Коліушко, аналізуючи європейський досвід розбудови і функціонування інституту адміністративної юстиції, наголошує, що адміністративну юстицію слід трактувати одночасно як особливий вид судочинства та як систему спеціалізованих судів, що здійснюють адміністративне судочинство [25, 9]. Двояке розуміння інституту адміністративної юстиції, на переконання В. Стефанюка, зумовлюється такими основними характеристиками: існуванням системи спеціалізованих адміністративних судів, відокремлених від загальних судів цивільної і кримінальної юрисдикції; наявністю особливих процедур розгляду скарг на неправомірні адміністративні акти та (або) дії (бездіяльність); особливим порядком вирішення адміністративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими держаними органами. Ю. Георгієвський, підкреслюючи важливість дослідження адміністративної юстиції не тільки з позицій інституційного підходу (організація адміністративних судів), а й концепції адміністративного судочинства (процесуальні аспекти діяльності), визначає адміністративну юстицію як інститут спеціалізованих адміністративних судів, вид судового контролю у сфері державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також як особливий порядок розгляду і вирішення в процесуальній формі загальними або спеціально створюваними судами спорів, що виникають у сфері управлінської діяльності [19, 7, 9]. Слід також підкреслити, що між інституційним та процесуальним підходами до визначення та розгляду змісту адміністративної юстиції існує безпосередній зв'язок. Як зазначають А. Комзюк, Р. Мельник та В. Бевзенко, дані аспекти розуміння адміністративної юстиції являють собою єдність статичної і динамічної категорій відповідно, які органічно доповнюють одна одну, адже саме завдяки передбаченій законодавством системі адміністративних судів стає можливим здійснення адміністративного правосуддя [27, 67]. З урахуванням викладеного, можна зробити висновок, що адміністративне судочинство - це форма позивного здійснення правосуддя, яка полягає у всебічному, повному, об'єктивному розгляді та вирішенні адміністративними судами в стадійному порядку, визначеному нормами Кодексу адміністративного судочинства України адміністративно-правових спорів, що виникають між фізичними та юридичними особами з одного боку та суб'єктом владних повноважень (органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами) - з іншого, з метою захисту прав та свобод фізичних осіб, прав і законних інтересів юридичних осіб, здійснення контролю у сфері публічно-правових відносин. Розділ 2. Місце судового контролю серед інших видів контрольної діяльності Закріплене в ст. 55 Конституції України право громадян на звернення до суду зі скаргами на дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також прийнятий Закон України від 02.10.1996 року "Про звернення громадян" є свідоцтвом підвищення ролі судів у забезпеченні прав та свобод людини і громадянина. Можна сказати, що вони певною мірою на даному етапі підвели підсумки науковим дискусіям щодо проблем судового контролю як способу забезпечення прав та свобод людини і громадянина, вказавши на підвищення ролі і значення суду в цьому напрямку. Про необхідність створення третього виду судочинства висловлювався В.М. Щеглов. Його підтримали В.А. Кудряшова і З.М. Черниловський. Але в свою чергу, проти створення третього виду судочинства виступили А.Ф. Козлов і М.К. Хутиз [16, 149-150, 152]. Тому без визначення сутності судового контролю та нагляду, його правової природи неможливо об'єктивно говорити про них як про адміністративно-правовий спосіб захисту прав і свобод громадян. Судовий контроль - це комплексне правове явище, яке відображає як основні риси судової влади, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів держави [5, 20]. В демократичній державі кожна з гілок влади має відповідні функціональні та цільові орієнтири, а також специфічні форми діяльності. Судова влада виокремлюється такою формою діяльності як правосуддя, що передбачає розгляд і розв'язання на основі чинного законодавства економічних, політичних, управлінських та інших спорів, сторонами у яких можуть бути громадяни, їх об'єднання, юридичні особи, державні органи і органи місцевого самоврядування. При цьому найголовнішою суспільною роллю судової влади в демократичному суспільстві необхідно визнати забезпечення панування права в ході розв'язання різноманітних юридичних конфліктів. Здійснення судової влади покладено на відповідну систему судів. Кожен з них, незалежно від свого місця в судовій системі, від низового до верховного, вирішує конкретні справи самостійно, керуючись виключно законом і правосвідомістю, тобто є самостійним носієм судової влади. Цим судова влада принципово відрізняється від виконавчої, в системі, якої вищі органи керують нижчими і можуть давати вказівки щодо розв'язання питань, які входять до їх компетенції. Судова система не передбачає подібних відносин між її складовими елементами. Отже, в межах судової системи створюються оптимальні умови для здійснення неупередженого та ефективного контролю щодо державного управління, а саме контролю за його законністю. Судовий контроль щодо забезпечення законності державного управління виступає необхідною умовою ефективності юрисдикційної діяльності суду в справах, які пов'язані з перевіркою законності діяльності відповідних органів та посадових осіб. Оскільки контрольна діяльність суду підпорядкована загальній меті його юрисдикції - розв'язанню певного правового спору і не може здійснюватися поза нею, судовий контроль є юрисдикційним. Залежно від різновиду судової юрисдикції можна виокремити такі види судового контролю [5, 22]: загальний судовий контроль, або контроль з боку загальних судів під час розгляду кримінальних, цивільних та адміністративних справ; спеціалізований судовий контроль, або контроль з боку спеціалізованих (адміністративних і господарських) судів; конституційний судовий контроль, або контроль з боку Конституційного Суду. Судовий контроль має й інші різновиди. Наприклад, можна відокремити прямий судовий контроль від непрямого. "Прямий контроль передбачає вирішення подальшої долі управлінського акта, законність якого перевіряється судом. Така ситуація можлива у випадку оскарження конкретного індивідуального або нормативного правового акта управління" [16, 12]. "Необхідно зауважити, що під час розгляду справ, пов'язаних з оскарженням правових актів управління, судовий контроль не є, як зазначається в літературі, "завданням" [16, 12], а є необхідним наслідком скарги і функціональним засобом забезпечення захисту прав і свобод суб'єктів правових відносин, які виникають у сфері державного управління. Непрямий контроль здійснюється, коли оскаржується не безпосередньо акт управління, а дії, які суперечать цьому акту, чи бездіяльність (якщо акт зобов'язує здійснити відповідні дії). В такому випадку правова доля акта управління не вирішується, а лише розв'язується пов'язане з ним спірне питання. Крім того, непрямий судовий контроль здійснюється у випадку, коли постає питання про законність у державному управлінні, рішення якого впливає на з'ясування сутності справи, що розглядається судом (наприклад, про наявність ознак злочину в діях посадової особи, стягнення збитків тощо)". Сфери контролюючого впливу судової влади і адміністративних органів відрізняються за різнотипними завданнями, що стоять перед ними. Якщо судовий контроль - це складова частина відправлення правосуддя в суді, то адміністративний контроль - функція управління. Сфера, яка контролюється судом, обмежується питаннями законності діяльності органів державного управління. Контроль як управлінська функція спрямований передусім на спостереження за "відповідністю діяльності підконтрольного об'єкта тим приписам, які він (об'єкт) отримав від керівної ланки (органу, посадової особи)" [42, 7]. У зв'язку із цим адміністративний контроль може бути як внутрішнім, так і зовнішнім, а судовий контроль завжди зовнішній. Зовнішній характер судового контролю обумовлюється специфічним незалежним статусом представників судової влади, у зв'язку з чим суди поширюють свій контроль на непідлеглі їм органи. Для судового контролю забезпечення ефективності державного управління не є метою, а виступає як побічний напрямок діяльності. Цей вид контролю полягає, насамперед, у забезпеченні законності в державному управлінні, а також дотримання прав громадян та інших суб'єктів правовідносин, охорона яких здійснюється судовою владою [5, 25]. Отже, судовий контроль, забезпечуючи законність державного управління, спрямований на такі важливі цілі, як захист прав і свобод громадян та процесуальне забезпечення розгляду справи. Прийнята в 1996 р. Конституція України сформулювала загальні ціннісні підходи до охорони і захисту прав людини. Судовий контроль за діяльністю державних і місцевих влад пов'язаний, перш за все, із забезпеченням конституційного права людини і громадянина на державний захист його прав і свобод, у тому числі на судовий захист. Відомо, що Конституція України має вищу юридичну силу і пряму дію. Проте такий принцип не виключає необхідності конкретизації, детальної розробки юридичних процедур, в межах яких повинні здійснюватися права і свободи людини. У зв'язку з цим виникла необхідність в умовах нової державності продовжувати і розвивати вдосконалення способів захисту прав громадян у сфері державного управління. Чинним законодавством України введений в дію принцип загальності оскарження, що означає принципову можливість судового оскарження будь-якого індивідуального адміністративного акту. Слід стверджувати, що всі дії і рішення, що зачіпають і порушують права і свободи громадян (за винятком прямо встановленого законом), підлягають судовому оскарженню. Конституція України (ст. 55) [1] і Кодекс адміністративного судочинства України (ст.ст. 6, 48) визначили єдиний механізм судового захисту для всіх без виключення громадян України, іноземців та осіб без громадянства тощо [2]. Закон наділяє громадянина правом звертатись із скаргою на дії (рішення), що порушують його права, і свободи або безпосередньо до суду, або у вищестоящу в порядку підлеглості інстанцію, тобто передбачає можливість вибору первинної дороги оскарження. Можливість безпосередньо звертатися до суду значно полегшує дорогу громадянинові до судового захисту. Кодекс адміністративного судочинства (ст. 99) встановлює граничний термін звернення зі скаргою до суду загальної юрисдикції: річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів [2]. Введення норми, що обмежує термін звернення за захистом, не можна розглядати як утиск прав громадян. У необхідних випадках цей термін може бути продовжений. Ця норма сприятиме унеможливленню подачі скарги, що "запізнилася", коли питання, які порушені в ній, вже втратили свою актуальність, докази втрачені і не можуть ефективно сприяти відновленню прав і законних інтересів громадян. У юридичній літературі неодноразово обговорювалося питання про те, як далеко повинні поширюватися кордони судового контролю за актом управління, а конкретно - чи признається за судом право контролювати лише законність або також доцільність акту управління. З цього питання переважає думка, що суд не повинен мати права контролювати причини і підстави (окрім юридичних), на яких засновано рішення. Таке право суду означало б "вторгнення" в здійснення органом виконавчої влади наданих йому законом повноважень. Для суду є важливими наступні моменти: чи виданий акт компетентним органом і у відповідній формі; чи дотримані матеріально-правові і процесуальні норми; чи відповідає акт меті, яку переслідує закон; що саме суперечить матеріальному праву рішенні органу влади, що оскаржується. Безумовно, рішення суду повинне містити лише висновок про законність дій і рішень що оскаржуються, і про необхідність їх відміни в разі обґрунтованості скарги.