Національна безпека відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав. На розуміння поняття національної безпеки впливають історичний і політичний досвід держав, характер політичних режимів, особливості міжнародної ситуації в конкретний історичний період, цілі зовнішньої і воєнної політики та інші фактори.

Політику національної безпеки оборони України визначають законодавчі, нормативно-правові та концептуальні документи, а саме: Конституція України, Закони «Про оборону України» від 06.12.1991 р. №1932-XII, «Про Збройні Сили України» від 06.12.1991 р. №1934-XII, «Про державний кордон України» від 04.11.1991 р. №1777-XII, «Про міліцію» від 20.12.1990 р. №565-XII, «Про службу безпеки України» від 25.03.1992 р. № 2229-XII, «Про культуру» від 14.12.2010 р. №2778-VI, «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16.03.2000 р. №1550-III, «Про охорону навколишнього середовища» від 25.06.1991 р. №1264-XII, Воєнна доктрина України та ряд інших. Ці документи встановлюють керівні принципи і погляди на забезпечення національної безпеки й оборони України та пріоритетні цілі держави: сприяння миру і стабільності в регіоні поглибленням воєнно-політичного партнерства; створення надійних механізмів запобігання можливій агресії. Міністерства і відомства в межах своєї компетенції та відповідальності на основі чинного законодавства про національну безпеку, а також згідно з рішеннями Президента України, Кабінету Міністрів розробляють відомчі накази, інструкції, положення, які спрямовані на реалізацію програми захисту життєво важливих інтересів людини, суспільства, держави.

В Конституції України ті чи інші аспекти національної безпеки України розглядаються в 7 розділах та 17 статтях. За Конституцією України, безпека людини, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність визначаються найвищою соціальною цінністю (стаття 3). Безпосередньо конституційні норми стосуються таких видів безпеки, як національна безпека, державна, особиста, економічна, громадська, інформаційна, екологічна [1].

Існує кілька базових механізмів управління національною безпекою. По-перше, обізнаність населення в діяльності інститутів національної безпеки. Особливо це важливо в перехідних суспільствах. Сама по собі обізнаність населення не створює системи демократичного контролю, але вона сприяє появі необхідних умов для цього. Інформування населення, доступність відкритої літератури, довідників, мемуарів, так само як і діяльність громадських об'єднань і незалежних дослідницьких центрів, що займаються питаннями національної безпеки, створюють умови для появи людей, здатних здійснювати демократичний контроль інститутів національної безпеки.

По-друге, парламентський контроль. В більшості країн вищий законодавчий орган є основним елементом системи демократичного контролю в системі національної безпеки. Головною проблемою в цьому зв'язку є доступ депутатів до державної таємниці. Такий доступ в Україні автоматично отримує тільки Голова Верховної Ради.

Ця проблема поставала свого часу перед багатьма демократичними суспільствами. В цілому, досвід її вирішення полягає в автоматичному допуску деяких або всіх членів законодавчого органу до державної таємниці на період їхніх повноважень.

Так, у Сполучених Штатах усі члени Конгресу автоматично отримують доступ до державної таємниці. Обмеження торкаються тільки такої інформації, як джерела й методи розвідки. Крім того, доступ отримують працівники апарату Конгресу, які працюють над питаннями національної безпеки. У Великій Британії та Норвегії депутатам за їхнім запитом надаються майже усяка таємна інформація, але не обов'язково її оригінальні носії. В Німеччині, Данії Угорщині, Ісландії та Португалії автоматичний доступ до державної таємниці отримують члени профільних комітетів з оборони і закордонних справ.

По-третє, прокурорський нагляд. Контроль за дотриманням законів у сфері національної безпеки в розвинутих країнах і в Росії виконує прокуратура. Навіть в США, де одна з головних спецслужб - ФБР - сама є органом прокуратури, законодавчий контроль із боку Генерального прокурора є незаперечним.