Зроблено значний крок вперед у розвитку психіатрії як науки. Надання психіатричної допомоги, проведення судово-психіатричної експертизи було передано земствам і міським самоуправам. Це відіграло значну роль у становленні судової психіатрії. Велике значення для судової психіатрії мало введення судових статутів і гласного судочинства за участю в судових процесах експертів-психіатрів.

Судова практика вимагала опрацювання теоретичних положень концепції неосудності, розробки принципів судово-психіатричної оцінки психічних розладів. Ці проблеми відображені у фундаментальних для свого часу дослідженнях вчених-психіатрів І.В. Константиновського, А.У. Фрунзе, у доповідях на з'їздах психіатрів та пироговських з'їздах лікарів В.І. Яковенка, Я.А. Боткіна, В.П. Сербського.

Зазначені наукові розробки і втілення їх у практичну діяльність мали свій позитивний вплив на формування законодавства з цих питань і в подальшому, в тому числі і в радянську добу.

Першим правовим актом радянської влади щодо психіатрії була Інструкція «Про освідування душевнохворих», видана Народним комісаріатом української юстиції у червні 1918 року. Її положення застосовувалися і судовою практикою.

Навесні 1921 року на базі Пречистинської лікарні у Москві було створено Інститут судово-психіатричної експертизи імені В.П. Сербського.

Застосування примусових заходів медичного характеру більш детально були регламентовані у Кримінальному та Кримінально-процесуальному кодексах РСФСР 1960 року. Було передбачено примусове лікування у психіатричних лікарнях загального і спеціального типу, які перебували у віданні Міністерства внутрішніх справ. Таким чином, кримінальне законодавство вперше передбачало види примусових заходів медичного характеру.

1.2 Історія становлення інституту примусових заходів медичного характеру в Україні

Вперше в законодавчих актах положення, що встановлюють суспільне піклування хворих, калік і вбогих, з'являються після прийняття на Київській Русі християнства (988 рік). Так, за Статутом князя Володимира про церковні суди було визначено, що «церковному або єпископському суду підлягали, крім злочинів і позовів по справам сімейним, чарівники, чаклуни, готувачі отруї та усі справи, які стосуються людей, що знаходяться в церковному відомстві. До них відносилися усі особи, що підлягають піклуванню - вдови, сироти, кульгаві, сліпі; у церковному підпорядкуванні перебували «странноприимные» (рос.) будинки, лікарні, лікарі». Вказані особи, що підлягали піклуванню, утримувалися в монастирі для застосування церковних засобів лікування з метою «вигнання бісів». Таким чином, в дослідженнях з історії вітчизняної психіатрії XVI-XVII століття розглядаються як епоха монастирського піклування душевнохворих, котре, однак, охоплювало лише їх невелику частину, у той час як інші перебували серед населення. Законодавчі ж положення, що стосуються душевнохворих у кримінальному процесі, вперше з'являються в Росії та Україні у 1669 році в «Новоуказных статьях о татебных, разбойных и убийственных делах» (ст. 108), де міститься вказівка на те, що «Аще бесный убьет, неповинен есть смерти», і говорилося про недопущення залучення душевнохворих у свідки нарівні із глухонімими й дітьми («а глухих, немых и бесных и которые в малых летах… в обыск не писать и их не допрашивать»). Наступним кроком законодавця було створення так званих совісних судів і видання законів про губернії, у яких вказувалося, що злочини, вчинені божевільними, підлягають розгляду цих судів.

В 1775 році були створені Накази суспільного піклування, яким ставилася в обов'язок турбота про будинки для божевільних; з цього часу припинилася обов'язкова місія монастирів по піклуванню за душевнохворими.

Поряд із цим, у 1776 р. Катериною ІІ видається спеціальний указ, яким пропонувалося тримати душевнохворих злочинців у Суздальському монастирі не скованими та поводитися з ними «с возможною по человечеству умеренностью».

На рубежі XVIII та XIX століть починається поступове зближення піклування психічно хворих з іншими аналогічними заходами, що здійснюються медициною. Здійснення над душевнохворими опіки також було передбачено сенатським Указом 1815 року; його підставою служило офіційне визнання хворого божевільним. Такі хворі за своїм правовим положенням прирівнювалися до малолітніх.

У XIX сторіччі в європейських країнах підсилилася увага законодавців до питань судової психіатрії. У цей період у вітчизняному законодавстві закріплюється формула неосудності, що містила два її критерії - медичний і юридичний, вперше з'явилася в російському законодавстві в «Уложенні про покарання кримінальні та виправні» 1845 року й фактично діяла без скільки-небудь істотних змін протягом усього XIX сторіччя, будучи перенесеною й у редакцію цього Уложення 1885 року. Критерії неосудності цієї формули відрізнялися деякою незавершеністю, а сама формула фактично розподілялася по декількох статтях уложення: безумство від народження (ст. 95), божевілля (ст. 95), хвороба, що доводить до «умоисступления» або абсолютної безпам'ятності (ст. 96), старість або дряхлість (ст. 97), лунатизм (ст. 97), глухонімота (ст. 98). Істотним недоліком вказаної формули була її роздробленість, що вела в судовій практиці до формалізму. Психологічний (юридичний) критерій неосудності був неоднорідним, відрізнявся невизначеною характеристикою психічних порушень, що виключають осудність. Судово-психіатричні питання в юридичному плані продовжували вирішуватися так званими «Совісними судами», створеними ще при Катерині II. В організаційно - адміністративному плані піклування душевнохворих було покладено на «Наказ суспільного піклування», у підпорядкуванні якого перебували «будинки для божевільних» відповідно до закону, також прийнятого ще в XVIII столітті. Психічно хворі за обвинуваченням у вчиненні найбільш тяжких злочинів продовжували утримуватися в Суздальському Спасо-Єфим'євському монастирі ще в 1835 році, причому багато хто з них протягом декількох десятиліть. На десятиліття могло затягуватися перебування хворих і в будинках для божевільних. У справи душевнохворих, визнаних невідповідальними за вчинені злочини та направлених у будинок божевільних, тривало втручання церкви. Крім цього, Указом 1827 року було передбачено заборону виписувати хворих, що вчинили вбивство, раніше 5-річного контрольного строку видужання. Цим же Указом пропонувалося, щоб після настання поліпшення священики «в особенности обращались к ним с назидательными поучениями». Однак відсутність належної соціальної та медичної допомоги призводило до того, що дуже багато хворих, залишаючись у населенні, і «шляясь по городам, по селам и проезжим дорогам, угрожают в каждый данный момент личной и общественной безопасности, совершая преступления в состоянии невменяемости». Психічно хворі, потрапляючи у в'язницю, розглядалися як «бешкетники» і «негідники». У місцях позбавлення волі була відсутня кваліфікована, а тим більше спеціалізована медична допомога.

Після поразки революції 1905 р. посилення репресій супроводжувалося різким обмеженням судово-психіатричної експертизи в земських психіатричних лікарнях і передачею її в державні окружні лікарні, створені спеціально для експертизи й утримання так званих «статейних хворих». У політичних процесах судова влада грубо ігнорувала судово-психіатричну експертизу - явно душевнохворим призначалося тюремне ув'язнення.

Умови їх утримання призводили до різкого погіршення психічного стану хворих, до самогубств у в'язницях. Таке положення психічно хворих, призвело до того, що в 1910 р. на III з'їзді вітчизняних психіатрів було заявлено протест проти тримання в кайданах душевнохворих арештантів у психіатричних лікарнях. У резолюції з'їзду були прийняті наступні положення:

- судово-психіатричні відділення, крім посиленого нагляду, нічим не повинні відрізнятися від звичайних психіатричних лікарень;

- наручники й кайдани не можуть допускатися далі порога всякої психіатричної лікарні Переповнення земських лікарень, труднощі утримання деяких кримінальних контингентів, привели до того, що багато психіатрів почали пропонувати створення психіатричних відділень при лікарнях у в'язницях.

Першим правовим актом Радянської влади, що безпосередньо відносився до правового положення психічно хворих, була інструкція «Про огляд душевнохворих», видана в червні 1918 р. Народним Комісаріатом юстиції, яка врегулювала взаємодію лікарських комісій з тільки що створеними народними судами і вимагала, зокрема, участі представника народного суду в лікарській комісії. Вказана інструкція стосувалася порядку огляду осіб, що страждають розумовими розладами, для призначення або зняття опіки, й передбачала використання цих висновків народними судами. Видання цієї інструкції було проявом уваги, виявленої державою до правового положення психічно хворих. У свою чергу, реформа тюремної справи передбачала виявлення психічно хворих серед ув'язнених, уже 08.05.1919 р. було затверджено Наркоматами охорони здоров'я і юстиції спеціальне «Положення про психіатричну експертизу», що стосувалося огляду душевнохворих і осіб, підозрюваних у розладі психічних здатностей. Положення передбачало можливість виносити постанови про переведення душевнохворих у психіатричні лікувальні заклади або про їх передачу на поруки, а також про дострокове звільнення засуджених, що виявляють явні ознаки душевної хвороби. Направлення в психіатричну лікарню осіб, що вчинили злочин, у перші роки Радянської влади практикувалося відносно рідко, у зв'язку із чим деяка частина хворих, що називалися тоді кримінальними, утримувалася в тюремних лікарнях, де підлягають негайному видаленню.

У 1924 р. консультативна психіатрична допомога в місцях ув'язнення була організована в Києві. Разом з лікувальною та психопрофілактичною роботою серед ув'язнених, у її функції входило й виявлення осіб, що потребують судово-психіатричної експертизи.

В ст. 7 Основних началах кримінального законодавства СРСР і союзних республік 1924 р. вже було зазначено, що мова йде саме про хворобливі стани, а юридичний критерій неосудності був доповнений його вольовою ознакою - нездатністю «керувати своїми діями». Однак у цій статті ще збереглася роз'єднаність медичного і юридичного критеріїв неосудності, що створювало передумови для необґрунтованої екскульпації (висновок експерта - психіатра про неосудність) психопатів, невротиків, осіб, що перенесли травми черепа без важких наслідків і схильних до істеричних реакцій. Що стосується заходів соціального захисту, передбачених Основними началами, то їх метою у відповідності до ст. 4 було: «…а) попередження злочинів; б) позбавлення суспільно-небезпечних елементів можливості вчиняти нові злочини; в) виправно-трудовий вплив на засуджених», із чого можна зробити висновок про те, що лікування не є основною метою заходів медичного характеру, передбачених п. б) ст. 5 Основних начал. Тільки у ст. 11 КК РСФСР 1926 р., ст. 10 КК УРСР 1927 р. вперше був чітко встановлений зв'язок обох критеріїв неосудності, що вказувало на те, що юридичний (психологічний) критерій служить цілям судово-психіатричної оцінки всіх форм психічних розладів, який характеризує такий ступінь психічних змін, що виключає осудність. В 1935 р. у спеціальній Інструкції НКЗ і НКЮ було розглянуто питання про призначення та припинення примусового лікування. Такі питання чітко відносилися до функції судів за наявності обов'язкової судово-психіатричної експертизи, що передувала рішенню суду.