Оскільки майно не передавалося у власність такого підприємства, а лише надавалося йому для здійснення статутної діяльності, то природно виникло припущення, що воно має належати приватному підприємству, господарському товариству тощо на праві господарського відання.

При порівнянні права господарського відання з правом власності звертає на себе увагу ідентичність їх змісту: як в одному, так і в іншому випадку суб'єкт відповідного права має правоможності володіння, користування і розпорядження майном. Виникає питання: чим вони відрізняються? Передусім, відмінність полягає у характері прав.

Право власності є основним, самостійним правом, в той час як право господарського відання вторинне і залежить від права власності. Якщо право власності може існувати і без права господарського відання, то останнє неможливе без права власності.

Вторинним характером права господарського ведення зумовлені і такі його обмеження як право власника контролювати використання майна шляхом аудиторських та інших перевірок, отримувати частку прибутку від використання цього майна, ухвалювати рішення про ліквідацію або реорганізацію юридичної особи, в господарське ведення якої було надане майно, тощо [11, с. 121; 24, с. 297].

Необхідним є також зосередити увагу на характерних ознаках права оперативного управління: наявності правомочностей, отриманих від власника, і визначенні ним меж використання майна. З урахуванням цих обставин можна дати таке визначення поняття, яке закріплене ст. 137 ГК України.

Право оперативного управління - це речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням. Право оперативного управління захищається законом відповідно до положень, встановлених для захисту права власності [2].

Як і право господарського відання, право оперативного управління є похідним від права власності і більш обмежене порівняно з ним. Воно також вужче, ніж право господарського відання.

Якщо право господарського відання містить усі три правомочності - володіння, користування і розпорядження, то право оперативного управління, зазвичай охоплює одночасно лише дві - володіння і користування або володіння і розпорядження.

У будь-якому випадку особа, в оперативному управлінні якої знаходиться майно, не має права розпоряджатися цим майном на свій розсуд, а може це робити лише в межах, встановлених власником.

Відповідальність за своїми боргами особа, в чиєму оперативному управлінні знаходиться майно, несе лише в межах цього майна. В решті випадків відповідальність субсидіарно несе власник такого майна. ЦК України не передбачено ані права господарського відання, ані права оперативного управління.

2. Форми та види права власності в Україні

2.1 Право державної власності

Виходячи з положень Конституції України, суб'єктом права державної власності є держава, утворена Українським народом (за винятком виключної власності Українського народу).

Державну власність за Конституцією України становлять: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк, інші банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток; інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами. У наведеному переліку об'єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме: а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб'єктів права власності (наприклад, оборонні об'єкти, Національний банк); б) майно, яке у принципі може бути у власності інших суб'єктів, але в даному випадку за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси [1].

У ЦК України не міститься будь-якого переліку державного майна, а в ст. 327 зазначається, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Така надмірна лаконічність сформульованого положення аж ніяк не може характеризувати його з позитивної сторони, адже воно фактично не має ніякого юридичного змісту, незважаючи на притаманність праву державної власності особливого кола її об'єктів.

Державною власністю має вважатися також майно, що забезпечує діяльність Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ними органів [2].

Отже, у державній власності юридичне може бути будь-яке майно, у тому числі й таке, що не може перебувати у власності інших суб'єктів. Зокрема, постановою Верховної Ради України «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 p. (з наступними змінами) був затверджений Перелік майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України. Приватизаційним законодавством встановлюється перелік об'єктів державної власності, які підлягають і не підлягають приватизації [5].

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об'єктами права виключної власності народу України. Ця норма, але в дещо іншій редакції, міститься у ст. 13 Конституції України. На жаль, обидві наведені редакції норми щодо виключної власності українського народу є юридичне вразливими.

По-перше, є певна неузгодженість між положенням про право виключної власності на землю і нормами Земельного кодексу України, які передбачають право приватної власності на землю, а виключна власність українського народу таку можливість заперечує. Така суперечність могла б бути усунута, якби в Земельному кодексі передбачалося завжди право власності на земельну ділянку, а не на землю. По-друге, юридичне некоректною є конституційна норма, яка утверджує можливість визнання атмосферного повітря об'єктом права власності, адже у природному стані атмосферне повітря не має достатніх ознак індивідуалізації, притаманних об'єктам права власності [15, с. 289].

2.2 Право комунальної власності

До комунальної власності належать місцеві підприємства, частково державні споруди на цій території (що визначається окремою угодою між центральною і місцевою владою), значна частка доходів від їх функціонування, заклади загальної освіти, муніципальні наукові заклади, медичні установи місцевого значення, заклади культури та спорту тощо.

Суб'єктами права комунальної власності, як різновиду права державної власності, були визнані адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Однак за Конституцією України суб'єктами права комунальної власності, відокремленої від державної власності, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності [6, с. 123-137].

До об'єктів права комунальної власності належать: майно, що забезпечує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території, а також майно, передане у власність адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності [18, с. 106; 7, с. 73].

У ст. 142 Конституції України записано, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Однак повніший перелік об'єктів права комунальної власності дано у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р., згідно зі ст. 60 якого «територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження» [4].

Незважаючи на таку деталізацію об'єктів права комунальної власності, закон має істотний недолік, який полягає в тому, що в ньому не містяться критерії, які б визначали особливості комунальної власності.

2.3 Право приватної власності

Кожна форма власності відіграє свою роль і має певне призначення в економічному процесі, що в підсумку дає можливість більш конструктивно підійти до визначення інтелектуальної власності. У зв'язку з цим особливе і найбільш дискусійне, суперечливе значення має приватна власність, яка є не державною. Сьогодні за величезної різноманітності форм власності «недержавною» є власність не тільки окремих громадян, ай кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії та практиці ствердилось уявлення, згідно з яким під приватною власністю розуміється кожна недержавна форма власності. В такому розумінні є своя логіка. Держава виступає як представник всього суспільства, а інші суб'єкти власності уособлюють лише частину суспільства і тому правомірно вважати їх представниками приватної власності.

Багато хто вважає, що приватна власність - це безкінечна, нічим не обмежена власність. Насправді приватний власник має повне право здійснювати над об'єктом своєї власності всі операції, котрі буде вважати потрібними, аби ці операції не втручалися у сферу приватної власності інших людей. У цивілізованому суспільстві напрацьовано певні правила поведінки власників.