Так, КПК України у ч. 1-2 ст. 284 встановлює вичерпний перелік підстав закриття кримінального провадження та провадження щодо юридичної особи на стадії судового провадження. Серед них до реабілітуючих слід віднести підстави, передбачені п. п. 1-3 ч. 1 ст. 284 КПК, а саме: відсутність події кримінального правопорушення (п. 1 ч. 1 ст. 284); відсутність в діянні складу кримінального правопорушення (п. 2 ч. 1 ст. 284); не встановлені достатні докази для доведення винуватості особи в суді та вичерпані можливості їх отримати (п. 3 ч. 1 ст. 284). При виявленні обставин, передбачених п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 284, під час судового розгляду суд зобов'язаний ухвалити виправдувальний вирок (ч. 7 ст. 284 КПК). Тобто, у такому випадку співучасник визнається невинуватим, непричетним до вчинення кримінального правопорушення, що йому інкримінується, та отримує право на відшкодування шкоди, завданої йому незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Тож варто погодитись із Є.А. Бравіловою та І.І. Скільським, що не вбачається перешкод для подальшої участі такої особи у судовому розгляді у процесуальному статусі свідка з усіма його правами та обов'язками [11, с. 66-67; 12, с. 45].

Натомість дещо проблематичнішим є визначення правового статусу співучасників, щодо яких кримінальне провадження є закритим у судовому провадженні з інших, аніж реабілітуючі, підстав. Так, підстави закриття кримінального провадження, передбачені п. п. 4-8 ч. 1 та п. 2, 3 ч. 2 ст. 284 КПК: набрав чинності закон, яким скасована кримінальна відповідальність за діяння, вчинене особою (п. 4 ч. 1 ст. 284); помер підозрюваний, обвинувачений, крім випадків, якщо провадження є необхідним для реабілітації померлого (п. 5 ч. 1 ст. 284); існує вирок по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або постановлена ухвала суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню (п. 6 ч. 1 ст. 284); потерпілий (його представник) відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (п. 7 ч. 1 ст. 284); стосовно кримінального правопорушення, щодо якого не отримано згоди держави, яка видала особу (п. 8 ч. 1 ст. 284); прокурор відмовився від підтримання державного обвинувачення, за винятком випадків, передбачених Кодексом (п. 2 ч. 2 ст. 284); досягнуто податковий компроміс у справах про кримінальні правопорушення, передбачені ст. 212 КК України, відповідно до підрозділу 92 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України (п. 3 ч. 2 ст. 284) є нейтральними (процесуальними), тобто такими, при встановленні яких питання про винуватість (невинуватість) особи не вирішується.

Ухвала про закриття кримінального провадження із нейтральних (процесуальних) підстав, постановлена за результатами підготовчого провадження, так само як і ухвала про закриття кримінального провадження, постановлена за результатами судового розгляду кримінального провадження у суді першої інстанції, має властивості остаточного рішення, оскільки нею провадження вирішується по суті, а суттю є власне одна з підстав, передбачених п. п. 4-8 ч. 1 та п. п. 2, 3 ч. 2 ст. 284 КПК. І хоч завданням провадження із закриття кримінального провадження із нейтральних (процесуальних) підстав є його вирішення з підстав, які не зачіпають питання про винуватість чи невинуватість особи, а мають виключно процесуальний зміст, проте в силу принципу презумпції невинуватості обвинувачений-співучасник, щодо якого кримінальне провадження є закритим із нейтральних (процесуальних) підстав, вважається непричетним до вчинення відповідного кримінального правопорушення. Звідси, формально така особа може бути допитана у якості свідка у провадженні щодо іншого обвинуваченого-співучасника, щодо якого кримінальне провадження не закрите (якщо можливість такого допиту звісно не виключається змістом самої підстави закриття провадження (наприклад, п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК та ін.).

На відміну від зазначених реабілітуючих та нейтральних (процесуальних) підстав закриття кримінального провадження у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності (п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК) передбачає необхідність встановити наявність діяння, яке містить ознаки певного кримінального правопорушення, винуватість особи, а також підстави для звільнення цієї особи від кримінальної відповідальності, передбачені загальною (ст. ст. 45-49, ст. 97) чи спеціальною (ст. ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401) частинами КК України [13]. Так, підставами звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45 КК України) є: вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості, крім ко- рупційних злочинів, щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, повне відшкодування завданих ним збитків або усунення заподіяної шкоди. Підставами звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46 КК) є: вчинення нею вперше злочину невеликої тяжкості або необережного злочину середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, примирення з потерпілим та відшкодування завданих ним збитків або усунення заподіяної шкоди. Підставами звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею на поруки (ст. 47 КК) є: вчинення обвинуваченим вперше злочину невеликої або середньої тяжкості, крім корупційних злочинів, щире каяття, клопотання колективу підприємства, установи чи організації про передачу такої особи на поруки і т. д.

Питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності може розглядатися виключно судом: на етапі підготовчого провадження на підставі клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності, що надійшло від прокурора, та у судовому розгляді провадження, яке надійшло до суду з обвинувальним актом, якщо сторона кримінального провадження звернеться до суду з відповідним клопотанням (ч. 3, 4 ст. 286 КПК). За результатами розгляду клопотання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності суд постановляє ухвалу про закриття кримінального провадження зі звільненням особи від кримінальної відповідальності (ч. 3 ст. 288 КПК). Така ухвала є за своєю суттю актом правосуддя, оскільки нею провадження вирішується по суті: суд фактично визнає особу винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, але звільняє її від кримінальної відповідальності.

Разом з тим, кримінальне процесуальне законодавство України не вказує, як повинен вчинити суд у випадку, коли у кримінальному провадженні по обвинуваченню кількох осіб у вчиненні кримінального правопорушення є підстави для звільнення від кримінальної відповідальності лише щодо окремих з них. Практика йде шляхом звільнення таких осіб від кримінальної відповідальності і продовження судового провадження щодо інших обвинувачених. Як результат, так звільняються від кримінальної відповідальності співучасники кримінального правопорушення, які потім беруть участь у судовому розгляді як свідки обвинувачення щодо іншого з співучасників. Але «в дійсності такий свідок - ніякий не свідок. Кровний інтерес його зрозумілий. Відповідною мусить бути й оцінка його показань, як показань співучасника» [14, с. 13; 15, с. 19-20].

Звісно, відповідно до принципу презумпції невинуватості особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України) [16]. Проте участь співучасника, провадження щодо якого закрите у зв'язку зі звільненням від кримінальної відповідальності, у судовому розгляді щодо іншого співучасника у статусі свідка вбачається недопустимою, адже, як слушно зазначав В.І. Смислов, «свідок народжується обставинами справи, а не власними злочинними діяннями. Той, хто був у статусі обвинуваченого, чия винуватість у вчиненні злочину доведена, той, незалежно від того, був чи ні він звільнений від кримінальної відповідальності, не може трансформуватись у свідка і давати показання щодо своїх співучасників...» [5, с. 17].

3. Ще однією групою осіб, потреба залучити яких до участі у судовому розгляді кримінального провадження може виникнути, є виправдані або засуджені у виділеному провадженні співучасники.

Відповідно до КПК України «виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили», а засудженим - «обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили» (ч. 1 та ч. 2 ст. 43).

Провівши паралель між поняттями виправданого і засудженого та законодавчим визначенням моменту набрання вироком законної сили (ст. 532 КПК), можна зробити висновок, що виправданий та засуджений як учасники кримінальних процесуальних відносин з'являються після збігу строку на апеляційне оскарження вироку суду першої інстанції або, у разі подання апеляційної скарги, після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. При цьому згідно з ч. 3 ст. 43 КПК виправданому та засудженому надаються права обвинуваченого, передбачені ст. 42 КПК, «в обсязі, необхідному для його захисту на відповідній стадії судового провадження». Тобто, такі права виправданий і засуджений можуть реалізовувати на стадіях касаційного провадження, провадження у Верховному Суді України та за нововиявленими обставинами. Відтак зазначене положення не вирішує питання правового статусу та меж судового розгляду щодо виправданого чи засудженого співучасника у ситуації, коли він бере участь у судовому розгляді у першій інстанції щодо іншого співучасника кримінального правопорушення.

Так як ухвалення виправдувального вироку, набрання ним законної сили означає визнання особи такою, що не причетна до вчинення інкримінованого їй правопорушення, то звідси виправданому співучаснику повинен надаватись процесуальний статус свідка у судовому розгляді кримінального провадження щодо особи, якій інкримінується злочин, непричетність виправданого до вчинення якого встановлена вироком суду.

Що стосується правового статусу засудженого, який бере участь у кримінальному провадженні щодо іншого співучасника вчиненого ним діяння, то з приводу цього В.Т. Нор писав, що «засуджений допитується як свідок у справі його співучасника, яка виділена в окреме провадження» [17, с. 493]. Проте, незважаючи на те, що практика йде саме шляхом допиту засуджених співучасників як свідків у окремому провадженні щодо іншого співучасника, очевидним є те, що засудженому не може бути надано «повноцінний» процесуальний статус свідка того кримінального правопорушення, участь у вчиненні якого він сам брав, і винуватість у вчиненні ним якого встановлено обвинувальним вироком суду. Не можна притягти засудженого до кримінальної відповідальності за відмову від дачі чи дачу неправдивих показань про обставини злочину, участь у вчиненні якого він сам брав.

Зважаючи ж на встановлену заборону двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення, відповідно до якої ніхто не може бути двічі обвинуваченим або покараним за кримінальне правопорушення, за яким він був виправданий або засуджений на підставі вироку суду, що набрав законної сили, виправданому чи засудженому, який бере участь у судовому розгляді кримінального провадження щодо іншого співучасника, не може бути надано процесуального статусу обвинуваченого.

Висновки

Таким чином, аналіз особливостей процесуального статусу: 1) співучасників кримінального правопорушення, матеріали кримінального провадження щодо яких виділені в окреме провадження;

2) співучасників кримінального правопорушення, кримінальне провадження щодо яких є закритим;