винного, який погрозою заподіяв потерпілому іншу шкоду психічному здоров'ю, не пов'язану із психічною хворобою? У колі науковців існує думка про відсутність диференційованого підходу до визначення ступеня тяжкості психічної шкоди здоров'ю. Оскільки, як зазначають С. Алфьоров та В. Шаблистий, лише ч. 1 ст. 121 КК України передбачає кримінальну відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило, зокрема, і психічну хворобу. Аналіз чинного кримінального закону дає змогу констатувати заподіяння шкоди психічному здоров'ю особи, не пов'язаного із настанням психічної травми, не є кримінально караним [1, с. 212]. Проте, на нашу думку, така позиція видається помилковою. Адже, відповідно до п. 2.1.5 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою тривалості розладу здоров'я. Отже, якщо в особи, зокрема через погрозу з боку винного, виник реактивний стан нервової системи, а не психічна хвороба, залежно від того, скільки часу особа лікуватиметься, матимуть місце тілесні ушкодження середньої тяжкості або ж легкі тілесні ушкодження, що спричинило (або не спричинило) короткочасний розлад здоров'я.

Так само, тяжким тілесним ушкодженням, а отже, і насильством, має визнаватись погроза, через яку у потерпілої відбулося переривання вагітності.

Таким чином, способом вчинення злочину можна називати погрозу лише у разі, якщо вона не заподіяла шкоду життю чи здоров'ю (зокрема психічному) потерпілого. Інакше доцільно говорити про насильство.

У контексті розгляду питання про співвідношення насильства та погрози не можемо оминути увагою ще одну проблему, пов'язану із ситуацією, коли потерплому погроза виказується дією, що сама по собі вже становить насильство. Такі випадки описуються у кримінально-правовій літературі [6, с. 94; 1, с. 74-80], а також поширені на практиці і не завжди кваліфікуються судами однаково. Часто у справах про погрозу вбивством суди включають у погрозу і заподіяння тілесних ушкоджень, характеризуючи їх як одну з ознак погрози реальність.

Так, вироком Сумського районного суду Сумської області від 24 лютого 2011 р. особу визнано винним у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 129 КК України. При цьому судом встановлено, що підсудний погрожував вбивством потерпілим за наявності реальних підстав побоюватися здійснення цієї погрози за певних підстав. 28 вересня 2010 р. близько 18:00 підсудний, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, у дворі спільного домоволодіння побачив потерпілу, яка проходила цим подвір'ям. У цей момент, на ґрунті раніше неприязних стосунків, підсудний розпочав чіплятись до потерпілої, нецензурно висловлюючись на її адресу і вигукуючи погрози вбивством (порубає сокирою її, а також її чоловіка). З метою підтвердження своїх висловлювань щодо погроз зазначеним громадянам вбивством, підсудний підняв із землі сокиру і словесно погрожуючи вбивством, демонструючи при цьому в руках сокиру, розпочав рух у сторону потерпілої і, продовжуючи погрожувати, наніс потерпілому один удар лезом сокири в область лівого плеча, тим самим спричинив йому тілесні ушкодження у вигляді рубленої рани лівого плечового суглоба, які висновком судово-медичного експерта кваліфіковані як легке тілесне ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров'я [4].

Натомість, вироком центрально-міського районного суду м. Макіївки від 3 жовтня 2013 р. дії винного кваліфіковано за сукупністю ч. 1 ст. 125 та ч. 1 ст. 129 КК України. Судом встановлено, що підсудний скоїв умисне спричинення легких тілесних ушкоджень, а також погрозу вбивством, якщо були реальні підстави побоюватися здійснення цієї погрози, за таких обставин. 3 серпня 2013 р., приблизно о 20:00, підсудний, будучи у стані алкогольного сп'яніння і знаходячись за місцем свого мешкання, на ґрунті неприязних відносин із дружиною, умисно став душити її обома руками за шию, чим завдав їй подряпини шиї, правої ключиці, які належать до легких тілесних ушкоджень. Крім того, з метою залякування дружини він став погрожувати їй вбивством. Бажаючи, щоб вона сприйняла його погрозу реально, підсудний взяв викрутку, реалізуючи свій злочинний намір, спрямований на залякування дружини з метою створення у неї реальних підстав побоюватись здійснення погроз. За обставин, що склалися, потерпіла сприйняла все як загрозу своєму життю, бо у неї були реальні підстави побоюватися здійснення підсудним своїх погроз [5].

На відсутність єдності щодо правової оцінки дій підсудного, які свідчать про реальність підстав здійснення погрози вбивством, якщо вони мають ознаки іншого складу злочину, вказав Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у своєму Узагальненні судової практики розгляду кримінальних проваджень щодо злочинів проти життя і здоров'я особи за 2014 р. Вказаний суд пропонує вирішувати це спірне питання таким чином: «У разі, якщо, погрожуючи вбивством, особа заподіює потерпілому легкі тілесні ушкодження, що потерпілий сприймає як реальну підставу побоюватись здійснення погрози, дії винного підпадають під ознаки як погрози вбивством (ст. 129 КК), так і умисного заподіяння легких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 125 КК), тобто має місце конкуренція норм. Разом із тим, беручи до уваги, що обидва злочини належать до злочинів проти здоров'я особи і санкції норм, закріплених у ст. 129 КК, є суворішими, ніж санкція норми, передбаченої у ч. 1 ст. 125 КК, можна зробити висновок, що нанесення легких тілесних ушкоджень одночасно із погрозою вбивством, охоплюється поняттям «реальні підстави побоюватись здійснення погрози» та не потребує додаткової кваліфікації за ч. 1 ст. 125 КК. З аналогічних підстав треба діяти, даючи правову оцінку нанесенню побоїв (ч. 1 ст. 126 КК). Водночас, якщо погроза потерпілому вбивством супроводжувалась нанесенням побоїв або вчиненням інших насильницьких дій, що мають характер мордування (ч. 2 ст. 126 КК), чи нанесенням тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, такі дії мають бути кваліфіковані за відповідною статтею КК» [14].

Зважаючи на пропозицію кваліфікувати діяння за ст. 129 КК України, як таке, що охоплює собою легкі тілесні ушкодження (ст. 125 КК України), доходимо висновку, що Вищий спеціалізований суд України має на увазі конкуренцію цілого і частини. Конкуренцію частини та цілого можна визначити як вид конкуренції кримінально-правових норм, за якого вчинений злочин потрапляє під дію двох (або більше) кримінально-правових норм, одна з яких (ціле) охоплює вчинене загалом, а інша (норми-частини) визнає як самостійні злочини лише частини вчиненого суспільно небезпечного посягання [10, с. 140]. Відповідно до правил подолання конкуренції цілого і частини, має застосовуватись стаття Особливої частини КК, яка найповніше охоплює всі ознаки вчиненого посягання (охоплює посягання загалом) [11, с. 430]. Як бачимо, відповідно до правил подолання конкуренції частини і цілого, ми маємо кваліфікувати діяння за нормою, що найповніше охоплює ознаки вчиненого посягання, а не орієнтуватись на санкцію статті, що містить більш суворе покарання. Тому вказана позиція ВВСУ видається спірною. Вважаємо, що за таких умов конкуренція норм відсутня і має місце сукупність злочинів. Адже, відповідно до ст. 33 КК України, сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. У разі сукупності злочинів кожен із них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.

Крім того, варто звернути увагу на таке. Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти власності нанесення легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров'я», а також застосування насильства, що призвело до втрати свідомості чи мало характер мордування, придушення за шию, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо належить до насильства, що є небезпечним для життя чи здоров'я на момент заподіяння [13]. Проаналізувавши чинний КК, ми бачимо, що законодавець наділяє насильство, що є небезпечним для життя чи здоров'я, більшою суспільною небезпекою, ніж погрозу вбивством. Так, відповідно до ст. 189 КК України, вимагання, поєднане з погрозою вбивством, тлумачитиметься за ч. 2 як кваліфікований склад злочину, а вимагання, поєднане із насильством, небезпечне для життя чи здоров'я особи за ч. 3 цієї статті, як особливо кваліфікований склад злочину.

У ч. 1 ст. 187 КК України, яка передбачає відповідальність за розбій, способом вчинення цього злочину названо насильство, що є небезпечним для життя чи здоров'я особи, або погрозу таким насильством. Тобто способом вчинення розбою, зокрема, може бути і погроза вбивством, і насильство, що є небезпечним для життя чи здоров'я особи. Проте, якщо винний, вчиняючи розбій, застосовуватиме, наприклад, словесні погрози вбивством і підкріпить свої погрози здушенням шиї чи застосуванням електрошокера, у вироку його дії мають описуватись як напад із метою заволодіння чужим майном, поєднаний із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров'я особи, а не з погрозою застосування такого насильства.

Таким чином, вважаємо, що погроза вбивством не охоплює собою реальне заподіяння шкоди здоров'ю, а тому дії винного, який погрожував вбивством і заподіяв тілесні ушкодження, незалежно від їх ступеня тяжкості, мають кваліфікуватися за сукупністю зі ст. 129 КК України та відповідною статтею, що передбачає відповідальність за тілесні ушкодження. А вже під час призначення покарання, за наявності підстав, суд може застосувати метод поглинання менш суворого покарання більш суворим. Інакше кримінально-правову оцінку отримають не всі діяння, вчинені особою, а отже, порушуватиметься принцип повноти кримінально-правової кваліфікації.

Що ж стосується такої ознаки, як реальність погрози, ми погоджуємся з І. Гунею, який стверджує, що без ознаки реальності не існує погрози у кримінальному праві. Погрози є нереальними, якщо вони не здатні збуджувати неспокій, страх у потерпілого. Реальність погрози означає її сприйняття як такої, що може бути здійснена, і вона пов'язана не з намірами суб'єкта, а зі сприйняттям характеру погрози потерпілим [6, с. 94-95].

Отже, під реальністю погрози розуміємо, що погроза сприймається потерпілим як така, що може бути виконана, винний розраховує на таке сприйняття потерпілим, і немає значення, чи збирається винний виконувати погрозу. Проте реальне заподіяння шкоди здоров'ю має розумітись як насильство і кваліфікуватись окремо.

Ще однією ознакою насильства і погрози, які виступають в ролі способу вчинення злочину, є спеціальна мета. Метою насильства чи погрози є примусити потерпілого вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення. Крім того, насильство як спосіб вчинення злочину може бути спрямоване на позбавлення потерпілого можливості діяти за власною волею, що не є характерним для погрози. Так, ми не відносимо до обмеження чи позбавлення волі, а відповідно, і до насильства, погрози різного характеру з метою змусити потерпілого перебувати у місці вигідному для винного. Тут, на нашу думку, має місце вплив на психіку людини, який безпосередньо не призводить до обмеження чи позбавлення волі потерпілого, а викликає негативні емоції у вигляді страху. Адже у разі погрози особа зберігає фізичну свободу і можливість вибору свого місця перебування. А отже, такі випадки, залежно від мети, з якою здійснюється вплив на психіку потерпілого, варто кваліфікувати як відповідні злочини, в яких погрози виступають діяннями чи способами вчинення злочину.

Висновки