У зв'язку з практичною неможливістю реалізації народом повноважень власника природних ресурсів зазначена вище конституційна норма передбачає, що від його імені їх здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Однак наведене положення породжує низку питань правового характеру:

1. коли і в якому порядку український народ передав свої повноваження власника природних об'єктів органам державної влади та місцевого самоврядування?

2. на якому правовому титулі ґрунтується ця передача?

3. чи можлива передача зазначених повноважень державним органам влади та місцевого самоврядування в умовах їх формування шляхом виборів?

4. чи немає тут підміни народної власності на основні природні багатства нашої країни державною [8, с. 186-190]?

Відсутність законодавчих відповідей на ці питання дає підстави для твердження, що найважливіші природні об'єкти народної власності, якими є земля та її надра, водні й інші природні ресурси, фактично знаходяться у необмеженому володінні, користуванні та розпорядженні органів державної влади та місцевого самоврядування без достатніх правових підстав. Правовий титул здійснення права власності на природні ресурси вказаними органами був би самодостатнім, якщо б Конституція приймалася всенародним голосуванням, тобто референдумом. Оскільки ж вона прийнята Верховною Радою України, функції здійснення повноважень, пов'язаних з визнанням природних об'єктів народною власністю, треба вважати не делегованими народом цим органам, а ніби «присвоєними» ними.

Це у свою чергу наводить на роздуми про співвідношення права власності на природні ресурси та здійснення державної влади. Можна припустити, що український народ як власник природних об'єктів делегує право власності на них органам державної влади та місцевого самоврядування водночас з демократичним способом формування останніх. Такий висновок може бути обґрунтований положенням ч. 1 ст. 5 Конституції про те, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Згідно з Основним Законом народ водночас є і власником природних об'єктів, здійснюючи свої власницькі повноваження, тобто економічну владу, через зазначені органи. Проте чи означає це, що він зберігає за собою право «верховного» або «первинного» власника природних об'єктів, а органи державної влади та місцевого самоврядування є «підлеглими» або «вторинними» їх власниками [1; 27, с. 201-208]?

Оптимальне законодавче вирішення зазначеної проблеми може істотно вплинути на розв'язання таких важливих практичних питань:

1) до яких меж державна влада може здійснювати власницькі повноваження щодо природних ресурсів?;

2) чи можуть органи державної влади виконувати ці повноваження від імені народу, якщо їх реалізація суперечить його інтересам?;

3) чи можливе делегування зазначених повноважень органами державної влади виконавчим органам місцевого самоврядування?

Найбільше практичне значення вирішення вказаних питань має для реалізації відносин земельної власності. Відповідно до ст. 3 Земельного кодексу України в нашій державі існує державна, колективна і приватна власність на землю. Розпоряджаються землею ради, які в межах своєї компетенції передають земельні ділянки у власність або надають у користування та вилучають їх. Проте згідно з зазначеною вище конституційною нормою природні ресурси, у тому числі земельні, є народною власністю.

Аналіз змісту норм конституційного та земельного законодавства свідчить про їх суперечність та неузгодженість. Зокрема, надання громадянам або юридичним особам земельних ділянок у власність органами державної влади в особі рад та виконавчими органами останніх відповідно до їх компетенції, передбаченої статтями 3, 17 та 18 Земельного кодексу, повинно припиняти право власності народу на ці ділянки [34, с. 428-443].

Уявляється, що належність землі народу за конституційними положеннями є непорушною. Проте у такому разі знову виникає ситуація «первинності» народної земельної власності та «вторинності» приватної власності громадян або колективної власності підприємств на землю. При цьому стає зрозумілою юридична природа права на вилучення або викуп земель згідно з вимогами розділу 4 Земельного кодексу, припинення права колективної та приватної власності на землю відповідно до його ст. 28, конфіскації земельних ділянок з додержанням вимог ст. 41 Конституції. До того ж Основний Закон не передбачає колективної форми власності на землю. Згідно з ч. 1 ст. 14 Конституції вона трансформована у власність юридичних осіб, що не є адекватною колективній власності. Усе сказане ставить під серйозний сумнів як вказівку ст. З Земельного кодексу про те. що усі форми власності є рівноправними, так і положення ч. 4 ст. 41 Конституції про непорушність права приватної власності.