До контингенту осіб, яким може бути призначено цей захід, були віднесені: особи, що вчинили злочин у стані психічного розладу, і такі, що були психічно хворими до моменту розгляду про них справи у суді, що занедужали на психічну хворобу після вчинення злочину, а також такі особи, що захворіли психічною хворобою до моменту розгляду про них справи в суді та під час відбування покарання. Припинення примусового лікування здійснювалося з часу виходу у світ Інструкції, на підставі постанови спеціальної комісії, утвореної головним лікарем установи, з наступним затвердженням цієї постанови судом. У свою чергу, загальносоюзна регламентація примусового лікування була визначена тільки в 1948 р. Інструкцією «Про порядок застосування примусового лікування та інших заходів медичного характеру відносно психічно хворих, що вчинили злочин». У ній, зокрема, було встановлено диференційоване примусове лікування в загальних психіатричних лікарнях і в лікарнях спеціального типу. Далі ця система була регламентована в законодавчому порядку в Кримінальних кодексах союзних республік.

Таким чином, як вбачається з викладеного, на розвиток інституту примусових заходів медичного характеру (примусового лікування психічно хворих осіб) істотно вплинули погляди соціологічної школи кримінального права, що спричинило гальмування їх розвитку як у дореволюційний, так і у перші роки радянської влади.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає систему примусових заходів медичного характеру, які призначаються психічно хворим

у зв'язку з вчиненням ними суспільно небезпечних діянь. Ці заходи не є формою реалізації кримінальної відповідальності, а являють собою державний

примус, застосування якого викликане міркуваннями безпеки суспільства. Такий примус має бути мінімальним і достатнім для досягнення цієї мети.

Примусові заходи медичного характеру полягають не тільки в ізоляції осіб, небезпечних для суспільства через їх хворобливий психічний стан, а й усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування хворої людини, полегшення її страждань, впливу на неї з метою ре соціалізації. Таким чином, застосування зазначених вище заходів передбачає двоєдину мету. Вона полягає, по-перше, в захисті суспільства від протиправних дій суспільно небезпечних осіб у зв'язку з хворобливим станом їх психіки і, по-друге, в усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування таких осіб і їх ре соціалізації.

2. Місце та порядок застосування примусових заходів медичного характеру в окремих країнах

2.1 Примусові заходи медичного характеру на прикладі деяких країн романо-германської, англосаксонської та релігійно-традиційної правових систем

Заходи по відношенню психічно хворих, які скоїли небезпечне діяння, в наш час майже у всіх державах регламентовані законом. Ці міри направлені на відгородження суспільства від небезпечних дій психічно хворих і попередження з їх сторони повторних небезпечних дій.

У зарубіжних країнах вважають, що злочинці в своїй масі - це психічно неповноцінні люди, які мають такі ж клінічні особливості, що й психопатичні особи і психічно хворі. В свою чергу душевно хворі, які скоїли небезпечне діяння, розглядаються як злочинці. І в якості злочинців таких хворих засуджують, особливо при відсутності причинного зв'язку між хворобою і небезпечної дією.

Для законодавства зарубіжних країн характерний інститут заходів виправлення та безпеки, який ширше, ніж інститут примусових заходів медичного характеру, існуючий в Україні. Заходи безпеки в зарубіжних країнах включають в себе також такі заходи, як превентивне ув'язнення, превентивну заставу, заборону відвідувати питні заклади, інформування про злочинців, керівний нагляд, позбавлення водійських прав, заборона займатися певною професією і т. п..

Правова природа розглянутих заходів є спірним питанням в кримінальному праві зарубіжних країн. У багатьох з них заходи безпеки фактично розглядаються як альтернатива покаранню (США, Швейцарія).

В основі призначення різноманітних видів так званих «заходів безпеки» лежить принцип відповідності, який полягає у відповідності призначуваного заходу виправлення і безпеки особи, що скоїла злочин або очікуваному від неї діяння та ступеню вихідної від неї небезпеки.

Так, наприклад, в Німеччині юристи надають великого значення системі заходів виправлення та безпеки, розглядаючи її, з одного боку, як втілення ідей ре соціалізації, а з іншого, як ранню профілактичну міру. Це поміщення в психіатричну лікарню, поміщення в терапевтичну установу для алкоголіків і наркоманів, превентивне ув'язнення, керівний нагляд, позбавлення водійських прав, заборона займатися певною професією. У той же час, частина вчених Німеччини говорить про існуючі заходи виправлення і безпеки в негативному плані у зв'язку з неясністю їх правової природи, неможливістю відмежувати від покарання, репресивність цих заходів, вони не засновані на винності особи.

КК Фінляндії 1889 серед заходів безпеки кримінально-правового характеру називає: гамівний заклад, позбавлення права займатися промислом чи професією, конфіскація майна. Закон про душевнохворих 1952 передбачає, що особа, виправдана судом зважаючи на її неосудність, може бути піддана відповідним запобіжним заходам, призначення яких належить до відання адміністративних органів, а не суду.

В основному серед категорій осіб, до яких застосовуються заходи безпеки, в зарубіжних країнах позначені особи, які вчинили протиправні діяння в стані неосудності, особи, які страждають захворюванням алкоголізмом, наркоманією.

Також кримінальним законодавством зарубіжних країн відомий інститут зменшеної (обмеженої) осудності. Наприклад, КК Швейцарії 1937 р., Швеції 1964 р., Данії 1986 р., Франції 1992 р., Німеччини від 15 травня 1871 р. в редакції 1998 р., Польщі 1998 р., Іспанії 1995 р., Латвійської Республіки 1999 р. Зменшена осудність у різних формулюваннях визнається кримінальним законодавством Угорщини, Чехії, Югославії, Італії, Фінляндії, країн Близького Сходу (Йорданія, Сирія), Південної Азії (Індія), Африки (Уганда). При цьому застосування заходів медичного характеру до зазначеної категорії осіб передбачено законодавством лише окремих країн. Враховуючи приналежність Індії до релігійно - традиційної правової системи, а Швеції до романо - германської правової системи варто зазначити, що принципової різниці по відношенню до психічно - хворих в цих країнах немає і тому вони розглядаються разом в контексті обмеженої осудності.

Так, КК Швейцарії вказує, що суд за своїм розсудом може пом'якшити покарання зазначеної категорії осіб обмеженої осудності (ст. 11), і з урахуванням рекомендацій експертів прийняти рішення про поміщення зменшено осудного в лікарню (ст. 14).

КК Франції дозволяє застосувати до особи, визнаної обмежено осудною, заходи медичного характеру. Ці особи повинні міститися в спеціалізованій установі, режим якого поєднує режим тюремного ув'язнення і проведення медико - психіатричних заходів.

КК Латвійської Республіки містить положення про те, що особам, які перебували у стані обмеженої осудності в момент скоєння злочину, в залежності від конкретних обставин діяння суд може пом'якшити призначуване покарання або звільнити цю особу від покарання, при цьому суд застосовує передбачені законом примусові заходи медичного характеру.

У цілому в більшості зарубіжних країн наслідком визнання зменшеної осудності обвинуваченого передбачається пом'якшення покарання (наприклад, КК Швеції, Данії, Німеччині, Японії, Польщі, Іспанії). Однак практика зарубіжних держав має досвід визнання психічних аномалій обставинами, що обтяжують відповідальність. На людину з психічними аномаліями як би лягає додатковий обов'язок по більш ретельному контролю за своїми нездоровими пристрастями. Ця позиція займалася певний час Верховним судом ФРН.

Згідно КК України особам, які вчинили діяння, передбачені КК, у стані неосудності, у яких після здійснення злочину наступив психічний розлад, що робить неможливим призначення або виконання покарання, вчинили злочин і страждають психічними розладами, що не виключають осудності, визнаним нужденними в лікуванні від алкоголізму, наркоманії, примусові заходи медичного характеру призначаються тільки у випадках, коли психічні розлади пов'язані з можливістю заподіяння цими особами іншого істотної шкоди або з небезпекою для себе або інших осіб. Цілями застосування примусових заходів медичного характеру в кримінальному праві України названі - вилікування вищевказаних осіб або поліпшення їхнього психічного стану, а також попередження вчинення ними нових протиправних діянь.

В цілому з даного питання принципових відмінностей в українському законодавстві і в законодавстві зарубіжних країн немає.

Так, наприклад, згідно зі ст. 93 КК Польщі, суд може призначити міру безпеки, пов'язану з поміщенням в закриту установа тільки тоді, коли це необхідно для запобігання вчинення особою нового забороненого діяння, пов'язаного з його психічним захворюванням, розумовою відсталістю або залежністю від алкоголю або інших одурманюючих речовин.

Відповідно до § 63 КК ФРН особа, яка вчинила протиправне діяння в стані неосудності або зменшеної осудності, поміщається в психіатричну лікарню. Суд виносить таке рішення, якщо дійде висновку, що особа внаслідок свого психічного стану може зробити серйозні протиправні діяння і тому вона небезпечна для суспільства.

Згідно зі статтею 43 КК Швейцарії суд може винести припис про направлення душевнохворого, який вчинив діяння, каране каторжною в'язницею або тюремним ув'язненням, в лікувальний заклад або притулок. Суд враховує психічний стан особи, а також необхідність здійснення за ним лікарського спостереження або особливого догляду. Метою даної міри є запобігання або зменшення небезпеки скоєння цією особою нових протиправних діянь.

Цікавим видається підхід в законодавстві деяких зарубіжних країн до конкуренції заходів безпеки та покарання.

Так, згідно з КК Польщі особа, яка вчинила злочин у стані обмеженої осудності, поміщається до пенітенціарної установи, в якій застосовуються спеціальні лікувальні або реабілітаційні заходи. Якщо лікування дало позитивні результати, то суд може достроково звільнити особу, засуджену до покарання у вигляді позбавлення волі до трьох років. При цьому за особою встановлюється нагляд. Особа, яка страждає захворюванням алкоголізмом, наркоманією, за постановою суду поміщається в закритий лікувальний заклад для проходження курсу лікування, якщо є ймовірність вчинення нею нового злочину, і якщо особу засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі до двох років. При позитивних результатах суд умовно звільняє засудженого від відбування решти покарання. При цьому в період випробувального терміну суд може також зобов'язати пройти ще курс амбулаторного лікування або реабілітації, передавши особу під нагляд куратора або громадської організації. При порушенні засудженим умов випробувального терміну (ухиленні від лікування, реабілітації, вчинення злочину, порушення режиму лікувально-реабілітаційного закладу) суд виносить постанову про поміщення його в закриту установу для проходження курсу лікування або до пенітенціарної установи.