Процеси феодалізації в VI-VII ст. на півдні Галлії не отримали такого бурхливого розвитку, як на півночі . У цей час розміри франкської колонізації тут були незначні, зберігалися великі маєтки гало-римської знаті, продовжувалась широко використовуватися праця рабів і колонів, але глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок повсюдного зростання великого церковного землеволодіння. V-VI ст. в Західній Європі були відзначені початком потужного ідеологічного наступу християнської церкви. Служителі монастирів, храмів виступали з проповідями про людське братерство, про допомогу бідним і стражденним, про інші моральні цінності. Населення Галлії під духовним впливом священнослужителів, очолюваних єпископами, стало сприймати все більше християнські догмати, ідею спокути, покладаючись на заступництво святих батьків заради здобуття вибачення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн, руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування релігійної свідомості увага людей природно концентрувалася на таких питаннях, як смерть, посмертний суд, відплата, пекло і рай. Страх перед чистилищем і пеклом церква стала використовувати в своїх корисливих інтересах, збираючи і накопичуючи за рахунок правителів і простих людей численні пожертвування, у тому числі і земельні. Зростання церковного землеволодіння почалося з земельних відмов церкві Хлодвігом. Зростаюча ідеологічна та економічна роль церкви не могла рано чи пізно не проявитися в її владних домаганнях. Проте церква в цей час не була ще політичним утворенням, не мала єдиної організації, представляючи собою якесь духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за традицією найважливішим вважався єпископ Риму, що отримав згодом звання папи римського. У діяльність церкви в якості "хрестових намісників" на землі все більше вторгалися і королі, які з метою зміцнення своєї вкрай нестабільної влади призначали єпископів зі своїх наближених, скликали церковні собори, головували на них, виступаючи іноді й з проблем богослов'я. У 511 році на скликаному Хлодвігом Орлеанському церковному соборі було прийнято рішення, що жоден мирянин не може бути введений в церковний сан без королівського дозволу. Подальшим рішенням Орлеанського церковного собору в 549 році було остаточно закріплено право королів контролювати призначення єпископів. Це був час все більш тісного переплетення світської і релігійної влади, коли єпископи та інші релігійні діячі засідали в урядових органах, а цивільна адміністрація на місцях здійснювалася єпархіальними управліннями. При Дагобері I на початку VII ст. відправлення церковних функцій стало невід'ємною частиною шляху до пошани, наближені короля ставали місцевими правителями - графами і єпископами одночасно; нерідкі були випадки, коли єпископи управляли містами та оточуючими їх сільськими поселеннями, чеканили гроші, збирали податі з земель, що підлягали оподаткуванню, контролювали ринкову торгівлю і ін. Самі ж єпископи, володіючи великими церковними господарствами, стали займати все більш високе місце в складеній феодальній ієрархії, чому сприяли і незаборонені шлюби священиків з мирянами, представниками феодальної верхівки. Бурхливим зростанням феодальних відносин характеризуються VII - IX ст. У цей час у франкському суспільстві відбувається аграрний переворот, що привів до повсюдного утвердження великої феодальної земельної власності, до втрати общинником землі і свободи, до зростання приватної влади феодальних магнатів, цьому сприяло дії низки історичних факторів. [19, с. 267] З VI-VII ст. почалося зростання великого землеволодіння, що супроводжувався чварами землевласників, виявлено всю неміцність королівства Меровінгів, в якому то тут, то там виникали внутрішні кордони в результаті виходу з покори місцевої знаті або опору населення стягування податків. До того ж до кінця VII ст. франки втратили ряд земель, які реально зайняли територію між Луарою і Рейном. Однією зі спроб вирішити проблему зміцнення державної єдності в умовах повсюдної не підкори центральній владі став церковний собор "прелатів і знатних людей", що пройшов у Парижі в 614 році. Едикт , прийнятий собором, закликав до " припинення найсуворішим чином заколотів і нахабних вилазок зловмисників ", погрожував покаранням за "розкрадання і зловживання владою чиновникам, податківцям на торгових місцях", але одночасно обмежував і право цивільних суддів і збирачів податків на церковних землях, закладаючи таким чином законодавчу основу їх імунітету. Єпископи до того ж за рішенням собору повинні були надалі обиратися "духовенством і народом" при збереженні за королем лише права схвалювати результати виборів. До ослаблення влади франкських королів призвело насамперед виснаження їх земельних ресурсів. Тільки на основі нових пожалувань, надання нових прав землевласникам, встановлення нових сеньйорально - васальних зв'язків могло статися в цей час посилення королівської влади і відновлення єдності франкської держави. Таку політику і стали проводити Каролінги. Вони фактично правили країною ще до переходу до них королівської корони в 751 році. [19, с. 264-268]

Виникнення класового суспільства у франків, що намітилося у них ще до переселення в Галлію, різко підвищилося у процесі її завоювання. Кожен новий похід збільшував багатства франкської воєнно-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставалися кращі землі, значна кількість колонів. Знать піднеслася над рядовими франками, проте останні ще залишалися особисто вільними і спочатку не відчували підсилення економічного гніту. Вони розселилися на своїй новій батьківщині сільськими общинами (марками). Марка була власником всієї землі общини, що включала ліси, пустощі, луги, орні землі. Останні ділилися на наділи, котрі доволі швидко перейшли у спадкове користування окремих сімей. Гало-римляни, що перевищували по чисельності франків у декілька разів, опинилися у положенні залежного населення. Разом з тим, гало-римська аристократія зберегла свої багатства. Єдність класових інтересів поклала початок поступовому зближенню франкської та гало-римської знаті, причому перша стала домінуючою. Це проявилося при формуванні нової влади, яка мала зберегти захоплену країну, тримати у покорі колонів та рабів. Попередня родоплемінна організація не мала необхідних для цього сил та засобів. На її місце приходить нова організація на чолі з військовим вождем - королем і особисто вірною йому дружиною. Король та його близьке оточення фактично вирішували всі важливі питання життя країни, але ще зберігаються народні збори та інші інститути попереднього ладу франків. Формується нова публічна влада, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням. Вона складалася не тільки із озброєних людей, що не залежали від рядових вільних, але й примусових закладів, яких не було при родоплемінному ладі. Затвердження нової публічної влади пов'язане із введенням територіального розподілу країни. Землі, заселені франками, стали ділитися на паги (округи). Паги, в свою чергу, складаються із більш менших одиниць - сотень. Управління населенням, що проживало у пагах та сотнях, доручалося довіреним особам короля. [25, с. 22]

Таким чином, у другій половині VIII - початку IX ст. у Франкській державі інтенсивно йшов процес феодального підпорядкування селянства. Селянин, втративши землю, звертався до пана з проханням дати йому земельну ділянку (precaria, тобто ділянку, передану на прохання); за це він обіцяв виконувати встановлені повинності. Угода оформлялася письмово: земельний власник отримував від селянина заповнену прекарну грамоту і видавав йому грамоту. У грамотах вказувалися терміни користування землею і розміри селянського оброку, земельний власник обіцяв не порушувати прав селянина і не віднімати довільно передану йому ділянку. Але зазвичай через кілька поколінь селянин перетворювався не тільки в поземельно, але і в особисто залежного. У прекарну залежність потрапляли не тільки люди, позбавлені земельної власності, а й дрібні вільні землевласники, які прагнули шляхом відмови від своєї власності позбутися від державних повинностей, а також отримати захист і заступництво у церкви або іншого земельного власника.

До втрати свободи вела так звана комендація. Безпорадні бідні люди довіряли себе церковній установі або світським панам, обіцяючи коритися і служити їм, як слуга пану. Неоплатний борг перетворював їх у спадкових рабів (сервів).

Феодали не зупинялися перед насильницьким перетворенням вільних людей на кріпаків і залежних. Про це йдеться в капітуляріях Карла Великого. В одному з них ми читаємо: «Якщо хто відмовляється передати свою власність єпископу, абатові, графу ... шукають нагоди, щоб засудити такого бідняка і змусити його кожного разу відправлятися на війну, щоб він волею чи неволею продав або віддав їм свою власність ». Імператор попереджав єпископів , абатів і графів , щоб вони «не купували і не захоплювали силою майна бідних і слабких людей... через що страждає королівська служба». Це і було причиною турботи короля про слабких, беззахисних людей.

Перетворення вільних людей в залежних і кріпаків викликало великі зміни в політичному устрої. Перш всі селяни-общинники були зобов'язані виконувати державні повинності, нести військову службу. Тепер, ставши феодально залежними, вони повинні були служити насамперед своєму панові. [67]

1.3 Державний устрій франкської держави

У процесах становлення та розвитку державного апарату франків можна виявити три головні напрями. Перший напрямок, особливо характерний для початкового етапу (V-VII ст.), проявився в переродженні органів племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне державні органи. Другий - визначився розвитком органів вотчинного управління, третій - було пов'язано з поступовим перетворенням державної влади франкських монархів у "приватну" владу государів-сеньйорів з формуванням сеньйоральної монархії, що виявилося повною мірою на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII-IX ст.). [19, с. 271]

Франкська держава - рання монархія. На її чолі стояв король. Спочатку він мав широкі права - назначав посадових осіб королівства і поручав їм окремі гілки державного правління. Рішення короля мали силу закону, він володів вищою судовою владою. [23, с. 129]