Розмір державної соціальної допомоги визначається відповідно як різниця між прожитковим мінімумом для сім'ї та її наявним середньомісячним сукупним доходом, який обчислюється за методикою, встановленою спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, але цей розмір не може бути більшим 75 відсотків прожиткового мінімуму для сім'ї.

В статті 1 Закону України “Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям” зазначено, що середньомісячний сукупний дохід сім'ї це обчислений у середньому за місяць доход усіх членів сім'ї з усіх джерел надходжень протягом шести місяців, що передують місяцю звернення за призначенням державної соціальної допомоги [9].”

Право на цей вид допомоги згідно до законодавства мають ті малозабезпечені сім'ї, які постійно проживають на території України відповідно.

На сьогодні, серед українських науковців питання щодо визначення розміру доходу, розрахунку економічного та трудового потенціалу сім'ї як підстав для отримання державної соціальної допомоги починають досліджуватись більш ширше. Окремі структурні елементи поняття малозабезпеченість знайшли втілення у роботах таких вчених, зокрема К. М. Гусов, Т. В. Деркачової, Д.Є. Кожевнікова, А.М. Лушнікова, О. Є. Мачульської, О. У. Хомра.

К. М. Гусов наводить приклад реального контролю за необхідністю громадянина на призначення йому допомоги по малозабезпеченості, а також підтримує таку практику де особи, які звертаються за соціальною допомогою по малозабезпеченості не повинні мати ощадних вкладів, цінних паперів на суму, що перевищує соціальний мінімум в трикратному розмірі, а для пенсіонерів та інвалідів в шестикратному та свобідної житлової площі [57, с. 92].

В своїй дисертаційній праці Д.Є. Кожевніков зазначає розгляд питання про перелік майна в громадян, які претендують на соціальний захист як малозабезпечені, а саме детально вивчати питання наявного майна у власності громадян, як рухомого так і нерухомого [61, с. 34].

В своїх дослідженнях О.У. Хомра розглядає та вивчає пасивні дані претендуючих громадян на соціальний захист по малозабезпеченості, а саме їхню діяльність щодо пошуку роботи, низький рівень організації, брак ресурсів для соціальної мобільності, неорганізованість їх тощо. Відповідно вважає малозабезпеченість соціальним станом з певними внутрішніми проблемами, які мають місце приблизно в половині випадків [71, с. 41 ].

Розглянувши теоретичні матеріали та наукові дослідження щодо питання малозабезпеченості, яке має вивчатися більш широко саме через державне регулювання, відповідно дана діяльність в сфері соціальних відносин має значний вплив на соціальну складову захисту малозабезпеченого населення.

Взагалі розвиток в нашій державі соціального захисту населення є позитивним, що відповідно потребує подальшого розвитку та вдосконалення нормативної бази. Необхідно законодавчо узгодити поняття «соціальний захист», розтлумачити певні невідповідності щодо його складових з узгодженим тлумаченням наукових думок, необхідного фінансового забезпечення з боку держави оскільки це стримує розвиток державної політики регулювання в соціальний сфері.

1.2 Історія розвитку законодавства України про соціальний захист малозабезпечених громадян

Конституція України визнала право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, пенсії, інші види соціальних виплат та допомог, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46); для громадян, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст. 51); право дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державне утримання та виховання (ст. 52); право на доступну і безоплатну освіту у державних та комунальних навчальних закладах та інше [1].

Проте соціально-захисна діяльність України як незалежної держави, по суті, розпочалася ще до набуття незалежності, після ухвалення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. Скерування держави на соціальний захист найбільш незахищених категорій громадян переконливо видно з тих законодавчих актів, які були ухвалені спочатку Верховною Радою УРСР, а після набуття незалежності 24 серпня 1991 р. - Верховною Радою України. 1 березня 1991 р. прийнято Закон України «Про зайнятість населення" (втратив чинність), у якому розглядається поняття безробітного та передбачено порядок надання підходящої роботи, навчання і перенавчання громадян, соціального захисту них [6, с. 32].

Закон УРСР "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21 березня 1991 р. передбачив нове, відповідно до міжнародних стандартів, поняття інвалідності - як обмеження не лише працездатності (як у попередньому законодавстві), а й життєдіяльності, що надає право такій особі на соціальну допомогу і захист [5].

Законом України "Про пенсійне забезпечення" від 5 листопада 1991 р. було введено нову загальну пенсійну систему, яка передбачила не тільки трудові, а й соціальні пенсії; встановлено право на отримання трудової пенсії незалежно від інших доходів, що надало право пенсіонерам працювати й отримувати пенсії; скасовано таку умову, як мінімальний розмір трудового стажу для забезпечення трудовими пенсіями та інше [7].

Таким чином в 1993 році Верховною Радою України схвалюється Концепція соціального забезпечення населення України, яка мала лише декларативний характер [31, с. 3].

Реальні зміни починаються з 1995 року, а саме створенням нової програми адресної соціальної допомоги, яка спрямовується на захист найбільш нужденних громадян. Приклад, надання житлових субсидій, які були на той час орієнтованими на програми ринкового типу.

Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про вдосконалення управління у сфері соціального захисту населення» [37, с. 3], в який розпочалося реформування системи, а саме відділи стали управліннями з соціального захисту населення .

Від 12 травня 1995 року Указом Президента України №376/95 «Про організаційні заходи щодо посилення соціального захисту малозабезпечених

громадян» з метою відповідної реалізації державних програм та більш економного використання коштів державного та місцевих бюджетів, передбачених для надання належної допомоги громадянам, що її потребують, створюються на місцях разом з управліннями соціального захисту населення підрозділи соціальних компенсацій та гарантій малозабезпеченим громадянам [27, с. 2]. Тобто ці підрозділи є у складі місцевих управлінь.

З 1997 року по 2000 рік проводилася програма соціальної політики адресного підходу в якій закладалося пройти перехід від соціального забезпечення всіх до прямого надання виключно адресної допомоги до встановлених правил. Тобто подальше реформування та розвиток системи соціального захисту.

Реалізація цієї програми розпочалася з прийняття Кабінетом Міністрів України постанови «Про запровадження адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям» від 22 лютого 1999 року №238 [35, ч.2]. Вже з 1 червня 2000 року Верховна Рада України приймає Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям», який закріплює та

розвиває запроваджену урядом соціальну програму адресної підтримки малозабезпечених верств населення [9, с. 1].

За цим законом, кожна малозабезпечена сім'я, яка постійно проживає на території України і з поважних або незалежних від неї причин має середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім'ї, має право на державну соціальну допомогу (с. 3 Закону). Це свідчить про загальний універсальний характер соціальної допомоги як складової соціального захисту. З урахуванням того, що перехід України до ринкових відносин супроводжувався різким падінням життєвого рівня, переважно у перші роки незалежності держави в законодавчих актах було передбачено значні пільги і компенсації для різних категорій населення. Хоча слід визнати, що цей процес триває і тепер. Негативним явищем був і залишається той факт, що у багатьох працюючих рівень заробітної плати не досягає прожиткового мінімуму.

Закон України "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам" гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму [8, с. 2].

Постановою Кабінету Міністрів України "Про організацію харчування окремих категорій учнів у загальноосвітніх навчальних закладах" від 19 червня 2002 р. № 856 з метою організації повноцінного харчування та поліпшення становища дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, і дітей із малозабезпечених сімей установлено, що діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, та діти із сімей, які отримують допомогу відповідно до ст. 19 Закону України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", забезпечуються безоплатними обідами у загальноосвітніх навчальних закладах [8, с. 4].

Постанова Кабінету Міністрів України "Про організацію харчування

окремих категорій учнів у загальноосвітніх навчальних закладах" від 19 червня 2002 р.[38, ч. 3] також регулюються дитячі будинки-інтернати, наприклад, соціально-медичні установи для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років з вадами фізичного або розумового розвитку, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування.

В Україні не прийнято єдиного законодавчого акта, який би закріплював усю систему державної соціальної допомоги. Свого часу розроблявся такий законопроект Міністерством соціальної політики України, та на жаль він залишився лише робочим проектом, тобто від нього відмовилися через брак коштів, можливість комплексного системного врегулювання цих відносин і пішов шляхом прийняття окремих законів щодо окремих видів соціальної допомоги.

Соціальна допомога в Україні надається за такими принципами: адресності; доступності; добровільності; гуманності; пріоритетності в наданні такої допомоги неповнолітнім, сім'ям з дітьми, непрацездатним громадянам; надання соціальної допомоги на основі встановлених соціальних стандартів у розмірах та на рівні, що відповідає потребам особи й обумовлюється економічними можливостями держави; цільового використання коштів, призначених для надання соціальної допомоги; безповоротності соціальної допомоги. Адресність соціальної допомоги полягає у її цільовому характері та залежності розміру допомоги, що надається, від матеріального стану конкретного одержувача. Цільовий характер соціальної допомоги виявляється у відповідності виду та розміру допомоги конкретним життєвим потребам особи.

В основу надання державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, а також надання деяких інших видів допомоги покладено прожитковий мінімум - базовий державний соціальний стандарт, залежно від якого визначається право особи на державну соціальну допомогу. Ці питання регламентуються Законом України "Про прожитковий мінімум" від 15 вересня 1999 р.[2]. Система державних соціальних стандартів встановлена Законом України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" від 5 жовтня 2000 р.[12].