До приватної власності можна віднести: домашнє господарство як економічну одиницю, котра здійснює виробництво продукції та надання послуг для власних потреб; легальні приватні підприємства, які діють відповідно до законодавства (підприємства будь-якого розміру - від індивідуального, кустарного виробництва до великих підприємств); нелегальні приватні підприємства у складі «тіньової економіки» (вся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без дозволу влади, тобто поза законом); кожний вид використання приватного господарства або особистих заощаджень - від торгової діяльності в різних масштабах до грошових операцій між приватними особами [17, с. 8-12].

Приватний сектор розвивається спонтанно, без будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Вчення про спонтанний характер ринкового порядку має провідну роль в економічній теорії Ф. фон Хайєка. На його думку, сукупність норм та інститутів формують і підтримують основу соціального порядку, але сам він не є породженням свідомої волі і не піддається цілеспрямованому регулюванню. Цей «розширений, або спонтанний» порядок виник еволюційним шляхом і є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей, якими керуються індивіди. Ф. фон Хайєк вважав, що система, яка виникла спонтанно, природним шляхом, завжди досконаліша за штучно створену. Ринковий порядок розвивається на основі своєї внутрішньої логіки, не маючи нічого спільного з морально-етичними нормами, однак виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей. Він сформувався природним шляхом без будь-якої спрямувальної сили, але від його існування залежить добробут суспільства, у тому числі гарантії найважливішої ліберальної цінності - свободи особи [10, с. 68; 33, с. 62].

Однією з головних умов розвитку приватної власності є наявна свобода підприємництва і початок будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен мати ніяких заборон для підприємницької діяльності. Вільні ціни ґрунтуються на свободі договору покупця і продавця, свобода зовнішньоторгової діяльності, свобода купівлі-продажу майна, яке перебуває в приватній власності, свобода кредитування з сплатою процента, найму робочої сили, фінансових інвестицій у будь-які приватні підприємства - це та атмосфера, котра необхідна для розвитку приватної діяльності і приватної сфери.

Друга умова розвитку приватного сектору вимагає гарантії закону для виконання приватних договірних зобов'язань. Третя умова - абсолютна безпека приватної власності. Четверта умова вимагає, щоб кредитна політика стимулювала приватні капіталовкладення. Для розвитку всіх форм власності потрібні рівні можливості. Але в реальній дійсності існує велика кількість перепон. Для подальшого розвитку приватного сектору дуже важливою є наявність у суспільстві поваги до приватної власності.

Приватна власність у своєму функціонуванні набуває рис суспільного характеру. Власники приватного майна несуть таку економічну і правову відповідальність, задовольняють певні потреби, як і державні, а також колективні підприємства. В сучасному цивілізованому суспільстві змінився статус і самої приватної власності. Вона виступає не лише в державній, колективній, акціонерній, а й у формі особистої власності, взаємозв'язок приватної та особистої власності дає змогу зрозуміти сутність інтелектуальної власності [12, с. 39-41].

Власність є творчим і зберігаючим принципом громадянського суспільства. Власність є одним з тих основоположень, котрі було бажано з'ясувати якомога скоріше, оскільки не потрібно ніколи забувати, особливо ж повинні пам'ятати про це публічні та державні люди, що від питання, чи е власність принципом або результатом соціального ладу, чи варто вважати її причиною або ж наслідком, залежить уся моральність і разом із тим увесь авторитет людських установ.

Історично термін «приватна власність» виник тоді, коли з'явилася необхідність відокремити державне (суспільне) майно від усього іншого майна. В сучасному розумінні поняття «приватна власність» виникло разом із поняттям власності в XVII ст., у період швидкого поширення ідей природного права.

Дж. Локк вказував, що «кожна людина має власність у своєму особистому володінні…», підкреслюючи: «ми можемо сказати, що результати праці її тіла і роботи її рук належать їй». Перший напрям утворив концепцію приватної власності; другий залишився майже непоміченим і не набув належного розвитку, хоча він міг покласти початок системі поглядів на власність особисту. Але і перший, і другий напрями безпосередньо стосувалися власності інтелектуальної.

Становлення власності відбувалося не як виокремлення «приватної» з «общинної», а як виокремлення особистої власності із, якщо можна так висловитись, «невласності» (В. Іноземцев). Поява особистої власності ознаменувала не тільки індивідуалізацію людини всередині первісної общини, а й породила в цій людині розуміння того, що крім його особистої власності існує також її антипод - колективна власність общини на ті фактори виробництва, котрі не можуть бути присвоєні індивідуально. Підкреслимо, що особиста власність не виступала запереченням колективної, ці дві форми з'явились одночасно, адже вони зумовлюють одна одну як «щось» і «його друге». Таким чином, власність саме як власність виникає в процесі її розвитку [11, с. 223-235].

Приватна власність у такому випадку є особливою формою особистої власності, оскільки виникає в умовах відчуження працівника від засобів і умов його праці. Саме це відчуження призводило і призводить до класового протистояння (як вважав К. Маркс), подолання якого неминуче виступає метою історичного прогресу. Однак, відповідно до наведеної теоретичної схеми, результатом подолання приватної власності буде не суспільна, а особиста власність. Вона найбільше співпадає з власністю інтелектуальною. Розвиток відносин власності в сучасному соціальному розвитку свідчить про її переваги, адже саме ця форма особистої власності відповідає вимогам і запитам постіндустріального суспільства.

2.4 Види права власності

Традиційно поділ права власності на види проводиться за формами власності або за суб'єктами права власності (що фактично є модифікованим різновидом класифікації за формами).

Конституція передбачає 3 економічні форми власності: приватну, державну, комунальну. Відповідні економічні відносини власності мали б опосередковуватися правом приватної власності, правом державної власності, правом комунальної власності. Проте різновидів права власності у Конституції згадується більше: право власності Українського народу (ст. 13); право державної власності (ст. 14); право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41); право власності Автономної Республіки Крим (АРК) (ст. 138); право комунальної власності як власність територіальних громад (ст. 142 Конституції) [29, с. 147-150].

У Розділі 1 книги З ЦК України «Право власності» також не міститься спеціального правила про поділ права власності на види. Проте як і в Конституції в ньому йдеться про право власності Українського народу (ст. 324), право приватної власності (ст. 325), право державної власності (ст. 326) та право комунальної власності (ст. 327).

Слід зауважити, що у такому разі критерієм є суб'єктний склад відносин власності, а не форми власності. Такий висновок випливає з того, що і Конституція, і ЦК згадують «право власності Українського народу», котре не становить окремої економічної форми власності, але характеризується належністю майна спеціальному суб'єкту права власності [1; 2].

Враховуючи зазначену вище нечіткість критеріїв розмежування права власності Українського народу, права державної власності, права приватної власності, права власності АРК, права комунальної власності, доцільно згрупувати їх, а потім - розподілити на види, провівши, таким чином, додаткову класифікацію права власності. Для визначення підстав класифікації доцільно використати класичну дихотомію «публічне право - приватне право», котра може використовуватися не лише стосовно права взагалі, але й для визначення пріоритету «приватності» чи «публічності» в окремих інститутах цивільного права.

Таким чином, право власності як інститут цивільного права України має бути поділений на 2 визначальних види:

1) право приватної власності;

2) право публічної власності.

З урахуванням концепції права власності, яка існує у сучасній цивілістиці, право публічної власності може бути визначене як регламентована нормами права можливість суб'єктів публічних відносин використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, мати корпоративні права тощо) на власний розсуд у межах своєї компетенції майно, яке їм належить.

У свою чергу, право публічної власності охоплює такі різновиди, як: 1) право власності Українського народу; 2) право державної власності; 3) право власності АРК; 4) право комунальної власності.

Фактором, який об'єднує усі різновиди права публічної власності, є наявність у цих відносинах владного елементу, який полягає в тому, що власник, здійснюючи своє право власності, більшою або меншою мірою використовує свої повноваження як суб'єкта публічного права. Разом із тим їх відрізняє обсяг повноважень як суб'єкта публічного права, так і суб'єкта права власності.

Хоча, як зазначалося вище, традиційною для вітчизняної цивілістики є класифікація права власності залежно від форм власності та від суб'єктів права власності, проте така класифікація можлива й за іншими ознаками.

Зокрема, залежно від кількості суб'єктів, що мають право власності на один і той самий об'єкт, варто розрізняти: 1) індивідуальне право власності; 2) право спільної власності [24, с. 178-186].

Фактично врахування відмінностей двох означених видів права власності завжди мало місце у практиці законотворчості, починаючи з часів римського права. Проте у науковій та навчальній літературі право спільної власності не розглядалося як таке, що має ознаки самостійного виду, а лише констатувалася його наявність та давалася (як правило, дуже детальна) характеристика1. Це можна пояснити тим, що у радянському цивільному праві не допускалася спільна власність різних форм, а отже, спільна власність виглядала як різновид правового режиму права власності в межах однієї форми власності. В умовах, коли згадані обмеження відпали, а принцип рівності усіх форм власності (суб'єктів права власності) отримав легальне закріплення, немає жодних перешкод для класифікації права власності на індивідуальну і спільну (з множиною осіб).

Залежно від особливостей об'єкта правовідносин власності розрізняють: 1) право власності на загальні (звичайні) об'єкти цивільних прав; 2) спеціальні об'єкти.

До перших можна віднести право власності на будь-які речі приватного права, що вільно перебувають у цивільному обігу і не мають специфіки правового режиму, пов'язаних з особливостями цього об'єкту.

До других можна віднести право власності на речі приватного права, що спеціально виокремленні в актах цивільного законодавства з метою встановлення особливого правового режиму. Це, наприклад, право власності на землю (глава 27), право власності на житло (глава 28 ЦК), право власності на речі, обмежені у цивільному обігу [2].

3. Проблеми реалізації права власності українського народу

Юридична форма належності природних об'єктів закріплена в ст. 13 Конституції України, згідно з якою земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території нашої держави, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу (Додаток А).