НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

ПРИ ПРЕЗИДЕНТОВІ УКРАЇНИ

Інститут державної служби та місцевого самоврядування

Кафедра державного управління і менеджменту

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: Теорія та історія державного управління

Виконала:

слухач 1 року заочної форми

навчання спеціальності

"Державне управління"

академічна група №7

Негієвич Валентина Михайлівна

Київ 2012

1. Реформа та контрреформа в управлінні: поняття, ознаки та технологія

державне управління адміністративна реформа

У найзагальнішому розумінні реформа є перетворенням, зміною, перевлаштуванням певного об'єкта, що передбачає його перехід у новий якісний стан. Стосовно суспільного життя реформа розглядається як активний, керований еволюційний шлях розвитку, що відрізняється як від революційного, так і від спонтанного еволюційного шляху. [10, с.600]

Реформа - перетворення, що вводиться законодавчим шляхом. Зокрема, процес перетворення держави, розпочатий владою з необхідності. Кінцева мета будь-якої реформи - зміцнення та оновлення державних засад, що, однак, не завжди несе за собою поліпшення рівня життя, скорочення державних витрат і навпаки - збільшення доходів. [10, с.569]

Природному протіканню політичного процесу в сучасних державах, що здійснюють модифікацію чи модернізацію або знаходяться на шляху "демократичного транзиту", більш за все притаманна політика реформ. Реформи є цілеспрямованим процесом, спланованим щодо окремої галузі суспільного життя (чи великої соціальної проблеми), керованим і певною мірою передбачуваним.

Реформи, щоб відповідати своїй суті, повинні враховувати такі вимоги: [13, с.25]

а) не суперечити інстинктам людей, не заперечувати природі людини;

б) необхідно провадити попереджуючу оцінку умов здійснення перетворень;

в) слід здійснювати спроби перевірки очікуваних результатів реформи у малих масштабах і після цього тільки переходити до загального обсягу реформаційних змін;

г) провадити реформи в життя лише правовими, конституційними засобами.

Шляхом реформ влада регулює чи коректує відносини між соціальними групами в ім'я збереження громадського порядку, при цьому вона цілком постійно контролює хід політичного процесу. Реформи мають вирішувати лише певні, чітко визначені проблеми життя соціуму і не переслідують мети глобальних перетворень всієї системи. Характер реформ зазвичай прагматичний, і їхній успіх залежить від своєчасності проведення та ресурсного забезпечення. Як правило, реформи, що запізнились, не дають бажаного ефекту; а ті, що нав'язуються суспільству силоміць, поза соціальної потреби, можуть визвати акції непокори і навіть революційний опір мас.

За своєю природою, реформи є поступками правлячої еліти під тиском опозиції, невдоволення соціальних верств, які за інших умов можуть вийти за межі норм політично регульованих відносин. Отже, ініціюватися реформи можуть як "зверху", так фактично і "знизу", з чим влада має рахуватися. Шлях реформ часто визначають як політику компромісу між правлячими групами та їх соціальними опонентами, компромісу, що, заради збереження соціально-політичної системи як цілого, йде на зміну окремих її частин.

За галуззю втілення, реформи бувають економічними, соціальними, освітніми, культурними, політичними, правовими, військовими і багато інших; за часом - довгостроковими і короткостроковими; за характером - радикальні та "камуфляжні", м'які; за провідною ідеєю - консервативні та ліберальні.

Але реформи, що проводить держава, нерідко викликають незадоволення як консервативних груп (що не сприймають новації), так і радикалів: по-перше, своєю обмеженістю, фрагментарністю, частковістю; по-друге, тим, що лише послабляють соціальну напругу, знімають окремі проблеми, а не розв'язують увесь кризовий вузол.

Отже, невдалі реформи можуть привести до контрреформ. Це часткова чи цілковита відмова від суспільних інновацій, які були здійснені під час реформування. Спричинюються вони принциповими помилками попередніх реформаторів, можливо невиправданими "перегиками" влади, а найчастіше - бажанням владної еліти повернути собі привілеї чи прерогативи, що були втрачені в ході реформ - поступок. Загроза, яку несуть в собі контрреформи, полягає в тому, що суспільство "лихоманить", реального поліпшення справ не настає, отже - соціальний катаклізм може стати реальністю.

Згідно "Великого тлумачного словника" за редакцією Т.В.Бусел, "Контрреформа - це дії, спрямовані на перегляд раніше проведених реформ та ліквідацію перетворень, здійснених у ході реформ" [7, с.569].

Під контрреформою розуміють заходи, що знищують попередні надбання у певній галузі, також, це запровадження нормативних актів, якими руйнують попередні норми, встановлюють обмеження тощо.

Реформи державного управління - реформи, зміст яких залежить від розуміння державного управління як об'єкта реформування. Виходячи з широкого розуміння реформи державного управління передбачає зміни: системи органів, що включає інститут глави держави, органи законодавчої і виконавчої влади, конституційного та адміністративного судочинства, прокуратури; управлінської діяльності зазначеної системи органів як поєднання політичних, правових та адміністративних функцій. У вузькому розумінні реформи державного управління обмежуються лише системою органів виконавчої влади, які здійснюють адміністративні функції. Зміни у галузі державного управління мають бути органічно вбудовані в процеси суспільних перетворень, спрямованих на прогресивний розвиток суспільства. У цьому зв'язку вкрай важливе значення має синхронізація реформи державного управління з перетвореннями в усіх галузях суспільного життя, для якої доцільно використовувати такий підхід: цілі реформи державного управління ставляться на основі потреб реформування інших суспільних галузей, а можливості перетворень у цих галузях визначаються, виходячи з реальних змін у системі державного управління [11, с.619].

Державно-управлінська діяльність завжди була і є необхідною. Головне полягає з обов'язкових змінах форм і методів цієї діяльності, що диктуються умовами суспільного розвитку.

Метою політики перебудови у 80-ті роки XX ст. було проголошено демократизацію радянського суспільства, здійснення курсу на реформування радянської політичної системи, органів державного управління. Головним мало стати забезпечення дійсного повновладдя Рад народних депутатів, розмежування функцій партійних і державних органів. Однак досить швидко перебіг суспільних процесів почав виходити з-під контролю ініціаторів політики перебудови. Спроба здійснення останньої контрреформи у серпні 1991 р. завершилася повною ліквідацією системи й розпадом союзної держави.

Таким чином, під час перебування України у складі СРСР національні традиції урядування в черговий раз були перервані уніфікаторською політикою союзного центру. Майже за 70 років в Україні була сформована партійно-радянська система державної влади, якій внутрішньо властивий адміністративно-командний стиль управління. В кінці 80-х років кризові процеси в суспільстві набули вже безповоротного характеру. За таких умов демократизація політичного життя об'єктивно визначила й шлях до незалежності.

Потреби в змінах найбільш голосно заявляють про себе у кризові періоди, коли системи державного управління не можуть забезпечити ефективності управлінського впливу, не встигаючи адекватно реагувати на трансформацію соціально-економічних відносин.

У близькому до цього стані перебуває нині система державного управління України. Однією з її слабких моментів є те, що вона еклектично поєднала в собі, по-перше, інститути, які дісталися у спадок від радянської доби; по-друге, нові інститути, що вже сформувались у період становлення незалежності України. "Конфліктуючи" між собою, вони роблять управлінську систему внутрішньо суперечливою, незавершеною, громіздкою та важкодоступною. Таким чином, існуюча система державного управління у багатьох випадках стало гальмом у проведенні соціально-економічних і політичних реформ.

Отже, важливим інструментом подолання трансформаційної кризи в Україні є створення сучасної, ефективної системи державного управління. В свою чергу нова система державного управління має бути створена шляхом проведення адміністративної реформи.

За роки незалежності система державного управління радянського типу з властивими їй командними та адміністративними підходами не була зламана. Європейські пріоритети України, які всі 20 років незалежності визнавалися як основні, не підкріплювалися реальними кроками. За умов фінансової кризи загострюються не скільки питання економічного розвитку країни, оскільки потреба для держави комплексно відповісти на виклики, удосконаливши саму систему державного управління та мобілізувавши всі можливі ресурси. Адміністративна реформа, чи реформа публічної адміністрації є одним з ключових механізмів досягнення ефективності державного управління.

Адміністративна реформа була започаткована в ході тих політичних, правових та економічних подій, які відбувалися в останньому десятилітті минулого - на початку нинішнього століття.

Адміністративна реформа започаткована в ході тих політичних, правових та економічних подій, які відбувалися в останньому десятилітті минулого - на початку нинішнього століття. Безпосереднім початком проведення адміністративної реформи стало прийняття Указу Президента України від 2 жовтня 1997 року №1089"Про Державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи". Сама Концепція адміністративної реформи була схвалена Указом Президента України 22 липня 1998 року №822. Процес адміністративної реформи характеризується як тривалий і багатоетапний, при чому кожен її новий етап має відповідати вимогам часу.

Зміст адміністративної реформи полягає, з одного боку, в комплексній перебудові існуючої в Україні системи державного управління всіма сферами суспільного життя. З другого, у розбудові деяких інститутів державного управління.

Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високо розвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка стане близькою до потреб і запитів людей. Головним же пріоритетом її діяльності буде служіння народові, національним інтересам. Ця система державного управління буде підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах, ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному становищу держави.

Для досягнення мети адміністративної реформи в ході її проведення має бути розв'язано ряд завдань [12, с. 23]:

- формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;

- формування сучасної системи місцевого самоврядування;

- запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг;

- організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;

- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;