Крім вище згаданих в окремих випадках виключне значення мали зовнішні ознаки і речові докази - лице, поличне. Так, наявності побоїв і синців на тілі було достатньо для доказу биття. При крадіжці істотне значення мало місцезнаходження краденого майна. У церковному суді, як вважає більшість дослідників, застосовувався інквізиційний, розшуковий процес з усіма його атрибутами, у тому числі і тортурами.

У Київській державі діяла ціла система формальних доказів - присяги, поєдинок, ордалії. [3, с.214-215] У сукупності вони називалися «судом божим». Його існування пояснюється властивими людям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів фактично не було.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилось або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним. Присяга існувала ще до прийняття християнства. Про неї йшлося у пам'ятках, датованих початком X століття. Зокрема, у договорі Олега із Візантією (911 р.), розповідалося, що русичі, присягаючи, знімали з себе щити і клялися богом Перуном. Тоді присяга називалася "ротою". З прийняттям християнства присяга також мала усний характер і супроводжувалася цілуванням хреста. [8]

Руська Правда знає два види судових клятв - для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обґрунтування невеликих позовів, що закріплено у статті 48 П.П.: «Аже кто купець купцю дасть в куплю куны или в гостьбу, то купцю пред послухи кун не имати, послуси ему не надобе, но ити ему самому роте, аже ся почнеть запирати». Відповідач давав так звану очищальну клятку, що закріплено у статті 49 Поширеної Правди: «Аже кто поклажаи кладеть у кого любо, то ту послуха нетуть; но оже начнеть болшим клепати, тому ити роте, у кого то лежал товар: а толко еси у мене положил, зане же ему в бологодел и хоронил товар того». [12 с.33] Про це ж йдеться і в ст. 115 П.П.: «Аже кто не ведая чюж холоп усрячеть и, или повесть дееть, любо держить и у собе, а идеть от него, то ити ему роте, яко не ведал есмь, оже есть холоп, а платежа в том нетуть». [12, с.38]

Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний вищими силами.

Крім того, Руська Правда згадує про жереб як вид судового доказу. До цього вдавалися тоді, коли сторони в силу певних причин відмовлялись від присяги.

Серед формальних доказів варто виокремити судовий поєдинок - «поле» («У полі - дві волі, комусь Бог допоможе»). Той, хто переміг в поєдинку, вигравав справу, оскільки вважалося, що Бог допомагає правому. Щоправда в Руській Правді та інших тогочасних законах про «поле», вже не згадується. [3, с.214-215] Однак про нього є відомості у повідомленнях арабських письменників Х ст., а також у пізніших руських правових пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання доказів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Київській Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав. [2, с.88-89]

Існував ще й «Божий Суд», а саме ордалії, згідно з якими брали пробу водою чи вогнем. Це, власне, язичницькі пережитки, які трималися на уявленнях про «чисте» й «нечисте», «праве» й «неправе», що існують у безпосередньому матеріально-речовому втіленні. [7, с.100]

Розрізнялися два види ордалій: випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробування залізом використовувалось у разі звинувачення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування провадились навіть проти волі підозрюваного в убивстві або крадіжці («з неволі»): його метою було, по суті, підтвердження обвинувачення людини, «добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли обвинувачений не обпікався, тримаючи в руці розжарене залізо). [2, с.89]

При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розжарене залізо, яке він повинен був пронести декілька кроків і кинути. Після цього рука зав'язувалась в мішок, і якщо через визначений час слідів опіку не залишилось, то звинуваченого оправдовували, а якщо рана не заживала - звинувачували. [3, с.214-215]

Процедура випробування водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв'язані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), то тим підтверджувалася його винуватість; якщо тонув, його витягували і проголошували невинуватим. [19, с.33]

Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише зовнішню об'єктивність давньоруського судочинства, воно, зрештою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організувати «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю і кращого бойового коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді - представники того самого панівного класу.

ВИСНОВОК

Підводячи підсумок всього вище сказаного, слід сказати, що суд Київської Русі став початковим етапом розвитку українського судочинства.

Судовий процес давньоруської держави вирізняється з-понад інших цілою низкою різноманітних рис. Про них ми можемо дізнатися з ряду правових джерел. Найвизначнішим з них є «Руська Правда», яка складається з трьох редакцій: Короткої, Поширеної та Скороченої (деякі дослідники вважають її однієї з редакцій Поширеної Правди, яка не несе жодної юридичної цінності).

Система судів Київської Русі не є досить складною і несе становий характер. Зокрема усі суди можна поділити на три великі групи: державні, приватні та церковні. Так першу групу судів можна було поділити на ще три підгрупи: княжий, де судочинство здійснював сам князя, а в деяких випадках за його дорученням - деякі уповноважені урядовці, вічовий, який розглядав справи на народних зборах, тобто вічі, що стосувались найважливіших питань общини та держави та громадський, який здійснювався вервними старостами та старцями, розглядав ряд цивільних та кримінальних справ.

Приватні суди здійснювалися феодалами над своїми залежними людьми.

І, насамкінець, церковні суди, які здійснювалися духовними особами.

Вони розглядали справи, що стосувалися духовенства, їх родичів, а також усіх християн-віруючих. Здійснення такого судочинства відбувалося, зокрема, при монастирях. При винесенні рішення в церковних судах керувалися церковними статутами Володимира та Ярослава.

Щодо судового процесу, то він в Київській Русі був обвинувально-змагальним. Йому притаманні такі риси: рівність сторін, судовий процес розпочинався із заяви позивача, розподіл тягаря доказування між сторонами, процес міг завершитися визнанням обвинуваченим вини тощо. Крім того не існувало розмежування між кримінальним та цивільним процесами.

Оголошення рішення суду відбувалось усно та публічно. Його виконання покладалося на сторону, яка перемогла у процесі або на спеціально уповноважених осіб, послуги яких оплачувала або державна казна, або переможець.

Щодо досудового процесу, то у ньому виділяють три стадії: «заклич», «звід» та «гоніння сліду», кожній з яких притаманні власні особливості.

Так, «заклич» є першою стадією, це один із засобів розшуку злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки. Процес «закличу» полягав у тому, що у випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі, описуючи характерні риси, ознаки та особливості вкраденого. Якщо протягом трьох днів після оголошення вкрадене знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ власникові і сплатити штраф.

Наступною стадією досудового процесу є «звід». Він характеризувався тим, що позивач, який знаходив свою річ не міг відразу її повернути собі, а звертався до того, хто нею володів, з вимогою «пойди на свод кде есть взял». Якщо власник не був татем, він разом з позивачем ішов до тієї особи, у якої придбав річ; тоді уже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати, у кого придбав украдену річ, і так продовжувалося доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Таку людину визнавали злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. Якщо в результаті процедури звід виходив до кордонів держави або він закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу, у якої придбав вкрадену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення у крадіжці шляхом пред'явлення двох свідків покупки або митника (князівського агента, який збирав торг, мито), в присутності якого була здійснена покупка. Отримані в ході проведення зводу результати ставали підставою для ухвалення судового рішення.

Та нарешті кінцевим етапом було так зване «гоніння сліду». Воно полягав, у тому що злочинця розшукувати за слідами, які той лишив. Якщо слід приводив до житла конкретної людини, то її вважали злодієм. Якщо слід приводив просто до села, відповідальність несла вся громада (верв). Вона могла відвести від себе підозру і взяти участь у розшуку злочинця або видати його, якщо їм про нього було відомо. Якщо слід було втрачено на великому шляху або пустирі, то на цьому гоніння сліду припинялося.

У разі появи якихось неясностей у справі зверталися до розшуку різного роду доказів. Зокрема, у Київській Русі використовували такі докази, як: особисте зізнання, свідчення «послухів та видоків», речові докази, сліди на тілі потерпілих, «суд божий».

Щодо власного зізнання, то Руська правда не згадує про такий вид доказу, хоча логічно припустити можливість його існування.

Наступним різновидом доказів були свідчення видоків, тобто осіб, які безпосередньо були присутні при скоєнні того чи іншого правопорушення та послухів, які на думку чисельних дослідників, є свідками доброї слави сторони, що брала участь в даному судовому процесі.

Далі йде мова про сліди побоїв (синці на обличчі й тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі,знайдений труп на території верви та інше.

І останнім видом доказів був «суд божий», який складався з присяги, судового поєдинку та випробувань (ордалій).

Руська правда передбачала дав види судових клятв - для позивача та відповідача. Фактично вони зводилися до того, що той, хто складає дану присягу, на підтвердження правдивості своїх слів клянеться божеством. Вважалось, що той, хто збрехав, буде покараний вищими силами.

Про поєдинок у Руській правді нічого згадується, проте можна дійти висновку, що це було певні силові бої між позивачем та відповідачем. Переможцем у справі був той, хто переміг у поєдинку.

І нарешті ордалії. Вони існували двох видів: випробування водою та випробування вогнем. Нажаль, Руська правда не вказує на процедуру їх проведення, проте про неї можна здогадатись, скориставшись знаннями з порівняльного правознавства.