Н.Н. Короткий зазначав, що у зв'язку з тим, що на практиці не буває випадків, коли немає необхідності допитати особу, вірогідно винну в скоєнні злочину, до пред'явлення їй обвинувачення, то стає очевидним, що підозрюваний - це обов'язкова фігура в процесі. Автор зазначає, що обов'язкове притягнення особи як підозрюваного не може мати наслідків у вигляді послаблення охорони прав і законних інтересів осіб які притягаються як підозрювані. Аргументуючи свою позицію він зазначає, що таке притягнення може здійснюватись лише на основі достатніх доказів скоєння злочину конкретною особою та служить гарантією реалізації її процесуальних прав [45, 25].

Проте, необхідно зазначити, що такі аргументи більше обґрунтовують необхідність фігури підозрюваного взагалі, ніж його обов'язковості в конкретній кримінальній справі.

На основі вищевикладеного більш логічною є позиція тих авторів, які вважають підозрюваного не обов'язковим учасником процесу.

Так С.П. Бекешко акцентує, що підозра слідчого про скоєння злочину конкретною особою, ще не є підставою для виникнення у цієї особи статусу підозрюваного [6, 21].

Ю.М. Грошевий та О.В. Капліна зазначають, що підозрюваний є необов'язковим учасником кримінального судочинства. Якщо запобіжні заходи до винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого або затримання за підозрою у вчиненні злочину не застосовувалися, підозрюваний у процесі взагалі не з'являється [48, 92].

Окрім того, в практичній діяльності слідчих підрозділів можуть виникнути обставини, коли надання особі статусу підозрюваного неможливе. Так, наприклад, якщо по справі про злочин, вчинений в умовах очевидності, злочинець зник і затримати його по «гарячих слідах» не вдалося, то слідчий приймає рішення про оголошення цієї особи в розшук, обов'язковою вимогою для чого є винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченого. Підозрюваному в такій справі місця просто немає.

Отже логічним є висновок що підозрюваний не є обов'язковим учасником кримінального процесу по кожній кримінальній справі, яка надсилається до суду [2].

Підводячи підсумки дослідження поняття підозрюваного та його місця в системі суб'єктів кримінального процесу, необхідно зазначити, що підозрюваний - це особа щодо якої на основі отриманих законним шляхом достатніх даних, які дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину, порушено кримінальну справу або винесено постанову про визнання підозрюваним.

Підозрюваний є важливим, але не обов'язковим суб'єктом кримінального процесу, який в силу свого процесуального статусу вступає в процесуальні відносини майже з усіма іншими суб'єктами.

Найбільш близьким за своєю суттю до підозрюваного є обвинувачений, однак не дивлячись на достатню схожість, це все ж таки різні суб'єкти які наділені рядом суттєвих відмінностей.

1.3 Права та обов'язки підозрюваного

Підозрюваний, як і будь-який інший суб'єкт кримінального процесу наділений відповідно до його процесуального статусу низкою прав та обов'язків.

Всі права підозрюваного для зручності їх дослідження пропонується класифікувати на ті, що закріплені:

– в міжнародно-правових актах;

– в Конституції України;

– в КПК України;

– в законах України та підзаконних нормативно-правових актах.

Сьогодні основні права і свободи людини перестали бути об'єктом внутрішньої компетенції держави, а стали справою всього міжнародного співтовариства. Міжнародно-правові акти в галузі прав людини прийнято називати міжнародними стандартами. Отже, міжнародні стандарти прав людини -- це закріплені у міжнародних актах та інших міжнародних документах певні показники цих прав, до досягнення яких заохочуються або ж зобов'язуються держави. Йдеться про своєрідні взірці (зразки, «еталони»), на які покликані орієнтуватися у своїй діяльності різні держави та інші учасники суспільного життя. Показово, що у преамбулі Загальної декларації прав людини 1948 року, яка є найголовнішим джерелом таких стандартів, зазначено, що ця декларація прийнята як «взірець, відповідати якому мають прагнути усі народи і держави» [26].

Верховна Рада України в Законі України «Про приєднання України до Статуту Ради Європи» від 31 жовтня 1995 року підтвердила «відданість України ідеалам та принципам, які є спільним надбанням європейських народів», та визнала, що «інтереси збереження та подальшого втілення в життя цих ідеалів потребують більш тісного єднання між усіма європейськими країнами».

З набуттям Україною членства у цій поважній організації правові цінності та розуміння юридичної природи прав людини і основних свобод набувають ознак об'єднувального чинника правової системи України з правовими системами інших країн-членів Ради Європи. Україна, ставши членом цієї організації, приєдналася до великої кількості багатосторонніх європейських конвенцій у галузі прав і свобод людини та взяла на себе конкретні зобов'язання щодо імплементації їх норм у національне законодавство.

Основними з цих міжнародно-правових актів є:

– Загальна декларація прав людини (1948 р.);