Щоб повернути самоврядування до вирішення місцевих господарських і культурницьких справ уряд П. Скоропадського вирішив поставити діяльність земств і міських самоуправлінь під контроль виконавчої влади, вивести із складу органів самоврядування осіб, які займались більше політикою, ніж місцевими господарськими справами. Вже 5 червня 1918 року Міністр внутрішніх справ заборонив без його дозволу проводити скликання земських зборів, а 21 червня засідання міських дум без дозволу губернського старости, який повинен був затверджувати список питань, що планували розглядати на засіданні думи. Крім того, згідно з постановою, затвердженою Гетьманом 8 червня 1918 року, для перевірки діяльності органів місцевого самоврядування обраних на підставах законів Тимчасового уряду утворювались тимчасові губернські та повітові підсобні ревізійні комісії на чолі з старостами. У випадку виявлення протиправної діяльності земств комісіям надавалось право негайно усувати правопорушників від справ, повідомляючи про це судові органи. Губернський староста мав право на посаду відсторонених працівників призначати здатних осіб». У період роботи ревізійних комісій 25 червня 1918 року Міністр внутрішніх справ дозволив старостам розформовувати земські та міські самоврядування, але тільки у випадку агітації проти існуючого державного ладу або іншої явно революційної діяльності їх працівників. Крім того, 29 червня відповідним законом губернським старостам було надано право розпускати волосні земські збори і управи, якщо вони у своїй діяльності порушили межі власної компетенції, приймали постанови «злочинного характеру», або їх діяльність «загрожує цілковитим безладдям волосного земського господарства». В Україні, до складу якої входило 1813 волостей, всі відповідні самоврядування (волосні земства, волосні й сільські виконавчі комітети) згідно з розпорядженням Міністра внутрішніх справ були розформовані старостами. На місце розформованих волосних земств старости відновили дореволюційні установи управління сільськими місцевостями, які очолили волосні старшини й сільські старости, більшість яких займали відповідні посади ще до революції 1917 року.

Прагнення уряду контролювати роботу органів самоврядування і водночас спроби повернути їх до господарської роботи проявились і у питанні надання кредитів земствам. Так у травні 1918 року Гетьман відмовив С. Петлюрі у виділенні позички земствам у 100 млн. карбованців, вважаючи, що кошти можуть бути використані не за призначенням, наприклад, для організації протиурядової агітації. Натомість П. Скоропадський виступав за надання позички під конкретні проекти і 26 червня 1918 р. затвердив постанову "Про відкриття кредиту у 80 млн. карбованців на видання позичок земствам та містам". На основі постанови від 26 червня 1918 року уряд неодноразово фінансував діяльність органів самоврядування. Так 29 червня Чернігівській губернській земській управі було асигновано 136 750 карб. «...на будування і утримання Чернігівського шосе...» і 400 тисяч карб. «...в повернення витрат по утриманню Києво-Остерського шосе...». Крім того, 5 серпня 1918 року уряд асигнував Київській міській управі 150 тисяч карб. «...на закріплення Андріївської Горки...», Ніжинській міській управі 56 тисяч «...на роботи по будуванню мостів через р. Остер...», Волинській губернській земській управі 300 тисяч «...для відбудови поруйнованих будинків...» [9, с. 11].

Надаючи кредити, уряд прагнув контролювати їх використання, уповноваживши Міністра внутрішніх справ перевіряти правомірність видатків асигнованих сум. Значні кошти уряд виділяв і для освітніх справ. Так, відповідно до закону «Про асигнування Міністерству народної освіти та мистецтв кредитів на позашкільну освіту та дошкільне виховання» від 23 серпня 1918 р. органам самоврядування, які опікувались справами позашкільної освіти та дошкільного виховання, виділялось 6 449 350 крб..

Тимчасові ревізійні комісії діяли в більшості районів України. Вони виявили в органах самоврядування Харківської, Катеринославської, Полтавської губерній правопорушення політичного характеру, суть яких полягала у тому, що переважна більшість земств зазначених регіонів не виконувала своїх господарських функцій, а проводила часто декларативну ідеологічну роботу. У Волинській, Подільській і Чернігівській губерніях були виявлені правопорушення у фінансовій та матеріальній сфері. Виявивши правопорушення, старости припиняли діяльність земств або відсторонювали від роботи порушників закону, а до виконання їх обов'язків призначали осіб, які займали відповідні посади до революції. Подекуди замість управ були створені спеціальні комісії з управління місцевим господарством. Так 2 жовтня 1918 року було утворено Тимчасову урядову комісію для порядкування справами м. Києва.

У тих місцевостях України, де земства й думи продовжували діяти, вони повністю підпорядковувались повітовим адміністраторам, які отримали повноваження затверджувати порядок денний міських дум і дозволяти проведення їх засідань

Однак уряд не зміг відвернути думи і земства від політики. Вже в червні 1918 року. Всеукраїнська спілка земств на чолі з С. Петлюрою стала одним з центрів антигетьманської опозиції. 25 липня 1918 року за підписом С. Петлюри Управа всеукраїнської спілки земств направила губерніальним та повітовим народним управам обіжник, в якому їм пропонувалося подавати скарги до відповідних адміністративних судів: окружних, коли незаконні розпорядження видають повітові старости, до Генерального суду /до адміністративного департаменту/, коли розпорядження видають губернські старости, тобто використовувати закон про суди по адміністративним справам /Збірка законів 1917 року ст. 692, яка дає можливість подавати скаргу на урядових осіб, а у разі порушення ними закону, всім особам, товариствам та установам, інтереси та права котрих порушені постановою, розпорядженням, вчинком, чи службовим проступком. С. Петлюра, майбутній голова Директорії УНР, після цього звернення до земств був арештований. Крім того, в серпні 1918 року. Всеукраїнська земська управа увійшла до складу опозиційного блоку Український національний союз, що об'єднував більшість найвпливовіших політичних партій країни.

Врахувавши результати роботи ревізійних комісій, уряд ухвалив у кінці серпня на початку жовтня 1918 року низку нормативно-правових актів, які повністю підпорядкували органи самоврядування виконавчій владі. Так 30 серпня 1918 року відповідним законом Міністру внутрішніх справ було надано право затверджувати новий склад або окремих членів земських і міських управ, призначених на посади відсторонених від роботи тимчасовими ревізійними комісіями. До того ж, 7 вересня 1918 року Гетьман затвердив постанову «Про надання Міністру внутрішніх справ виключного права дозволяти скликання губернських і повітових зборів».

У результаті роботи комісій із реформування органів місцевого самоврядування було підготовлено закони «Про проведення виборів губернських і повітових земських гласних» і «Про зміну діючого статуту громадського управління міст», затверджені Гетьманом відповідно 5 вересня і 2 жовтня 1918 року [5, с. 30]. Закони офіційно припиняли повноваження гласних земських зборів і міських дум, обраних на підставі виборчого закону Тимчасового уряду, а їх функції переходили до відповідних управ, постанови яких набирали чинності лише після їх затвердження губернським старостою.

Закони також змінювали виборчий закон, з метою створення органів самоврядування на нових засадах. Закони вносили обмеження до попереднього принципу загального голосування й відновлювали куріальну систему виборів, згідно з якою виборці, залежно від суми загального податку, об'єднувались у три курії:

1) платники вищих ставок податків, особи з вищою освітою, ті, хто володіє землею і провадить власне господарство;

2) платники середніх податків, в яких гетьман, сподіваючись знайти соціальну опору своєму режиму, виділив в окрему категорію громадян-козаків;

3) решта платників. У містах правом участі у виборах користувалися усі громадяни, які перебували у місті на день виборів не менше одного року і сплачували податки чи збори зі свого майна на користь міста. Згідно із задумом, куріальна система виборів мала привести до того, щоб земське життя скеровували представники вищих станів та заможні хлібороби.

Втім, на реалізацію цих задумів історія гетьманові часу не відвела.

Прийнятий власний Закон про вибори до земств (5 вересня 1918 р.), по суті, запроваджував дореволюційні правила проведення виборів, коли право голосу давало наявність нерухомого майна, підприємства або стану та освіти. Активне виборче право надавалося лише наділеним майном особам усіх національностей, починаючи з 25річного віку, певні обмеження встановлювалися для жінок, не допускалися до виборів ченці, військовослужбовці, студенти та учні, адміністративний та судовий апарат, чужоземні піддані, божевільні та глухонімі.

Усіх гласних передбачалося обирати таємним голосуванням терміном на три роки. У міські органи самоврядування гласні обиралися на чотири роки і мали виконувати свої обов'язки на громадських засадах.

Метою цієї зміни було зміцнити вагу заможного й середнього станів селянства у земських установах і одночасно усунути з них революційні елементи, які часто займалися політикою замість вирішення місцевих справ. Нові закони передбачали проведення виборів до земств і міських дум в листопад і грудні 1918 р. Дія законів розповсюджувалась на всі, за винятком Холмщини, регіони України. У 8 губерніях і 2 округах передбачалось обрати 6559 гласних 108 повітів і 4818 гласних 169 міст. У свою чергу повітові гласні обрали 829 гласних губернських і окружних земських зборів. Однак провести нові вибори до земств і міських дум не вдалося через складну політичну ситуацію в листопаді грудні 1918 року.

У період гетьманату держава активно втручалась у сферу діяльності органів місцевого самоврядування, намагаючись створити таку їх організацію, щоб вони залежали від представників місцевої адміністрації й відродити їх колишню значимість у державному житті через повернення до господарської роботи. Визнаючи право територій на самоуправління, уряд намагався створити органи самоврядування на нових засадах, але через складну політичну ситуацію вибори на основі нових законів проведено не було. Це стало причиною невирішеності багатьох соціально-економічних проблем країни. Постійні конфлікти гетьманської влади з органами самоврядування призвели до підтримки земствами й думами фатального для гетьманату збройного виступу Директорії УНР, який очолив голова Всеукраїнського союзу земств С. Петлюра, якого у листопаді 1918 р. П. Скоропадський звільнив його під чесне слово не вести боротьби проти гетьманату. Вже 14 грудня 1918 року влада була передана Директорії [1, с. 22].

Зрікаючись влади, гетьман Павло Скоропадський у зверненні до українського народу так пояснив факт своєї відмови від влади: «Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням і нині я, з огляду на умови, які склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади» [4, с.273].

Отже, гетьман Павло Скоропадський намагався створити дійову систему органів державного управління як у центрі, так і на місцевому рівні. Однак об'єктивні та суб'єктивні чинники не дозволили йому це зробити й тим самим виконати поставлені ним завдання.

Серйозною проблемою гетьманського уряду був конфлікт між місцевою адміністрацією та органами місцевого самоврядування. Реформування органів місцевого самоврядування відбувалося на тлі наростаючої опозиційної діяльності дум і земств. Спроба компромісу, запропонованого гетьманським урядом, виявилася невдалою через принципову позицію керівників місцевих самоврядувань. Зрештою, це й спричинило застосування більш рішучих кроків влади щодо цих представницьких органів.