Правопорушення являє собою зовнішній вираз вільної волі правопорушника, охочого задовольняти свої інтереси і потреби шляхом порушення діючого права і, відповідно, інтересів інших осіб, що охороняються їм. Правопорушення, як і будь-який акт усвідомленої людської поведінки, є єдиним. Кожний з названих чотирьох елементів структури правопорушення має самостійне значення лише як елемент правопорушення і зовні нього сам по собі не існує.

Суб'єктом правопорушення, як вже мовилося раніше, виступають деліктоздатні громадяни, посадовці, а також колективні утворення. Господарські організації, установи і суспільні об'єднання можуть бути суб'єктами цивільно-правових порушень, але в окремих випадках несуть відповідальність за скоєну адміністративну провину. В Україні названі суб'єкти не признаються суб'єктами злочинів, хоча в інших країнах, і зокрема, в США, можуть виступати і в цій якості.

Суб'єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення виступають лише фізичні особи, цивільного - фізичні і юридичні особи, адміністративного - переважно фізичні особи, а в окремих випадках, встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб'єктом кримінального злочину. Ним може бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і повітряних суден та ін. Така особа іменується в юридичній літературі спеціальним суб'єктом правопорушення. Вона може виступати суб'єктом матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб'єктом якого є юридична особа, являє собою не що інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння певної шкоди. Хоча суб'єктом відповідальності в таких випадках виступає юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків, заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки, завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Суб'єктивну сторону правопорушення утворює психічне відношення правопорушника до вчиненого їм протиправного діяння. Для визнання протиправного діяння правопорушенням, як вже мовилося раніше, необхідна наявність вини, тобто усвідомлення суб'єктом суспільної небезпеки свого діяння. Вина характеризує також психічне відношення суб'єкта до очікуваних результатів і наслідків протиправного діяння і виражається в двох формах - умисел або необережність.

Умисел характеризує крайню форму негативного відношення правопорушника до суспільства, держави, прав інших осіб. Намір виявляється в тому, що особа не тільки усвідомлює протиправність свого діяння і можливість настання в результаті нього суспільно небезпечних, шкідливих наслідків, але і бажає (прямий умисел) або свідомо допускає (непрямий умисел) можливість настання цих наслідків.

Значна частина правопорушень може скоюватися тільки умисне. Наприклад, не можна здійснити з необережності, грабіж, розбій або згвалтування. Проте є і правопорушення, скоювані без цілей заподіяти кому-небудь шкоду. Особа діє так, що заподіює його всупереч своїм бажанням і волі. Така вина правопорушника називається необережністю. При цьому виділяють дві форми необережності: недбалість і самовпевненість.

При недбалості особа не віддає собі звіту в протиправності свого діяння, не передбачає його наслідків, хоча могла і повинна було їх передбачати (скажімо, робітник скидає вниз з будівлі, що будується, залишки будівельних матеріалів і тим самим заподіює каліцтво перехожому).

При самовпевненості (легковажності) особа усвідомлює протиправність свого діяння, передбачає його шкоду і небезпечний результат, але без достатніх для того підстав самовпевнено розраховує на їх запобігання (наприклад, водій автомашини на слизькій дорозі значно перевищує швидкість).

У цивільному праві допускається можливість залучення до відповідальності і без вини. В такому порядку відшкодовують шкоду юридичні особи і громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточуючих: використовування транспортних засобів, механізмів, електричної енергії високої напруги, вибухових речовин, сильнодіючих отрут, здійсненням будівельної і іншої пов'язаної з нею діяльності і ін. Проте, відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки за випадок, незалежно від його вини, не коливає загального принципу вини як необхідного елементу цивільного правопорушення. Бо підставою відшкодування шкоди власником джерела підвищеної небезпеки за випадок виступає не правопорушення, а інші юридичні факти.

Слід враховувати, що вина не вичерпує всього змісту психічного відношення правопорушника до протиправного діяння і його результатів. Законодавець нерідко називає і інші психічні явища як суб'єктивна сторона правопорушення. Так, в Кримінальному кодексі називаються мотиви злочину (користь, особиста зацікавленість), цілі злочину (усунення з ринку інших суб'єктів економічної діяльності, надання впливу на результати конкурсів або змагань), емоції, що спонукали до здійснення злочину. Названі і інші аспекти психічного полягання правопорушника враховуються при кваліфікації правопорушення, при визначенні міри покарання. Проте для визнання протиправного діяння правопорушенням необхідне встановлення тільки вини.

Реалізація волі правопорушника за допомогою здійснення ним конкретних дій приводить до певних змін в реальній дійсності. Тому необхідним елементом правопорушення є об'єкт, тобто соціальна сфера, яка випробовує негативну дію протиправних діянь. Такою сферою в теорії права признаються суспільні відносини. Об'єкт правопорушення, таким чином, означає сферу суспільних відносин, врегульованих нормами права.

При здійсненні правопорушень суспільні відносини, які передбачаються нормами права, не виникають. Навпаки, в суспільстві виникають відносини, які суперечать волі законодавця, інтересам особи, суспільства і держави і створюють в суспільстві атмосферу недовіри до права, утрудняють реалізацію прав і свобод громадян, дестабілізують правопорядок.

Як об'єкт правопорушення не можуть виступати тварини, речі або інші блага. Вони є об'єктом іншого правового явища - правовідносин. Їх учасники вступають в правові зв'язки для задоволення своїх інтересів в певних моральних і духовних благах.

Правопорушення також може скоюватися в цілях задоволення потреб правопорушника в матеріальному або духовному благу. Проте такі дії, здійснювані всупереч діючому праву, не породжують тих результатів, яких прагне правопорушник. Незаконними діями не можна придбати право власності на річ або тварину. Правопорушник володіє ними неправомірно, оскільки порушив право власника і засновані на цьому праві абсолютні правовідносини. Тому об'єктом протиправних дій признаються суспільні відносини, що охороняються правом, а не самі речі, тваринні і інші блага, з приводу яких люди вступають у конкретні відносини.

Шкідливу дію на об'єкт правовідношення надають дії правопорушника, які складають четвертий елемент правопорушення - його об'єктивну сторону.

Протиправна дія як акт вольової поведінки деліктоздатної особи може виражатися у формі активної дії (грабіж, вихід на роботу в нетверезому стані, порушення правил дорожнього руху) або ж бездіяльності (халатність, невихід на роботу, втрата паспорта). Бездіяльність вважається протиправною у випадках, коли обов'язок активної дії витікає з договору, з попередніх дій особи, з професійного або службового обов'язку.

Протиправне діяння в абсолютній більшості випадків є актом самого правопорушника. Проте в украй окремих випадках воно може бути вчинено діями інших осіб. Злочини, вчинені під фізичним примушенням, розглядаються як дії самого злочинця. Особа, що діяла під примусом, виступає як знаряддя злочину, а не його суб'єкта.

Протиправні діяння завжди розуміються як виражені в зовні які-небудь акти поведінки людини. Внутрішній світ, його думки, відчуття, переживання, що не виявилися в конкретній поведінці, для держави не існують. Об'єктивна сторона правопорушень може складатися тільки з протиправних дій.

Проте для визнання ряду правопорушень крім протиправності діяння потрібна наявність матеріальної або моральної шкоди, або спричинення шкоди здоров'ю людини, навколишній природі, тваринному або рослинному світу.

У кожному правопорушенні, де потрібне настання шкоди, необхідна також наявність причинного зв'язку між протиправним діянням і шкодою, що наступила. Такий зв'язок означає, що шкідливі наслідки з об'єктивною необхідністю породжені саме даним діянням, а не якимись його віддаленими наслідками.

Санкція, як і норма права в цілому, є результатом правотворчої діяльності державного органу, тоді як правопорушення - акт діяльності громадянина і інших осіб. Безперечно, без відповідної норми права і її санкцій, правопорушення не може існувати, але ця обставина не означає того, що в конкретне діяння людини або організації потрібно включати щось чуже, не властиве йому, що стоїть над ним. Інакше порушується один з основних принципів наукового пізнання, вимагаючий розглядати предмети і явища такими, якими вони існують реально, без приписування не властивих їм якостей і елементів.

Висновки

Отже, питання про соціальну природу і причини правопорушень досить складне і відповісти на нього однозначно неможливо, оскільки в правознавстві існує багато концепцій про причини правопорушень. Вивченням причин і умов вчинення правопорушень займається кримінологія. Вона вивчає, в першу чергу, причини злочинності, інші правопорушення вивчаються окремими галузями права, в тому числі адміністративним, трудовим і цивільним. Аналізу причин і умов вчинення проступків у нас, на жаль, майже немає в науковій літературі.

Серед причин і умов вчинення правопорушень виділяють об'єктивні і суб'єктивні причини. Об'єктивними причинами виступають конкретні протиріччя в суспільному бутті, в економічних, політичних і соціальних відносинах людей. До суб'єктивних причин правопорушень відносять деформації в правосвідомості, в потребах, мотивах, позиціях, в низькому рівні моральної і правової культури.

Тобто головне в неправомірній поведінці - те, що вона суперечить існуючим суспільним відносинам, заподіює або здатне заподіювати шкоду правам і інтересам громадян, колективів і суспільства в цілому, перешкоджає поступальному розвитку суспільства. Правопорушення розрізняють по своїй спрямованості, по вірогідності настання шкідливих наслідків і їх тяжкості, по характеру мотивів, що викликали їх, по цілях правопорушень і т.д. Не дивлячись на всі ці відмінності, правопорушення складають одну групу явищ в соціальному і правовому відносинах, оскільки володіють єдиною сутністю і схожими юридичними ознаками.

При цьому, на відміну від правомірних дій, які можуть бути прямо передбачені нормами права, а можуть і витікати в загальній формі з “духу закону”, протиправні дії повинні бути чітко сформульовані діючими правовими нормами. З огляду на цей факт правопорушення поділяють на злочини та проступки (провини).

Разом з тим, загальне поняття складу провини має вельми важливе теоретичне і практичне значення в юрисдикційній діяльності органів внутрішніх справ. Воно є необхідним ступенем в процесі пізнання конкретних складів провини, теоретичною основою для розкриття їх змісту і правильного вживання на практиці законодавства про правопорушення.

Для протидії суспільно небезпечним наслідкам та відновлення порушених прав (відшкодування збитків) існує юридична відповідальність.