Розірвання шлюбу за взаємною згодою осіб у мусульманських правових системах може відбуватись у договірній формі. Суттєвою умовою такого договору є матеріальне відшкодування дружи­ною чоловікові грошової суми, яка еквівалентна вартості шлюбно­го подарунка чоловіка.

Правовим системам сучасності відомим є інститут сепарації, тобто окремого (роздільного) проживання подружжя, запозичений з католицького церковного права. Він застосовувався у тих випадках, коли чоловік чи дружина не хотіли остаточно розривати по­дружні відносини. Нині інститут сепарації порівняно рідко використовується як у державах «сім'ї континентального права» (статті 296-305 Цивільного кодексу Франції), так і в країнах «сім'ї загального права». Найчастіше це - проміжна ланка для розлучення. Для встановлення окремого проживання подружжя суд бере за ос­нову підстави, що передбачені правовою системою для розлучення.

Правовими наслідками встановлення окремого проживання є: по-перше, збереження деяких обов'язків, що випливають із шлюбу, зокрема обов'язку взаємної матеріальної підтримки (навіть на користь винної сторони) та обов'язку подружньої вірності. Водно­час подружжя отримує право окремого проживання. Відбувається поділ майна. Чоловік зобов'язаний повернути дружині її власність.

По-друге, після спливу встановленого строку окремого проживан­ня подружжя суд повинен, за заявою одного з них, розпочати про­цес про розлучення.

Окреме проживання подружжя може бути встановлено угодою сторін. Укладення таких угод притаманне правовим системам «сім'ї загального права». У такій угоді подружжя може передбачити: умови поділу майна; обов'язок одного з батьків утримувати й виховувати дітей.[16]

Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. запроваджує в Україні інститут сепарації. Режим окремого проживання може встановлюватися рішенням суду за заявою подружжя або позовом одного з них у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно (ч. 1 ст. 119). Режим окремого прожи­вання припиняється у разі поновлення сімейних відносин або за рішенням суду на підставі заяви одного з подружжя (ч. 2 ст. 119). Встановлення режиму окремого проживання подружжя не припи­няє прав та обов'язків подружжя, які встановлено Сімейному кодексі України і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлено шлюбним договором (ч. 1 ст. 120). Норми Кодексу встановлюють, що у разі застосування до осіб інституту сепарації: 1) майно, набуте в май­бутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; 2) дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; 3) дружина, чоловік можуть усиновлювати дитину без згоди другого з подружжя (ч. 2 ст. 120).

Із вказаного випливає висновок: якщо «буква» і «дух» законо­давства іноземних держав свідчать про встановлення інституту сепарації з метою подальшого розірвання шлюбу, то цього аж ніяк не можна стверджувати стосовно наведених норм законодавства України. Адже вимоги ч. 1 ст. 120 явно суперечать нормам, викла­деним у п. 2 й п. З ч. 2 ст. 120 Сімейного кодексу України. По- перше, навряд чи здійснення усиновлення дитини одним з по­дружжя без згоди другого сприятиме поновленню сімейних відносин. По-друге, навряд чи сприятиме збереженню сім'ї саме при­пущення законодавця стосовно народження дитини дружиною, батьком якої не є чоловік цієї жінки, після спливу десяти місяців після встановлення режиму окремого проживання. Зрештою, інститут сепарації передбачено переважно законодавством економічно високорозвинених держав. Саме в цих державах можна досягти реального проживання осіб окремо. В Україні, де житлову проблему не вирішено, встановлення режиму окремого проживання часто є нереальним.

Визнання розірвання шлюбу, укладеного поза межами України, залежить від низки обставин, а саме: чи є подружжя, що розводиться, іноземцями або ж тільки один з одружених є іноземцем, а інший - громадянином України; чи проживає подружжя постійно в одній країні, чи в країні, у якій ініційований шлюборозлучний процес, постійно проживає лише один з подружжя.

Розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо в момент розірвання шлюбу хоча б один із подружжя проживав за межами України (ч.1 ст.280 СК). Зазначене правило можна за аналогією застосовувати і до випадків розірвання за кордоном шлюбу громадянина України з особою без громадянства, що постійно проживає за межами України.

Громадяни України, що постійно чи переважно проживають за кордоном, не завжди мають можливість звернутися для розірвання шлюбу до українського суду. Тому розірвання шлюбу між громадянами України, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні, якщо обоє з подружжя в момент розірвання шлюбу проживали за межами України (ч.2 ст.280 СК).

Разом із тим, громадяни України, що проживають за її межами, мають можливість розірвати шлюб у порядку і на підставах, установлених сімейним законодавством України, у країні проживання, звернувшись до консульських установ чи дипломатичних представництв України, але лише у випадках, коли відповідно до Сімейного кодексу України подібний шлюб може бути розірваним у державних органах реєстрації актів цивільного стану. Так, ст.289 СК передбачає, що "... розірвання шлюбу громадян України, які проживають за межами України, провадиться в консульських установах або дипломатичних представництвах України за законами України (ч.1); при реєстрації цих актів цивільного стану в консульських установах або дипломатичних представництвах України застосовується законодавство України, якщо заінтересовані особи є громадянами України (ч.2)".

Значним числом консульських конвенцій (з Азербайджаном, Грузією, Болгарією, КНР, КНДР, Польщею, Російською Федерацією тощо) на умовах взаємності допускається реєстрація в консульських установах або дипломатичних представництвах іноземних держав в Україні розірвання шлюбів між громадянами цих держав (іноземцями) згідно з їх "національним" законодавством. Лише в деяких подібних конвенціях аналізоване правило формулюється трохи інакше. Так, відповідно до п.1.5 ст.10 Консульської конвенції між Україною і Румунією від 03.09. 1992 р. консульська посадова особа має право реєструвати розірвання шлюбу між громадянами акредитуючої держави згідно з законодавством акредитуючої держави, але такі акти не мають юридичної сили на території держави перебування.

Розірвання шлюбу між іноземцями, здійснене за межами України за законом відповідної держави, є дійсним в Україні (ч. З ст.280 СК). При цьому визнання дійсності вищевказаного розірвання шлюбу між іноземцями не залежить ні від процедури (світської чи церковної), ні від підстави розлучення. У визнанні подібних розлучень може бути відмовлено лише з мотивів публічного порядку, коли розірвання шлюбу суперечить основним засадам регулювання сімейних відносин, що встановлені у ст.7 СК.

Європейський парламент прийняв Регламент Ради (ЄС) № 1259/2010 про право, застосовне до питань про розлучення та роздільного проживання подружжя за рішенням суду від 20 грудня 2010 р. (Рим III), який підлягає застосуванню з 21 червня 2012 р. Регламент Рим III застосовується в ситуаціях, що містять конфлікт законів з питань, що стосуються розлучення й роздільного проживання подружжя. Рим III (Рим I і Рим II) заснований на принципі універсальності - застосовним є не тільки право держави - члена ЄС, але й будь-якої третьої країни.

Основне колізійне правило Рим III (ст. 5) відображає гнучкий підхід до регулювання відносин розлучення і розлучення, надаючи сторонам можливість вибору застосовного права шляхом обопільного згоди. Угода між сторонами щодо вибору застосовного права може бути укладена і змінено в будь-який час, але не пізніше подачі позову в суд. Щодо формальної дійсності такої угоди встановлено вимогу про обов'язкову письмовій формі та наявності підписів сторін (ст. 7).

Автономія волі сторін при виборі застосовного права істотно обмежена. Наслідки застосування обраного сторонами права не повинні суперечити нормам публічного порядку країни суду. Крім того, застосовне право можна вибрати лише із встановленого в Рим III переліку:

- право спільного місця проживання подружжя на момент укладення такої угоди;

- право останнього спільного місця проживання подружжя, якщо один з них проживав у цій країні на момент укладення угоди;

- право країни громадянства будь-кого з подружжя на момент укладення угоди;

- право країни суду.

Стаття 8 Рим III встановлює ієрархію колізійних прив'язок (субсидіарне право першої, другої, третьої і четвертої ступенів) для визначення застосовного правопорядку у відсутності автономії волі сторін. Ця стаття являє собою складну підпорядковану альтернативну колізійну норму:

1) право спільного місця проживання подружжя на момент подачі позовної заяви в суд. Якщо дана умова не виконується, то застосовується:

2) право останнього спільного місця проживання подружжя (за умови, що воно не перестало бути таким раніше, ніж за рік до подачі заяви до суду) до тих пір, поки хоча б один з подружжя проживає на постійній основі в цій країні на момент подачі позовної заяви. Якщо дана умова не виконується, то застосовується:

3) право країни громадянства обох подружжя. Якщо дана умова не виконується, то застосовується:

4) право країни суду, де вимагається захист.

Якщо розлучення передувало роздільне проживання подружжя за рішенням суду, то до подальшого розлучення слід застосовувати право, яке застосовувалося до рішення про роздільне проживання (при відсутності угоди про вибір застосовного права окремо до розлучення) (ст. 9). Проте якщо право, обране сторонами до роздільного проживання подружжя, не передбачає переходу в стан розлучення, то застосовуються колізійні правила ст. 7 і 8.

Право країни суду застосовується у випадках, коли обране сторонами право або субсидіарне право за ст. 8 не містить положень про розлучення або не надає одному з подружжя рівного доступу до здійснення свого права на розлучення або роздільне проживання по тендерному ознакою.

В даний час в країнах ЄС ще не склалося єдиної судової практики з питань вибору застосовного права у сфері шлюборозлучних відносин. Як і раніше, переважають два діаметрально протилежних підходи. З одного боку, це закон країни суду (Англія, Ірландія), з іншого - особистий закон одного з подружжя (Німеччина, Франція, Іспанія). Одним із завдань Рим III є досягнення компромісу в колізійному регулюванні шлюборозлучних відносин. У підсумку основним колізійним правилом Рим III є право звичайного спільного місця проживання подружжя (habitual residence).

Вибір застосовного права у сфері шлюборозлучних відносин, виходячи з критерію звичайного місця проживання сторін, є більш гнучким у порівнянні з застосуванням особистого закону подружжя. Це відповідає вимогам мобільності та свободи пересування всередині ЄС. Крім того, застосування права звичайного місця проживання сторін дозволить привести у відповідність норми колізійного права Рим III з процесуальними колізійними нормами, які містяться в Брюссель II bis.

Звичайне місце проживання сторін - найпоширеніший критерій визначення компетентного правопорядку в МПРП ЄС, застосовується не тільки в сімейних справах, у справах про усиновлення і встановлення опіки, але і з питань встановлення юрисдикції. Прийнято вважати, що такий підхід відображає тенденцію до мобільності пересування сторін правовідносин.[16]

Висновки

У сфері міжнародного приватного права регулювання шлюбно-сімейних відносин посідає виняткове місце у зв'язку зі значними розбіжностями внутрішнього матеріального права різних країн.