Недержавні ж ЗМІ можуть оприлюднювати офіційні документи органів державної влади та місцевого самоврядування тільки на підставі угоди між органом, що прийняв документ, та редакцією ЗМІ відповідно до статті 22 Закону.

Діяльність Верховної Ради та інших органів державної влади висвітлюється в ЗМІ на умовах, визначених у договорах між органами державної влади і редакціями ЗМІ (стаття 20). Отже, недержавні ЗМІ можуть друкувати тексти законів та інших рішень парламенту, тільки підписавши угоду з Управлінням справами Верховної Ради. При цьому стаття 4 забороняє самостійно перекладати офіційні документи з державної мови на іншу.

Стосовно оприлюднення інформації в ЗМІ, варто зазначити розпорядження Президента від 23 листопада 1995 р. «Про координацію роботи прес-служб та інформаційно-аналітичних підрозділів органів державної виконавчої влади», в якому обов'язок узгоджувати роботу всіх прес-служб покладено на Прес-службу Президента України, якій доручено забезпечити проведення щомісячних брифінгів для керівників прес-служб Кабінету Міністрів, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Всі прес-служби зобов'язані координувати з Прес-службою Президента підготовку матеріалів, що передаються ЗМІ та «містять оцінки зовнішньої та внутрішньої політики держави, які можуть мати важливий суспільний резонанс» [32], прес-служби повинні також щотижня інформувати Прес-службу Президента про заходи, які проводитимуться органами державної влади та посадовими особами спільно із ЗМІ. У праці «Право на приватність» Харківської правозахисної групи висловлена думка стосовно значення для законодавства в сфері оприлюднення інформації в ЗМІ наведених розпоряджень, а саме «На наш погляд, ці розпорядження, покликані, здавалося б, зробити офіційну інформацію більш досяжною, призводять, навпаки, до обмеження свободи інформації, жорсткого державного регулювання процедури її одержання» [27]. У цьому випадку Прес-служба Президента України стає таким собі суворим цензором, який створює перепони на шляху до вільного доступу до інформації.

На сьогодні тексти деяких законопроектів можна знайти на безкоштовному сайті Верховної Ради www.rada.kiev.ua, на сайті Інституту законодавства при Верховній Раді www.legality.kiev.ua. Повністю простежити за законопроектною роботою, починаючи з моменту реєстрації поданого законопроекту в парламенті, можна в платній комп'ютерній правовій системі «Ліга-Закон», яка містить усі зареєстровані Міністерством юстиції акти.

Також варто приділити увагу проекту Закону України «Про інформаційну відкритість органів державної влади та вищих посадових осіб України» від 20.08.2002 р. та коментаріям фахівців до нього. Зокрема, даний Законопроект охарактеризовано «актуальним, концептуально цілісним й політично назрілим» [31], але це не позбавило його термінологічних недоліків на фоні актуальності, збалансованості, доречності та раціональності нормативного потенціалу.

Є не дуже доречним те, що в Законопроекті висвітлено порядок звернення громадян та порядок отримання інформації про органи державної влади за запитами, отже існує нормативно-правовий акт, що регламентує ці питання - Закон України «Про інформацію».

Поданий законопроект в якості суб'єктів інформаційних правовідносин визнає лише громадян України та юридичних осіб (стаття 1), що суперечить статті 34 Конституції України, де визначено інформаційні права та свободи людини (в тому числі іноземців).

Як зазначалося вище, недоліки даного Законопроекту зведені, зокрема, до термінологічних аспектів, а саме: «В статті 4 законопроекту говориться про те, що громадяни та юридичні особи мають право вільно отримувати інформацію про органи державної влади та їх посадових осіб «на оплатній основі». На нашу думку, тут стилістично краще написати «платній» [31]. Інформування громадськості повинно не тільки бути зумовлено інтересами окремих осіб, а й становити повноцінну функцію державного органу. Оскільки держава здійснює свою діяльність на кошти, які збирають з громадян-платників податків, то доцільніше було б загальні інформаційні послуги, про які йдеться в законопроекті, надавати громадянам за спеціальною статтею бюджету. Що ж стосується інших інформаційних послуг, які окреслені в законопроекті, а саме «порівняльні довідки, таблиці, довідки про процентне співвідношення» [28], то вони могли б надаватись за окрему плату.

Стаття 6 (ч. 2) містить твердження «не підлягають оприлюдненню відомості, поширення яких може зашкодити безпеці особи чи нормальній діяльності органу державної влади, а також відомості, що можуть бути використані для вчинення злочинів» [28], перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. Це визначення є не зовсім коректне, наприклад «якщо якесь терористичне угруповання чи окремий зловмисник плануватиме замах на конкретну державну посадову особу, то цій останній може зашкодити навіть просте оприлюднення розкладу її робочих годин, даних про кінець відпустки або початок робочого тижня» [31], та можливість Кабінетом Міністрів України засекречувати окремі відомості на свій вибір буде сприяти зниженню рівня доступності офіційних даних для громадян.

«Додатковою гарантією доступу до інформації, на наш погляд, є покладення на орган державної влади, якому адресовано інформаційний запит в разі, якщо надання запитуваної інформації здійснює інший орган державної влади, обов'язку направляти інформаційний запит до цього органу й повідомити про це зацікавлену особу» [24]. Таким чином, стаття 15 (п. 2 ч. 1) Законопроекту, згідно з яким «..в наданні інформації про органи державної влади може бути відмовлено, якщо надання запитуваної інформації здійснюється іншим органом державної влади..» [28] потребує змін та доробки.

У статті 22 (ч. 2) зазначено «Оприлюднення біографічних відомостей проводиться шляхом публікації цих відомостей в пресі, повідомлення їх по радіо та телебаченню» [28], що було б доречно доповнити словами «оприлюднення на веб-порталах органів державної влади» [24].

Отже, підбивши підсумки, слід зазначити, що «саме цей законопроект в разі його прийняття зможе стати законодавчою гарантією реалізації права громадян на доступ до офіційної інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування» [24], але відносно вузька адресність даного законопроекту робить доречним прийняття ширшого за змістом нормативного акту подібного значення й спрямованості у майбутньому.

1.3 Обмеження свободи інформації

Відповідно до статті 28 Закону «Про інформацію», розрізняють інформацію відкритого типу та інформацію із обмеженим доступом, яка в свою чергу поділяється на конфіденційну і таємну.

Згідно зі статтею 30 Закону «Про інформацію», конфіденційна інформація «це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб i поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов» [15]. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.

Закон «Про державну таємницю», який було прийнято у січні 1994 року, визначає в статті 1 державну таємницю як вид таємної інформації у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України і яку через це підлягають державній охороні.

У статті 8 подано вичерпний перелік тієї інформації, що становить державну таємницю. Але і тут не обійшлося без суперечностей. Наприклад, такі характеристики у сфері оборони, як чисельність Збройних Сил України, Прикордонних військ тощо, віднесені до державної таємниці, але «відповідно до п. 22 статті 85 Конституції затвердження чисельності усіх військових формувань є повноваженням Верховної Ради України, тобто має бути визначено законами - відкритими публічними нормативно-правовими актами - і, отже, не може бути таємною інформацією» [33]. Також, цікавим є момент що не може бути віднесена до категорії державної таємниці інформація про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, про аварії, катастрофи, надзвичайні події та ін., проте це не означає, що відповідна інформація є відкритою, тому що дія цього Закону поширюється тільки на державну таємницю, і не поширюється на інші види обмежень в сфері доступу до інформації. Варто звернути увагу на той факт, що зміни до Закону «Про державну таємницю», які було внесено у 1999 р. розширили обсяг інформації, що відноситься до категорії засекреченої, та це навряд можна назвати кроком назустріч зацікавленому населенню. До інформації у сферах оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, яка може бути віднесена до державної таємниці, була додана також інформація у сфері науки і техніки, а саме інформація «про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньо-економічну діяльність та національну безпеку України» [11]. Негативна сторона цієї зміни підкреслюється у аналітичній праці Харківської правозахисної групи: «На нашу думку, це принципова помилка авторів нової редакції Закону, оскільки засекречування в області науки і нових технологій тільки закладає відставання в майбутньому і викликає еміграцію фахівців» [27].

Стаття 9 Закону містить широкий перелік повноважень, прав і обов'язків державних експертів, які займаються питанням віднесення інформації до державної таємниці. Зокрема, експерт визначає підстави, за якими інформацію буде віднесено до державної таємниці, визначає ступінь секретності інформації, передає свої висновки до органу, у чиїй компетенції питання внесення переліку інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (далі - ЗВДТ), а саме до Служби Безпеки України. ЗВДТ представляє собою «акт, в якому зведено переліки відомостей, що згідно з рішеннями державних експертів з питань таємниць становлять державну таємницю у визначених цим Законом сферах» [11]. Цікавим є той факт, що тільки в березні 2001 р. ЗВДТ був розсекречений, до цього ж від був під грифом «таємно», що було прямим порушенням Закону.

Ряд питань викликає ч. 2 п. 2.6 ЗВДТ, який засекречує кількість медичних матеріалів і продовольства, що постачається у Збройні Сили в мирний час, а п. 2.36 засекречує дані про фінансові витрати на оборонне замовлення в цілому по Україні. Це робить бюджет менш прозорим і підконтрольним, це вже зачіпає інтереси платників податків.

Що стосується сфери державної безпеки і охорони правопорядку, то тут відносять до засекреченої будь-яку інформацію, що пов'язана з оперативно-розшуковою діяльністю (пп.4.1 - 4.9). СБУ є закритою для суспільства через те, що навіть інформація про її штат (п. 4.14) не може бути оприлюдненою. Засекречені відомості про стан, результати і перспективи співробітництва СБУ із спецслужбами інших країн (п. 4.17), хоча це нелогічно через те, що такі дані з'являються у різноманітних ЗМІ і, вочевидь, ніякої шкоди інтересам України це не завдає.

Є також деякі негаразди із розсекречуванням. Наприклад, досі зберігаються під грифом «таємно» архівно-слідчі справи тих жертв політичних репресій в 20-40 роки, які не були реабілітовані. Якщо брати до уваги світову практику, то усюди в світі термін максимального засекречування становить 30-40 років. Так, ЦРУ в 1997 році розсекретила інформацію про свої ж злочини в Латинській Америці на початку 50-х. Той навіщо залишати прихованими відомості 60-80-річної давності є незрозумілим. інформація доступ обмеження свобода