполучення більш вдалим, або вилучити його зовсім.

Пункт 2 частини 2 статті 18 є дуже суперечливим, оскільки в ньому передбачено надання доступу до системи обліку за запитами, але така правова норма повністю суперечить Закону України «Про захист персональних даних». При цьому п. 12 ч. 1 цієї статті, згідно з яким система обліку має містити форму та місце зберігання документа, не несе в собі особливої релевантності, оскільки доречнішим було б зазначати не лише місце зберігання, а й місце оприлюднення документа.

Стосовно частини 3 статті 22, на думку І. Усенка «Частину 3 статті 22 доцільно доповнити реченням «Не дозволяється перенаправляти запит суб'єктам господарювання та іншим фізичним або юридичним особам, які не є розпорядниками інформації відповідно до цього закону» (цю норму треба буде також підкріпити встановленням юридичної відповідальності за її порушення)» [35]. Це логічне та доцільне зауваження з точки зору реалізації на практиці законодавства України та багатьох випадків відмов та відстрочок в задоволенні запитів.

Зокрема, Закон України «Про доступ до публічної інформації» можна оцінити позитивно, ряд недоліків, що потребують виправлення належать здебільшого до неясного та недостатньо чіткого вираження принципів міжнародного і європейського права.

Закон «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації». Відповідно до статті 2 Закон зобов'язує органи державної влади та місцевого самоврядування надавати ЗМІ повну інформацію про свою діяльність через відповідні інформаційні служби органів державної влади та місцевого самоврядування, забезпечити журналістам вільний доступ до неї, крім випадків, передбачених Законом України «Про державну таємницю», не чинити на них будь-якого тиску і не втручатися в їх виробничий процес. Існує низка офіційних видань, так прийняті Верховною Радою закони і постанови друкуються в офіційних виданнях українською та російською мовами - в «Відомостях Верховної Ради України» та парламентській газеті «Голос України». З 1997 року почав виходити друкований орган Міністерства юстиції - «Офіційний вісник України», який містить усі зареєстровані в Єдиному реєстрі Міністерством юстиції нормативні акти без обмежувальних грифів доступу. Це стосовно державних ЗМІ.