«Руська правда», що закріпила традиційні процедури упіймання злодія та розшуку вбивці, визначили три стадії (етапи) досудового процесу: «заклич», «звід» та «гоніння сліду». Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення. [11, с.57]

Розшук злочинця в Київській Русі здійснювався потерпілим і його родичами, що вказує на приватноправовий характер судового процесу. [8]

«Заклич» - перша стадія судового процесу, один із засобів розшуку злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки.

Дана стадія полягала у тому, що про пропажу майна і початок пошуку викрадача оголошували публічно (звичайно на торгу). Давався триденний термін для повернення викраденого, після закінчення якого особа, у якого виявляли шукані речі, вважалась винною і повинна була повернути майно, доводити законність його придбання і сплатити власнику винагороду в розмірі трьох гривень. Якщо річ знаходили до закінчення триденного терміну, то винного не карали.

Сутність «закличу» визначена в ст. 32 та 34 П.П. Стаття 32 говорить: «А челядин скрыеться, а закличють и на торгу, а за 3 дни не выведуть его, а познаеть и (в) трети день, то свой челядин понятии, а оному платити 3 гривны продажи». [12, с.31] У ній йдеться про те, що за схованого челядина, якого знайшли після трьох днів, господарю виплачують штраф, а також повертають цього челадина. У статті 34 згадується про таку ж процедуру повернення і сплати штрафу, але щодо коня, одягу та зброї.

Якщо потерпілий виявляв пропажу майна або холопа не відразу, а післяякогось часу, коли «гарячих слідів» уже не було, він все одно повинен був зробити заяву про крадіжку - «заповесть на торгу». Після оголошення на торгу хазяїн зниклої речі міг самостійно вилучати її у всякого, у кого він її виявить. Ніяких судових процедур при цьому не передбачалося.

Тобто той, у кого знаходили втрачену річ, вважався відповідачем і повинен був повернути її і заплатити потерпілому штраф за образу. [13, с. 309]

2.2 «Звід»

У Руській Правді передбачена особлива форма виявлення втраченого майна - звід. Якщо після «закличу» зникла річ виявляється в особи, що заявила себе сумлінним набувачем, починався звід. [14]

Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу» регулювалися статями 35-39 П.П. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшукували до того, як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому місці чи миру, а особа, у якої булла виявлена річ, заперечувала недобросовісність її придбання.

Порядок «зводу» був такий. Власник, який знайшов свою річ, не міг одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимогою: «пойди на свод, где есть взял» (ст. 35 П.П.). Якщо володілець не тать, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер уже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач мусив вказати, у кого він придбав украдену річ; і так «звід» відбувався доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів «звід» тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати «звід».

Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украдену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присутності яких здійснювалася покупка (статті 36, 37, 39 П.П.). Наприклад, стаття 39: «А ис (с)воего города в чюжю землю свода нечуть, но тако же вывести ему послухи любо мытника, перед ким же купивше, то истьцю лице взятии, а прока ему желети, что с нимь погибло, а оному своих кун желети».

Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку украденої челяді. Тут також, як і у справах про крадіжку речей, вступав у дію інститут «зводу». Особа, у якої виявлявся чужий челядин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом. Але так справа велась тільки до «третього зводу». Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого раба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челяди як «лице», тобто на підставі його свідчень установлювати усіх тих, хто його купував і продавав аж до «кінцевого зводу», до виявлення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем , а «кінцевий тать» мусив сплатити продаж і відшкодувати збитки позивачеві, про що йдеться у статті 38 П.П.: «Аще познаеть кто челядин свои украден, а поиметь и, то оному вести и по кунам до 3-го свода; пояти же челядина в челядин место, а оному дати лице, ать идеть до конечняго свода.ю а то есть не скот.ю не лзе речи: (не веде), у кого есмь купил, но по языку ити до конца; в кде будеть конечнии тать, то опять воротять челядина, а свои поиметь, и протор тому же платити, а князю продаже 12 гривен в челядине или украдше». [12, с.32]

К.О. Неволін вважав «звід» первинною стадією провадження справи [15, с.246]. М.І. Ланге писав, що «зводом називалася перевірка посилання однієї особи на іншу, тобто звід є ніщо інше, як очна ставка» [16, с.233]. Проте сьогодні більш усталеною є думка, що «звід» був другою стадією досудового процесу.

2.3 «Гоніння сліду»

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було «гоніння сліду», тобто пошук злочинця за його слідами. Дана процедура регулювалася статтею 77 Поширеної редакції Руської Правди: «Не будеть ли татя, то по следу женуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочять от собе следа, ни едуть на слде или отбьться, то тем платити татбу и продажю; а след гнати с чюжими людми а с послухи; аже погубять след на гостиньце на велице, а села не будеть, или на пусте, кде же не будеть ни села, ни людии, то не платити ни продажи, ни татбы». [12, с.35]

Якщо «гоніння сліду» давало змогу виявити злочинця і отримати очевидні докази його провини, то порядок судочинства був тим же, що і при упійманні злочинця «при лице». Якщо ж у процесі розшуку сліди злочинця будуть утрачені, то відповідальність за злочин несе община, на землі якої втрачено слід. У цьому випадку вона повинна або видати злочинця, або «отсочити від себе слід», тобто вказати його продовження. Коли ж слід був втрачений біля великої дороги або в степу, розслідування припинялося. Траплялося, що виплата такого штрафу - дикої віри тривала декілька років і реально призводила до закабалення громади князем. Щоправда, в "Руській правді" зазначалося, що "община не платить за знайдені труп або кістки, якщо не знають убитого і про те, що трапилося, ніхто не чув".

"Звід" і "гоніння сліду" відбувалися зі збереженням давніх урочистих форм. Той, хто "гнав слід", міг вимагати від властей допомоги. Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.

Слід зазначити, що «гоніння сліду» як процесуальна дія, спрямована на розшук і викриття злочинця, по суті своїй була прадавнім способом колективної взаємодопомоги сільських і міських громад. А оскільки на Русі впродовж багатьох віків первинним соціально-господарським осередком суспільства була саме община (чи її похідні: артіль, товариство), а держава не мала коштів на утримання професіоналів і всіляко прагнула перекласти на суспільство частину своїх повноважень, розшук злочинців силами общини застосовувався майже тисячу років [17, с. 168-169].

Таким чином, юридичний процес у Давньоруській державі мав кілька стадій і першою з них було досудове слідство, яке, у свою чергу, розділялося на кілька етапів. Першою з них можна вважати «заклич», далі - «звід» і, насамкінець, «гоніння сліду». [13, с.312]

давньоруський судовий юрисдикція доказ

РОЗДІЛ 3. ВИДИ СУДОВИХ ДОКАЗІВ ЗА РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ

3.1 Власне зізнання, свідчення «послухів та видоків»

У разі неясності справи зверталися до розшукування нових доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів: особисте зізнання, свідчення «послухів і видоків», речові докази, «суди божі». Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верви та ін.

Ні Руська правда, ні інші пам'ятки права не вказують на власне зізнання як судовий доказ, але логіка підказує, що цей доказ стояв на першому місці . Не випадково на наступних етапах розвитку державності він буде названий у праві як «цариця доказу». [18]

Немає сумніву в тому, що зізнання обвинуваченого (відповідача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося безспірним доказом. [2, с.88]

Руській Правді відомий такий вид доказу, як показання видоків, котрі вважалися свідками факту правопорушення. Так, стаття 38 К.П. говорить про очевидців убивства татя: «Аще убьють татя на своем дворе, любо у клети, или у хлева, то тои убит; аще ли до света держать, то вести его на княжь двор; а оже ли убьють, а люди будуть видели связан, то платити а немь».

Характерно, що у використанні свідчень свідків з'являється елемент формалізму. Так, у деяких цивільних і кримінальних справах було потрібне лише певне число свідків: двоє про укладення договору купівлі-продажу, два видока образи дією тощо.

Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлення семи послухів. «Аще будеть на кого поклепная вира, то (о)же будеть послухов 7, то ти выведуть виру; паки ли варяг лик то ин то два», - говориться в статті 18 Поширеної редакції Руської Правди. Послухами, відповідно до статті 85 П.П., могли бути тільки вільні люди: «Ты тяже все судять (с) послухи свободными; будеть ли послух холоп, то холопу на правду не вылазити; но оже хощеть истец, или иметь и, а река тако: по сего речи емлю ти, но яз емлю тя, а не холоп, и емети и на железо; аже обинити и, то емлеть на немь свое; не обинить ли его, платити ему гривна за муку, зане по холопьи речи ял и». [12, с.36]

Проте у «малому позові» і за нестатком свідків можна було посилатися на закупа. Якщо не було вільних, то посилалися на тіуна боярського, а інших не залучали. Дані положення закріплені у статті 66 П.П.: «А послушьства на холопа не складають, но оже не будеть свободнаго, но по нужи сложити на боярська тивуна, а на инех не складывати; а в мале тяже по нужи вьзложити на закупа».

За спостереженнями деяких учених, зокрема М. Максимейка та Ф. Леонтовича, вже у XII ст. послухи витрутили із правничого вжитку видоків.

3.2 Речові докази, сліди скоєння дій, «Суд божий» (присяга, ордалії, поєдинок)