Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

Теоретичні проблеми права власності на землю українського народу

Сторінки матеріалу:

Теоретичні проблеми права власності на землю українського народу

В.В. Носік

В історії українського конституціоналізму споконвічна ідея здійснення природного права власності Українського народу на свою землю як основу національного суверенітету, територіальної цілісності і незалежності знайшла своє відображення і юридичне закріплення у Конституції України від 28.06. 96.

Відповідно до ст. 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Згідно із статтею 14 Конституції України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Закладені у ст. 13 і 14 Основного закону правові ідеї щодо землі є новими для сучасної теорії права, ключовими для законотворчої і правозастосовчої практики регулювання земельних відносин. В юридичній науці питання і проблеми, пов'язані з реалізацією норм Конституції України щодо права власності на землю, залишаються не дослідженими на концептуальному рівні. Проведені в Україні протягом останніх п'яти років дисертаційні дослідження інституту права власності на землю характеризуються, за винятком окремих праць, традиційними і певною мірою стереотипними підходами до наукового аналізу відносин власності на землю, і не виходять за рамки Земельного кодексу та інших законодавчих і нормативно - правових актів. У цьому зв'язку не можна не погодитись думкою професора Мунтяна В.Л. про те, що правовій думці бракує системного погляду на проблему права власності на землю в належному історичному і національному контексті, діалектичного підходу до набутих та успадкованих знань і досвіду, без механічного відкидання або нехтування ними [1]. За таких обставин в юридичній науці і законотворчому процесі існує певна невизначеність методологічних і теоретичних положень щодо конституційних засад права власності на землю в Україні, а також має місце деяка наукова обмеженість традиційних дослідницьких підходів до аналізу правових явищ, що негативно, як буде показано далі, впливає на стан законодавчого забезпечення земельної реформи та формування якісно нових земельних правовідносин [2].

Не дивлячись на те, що в Україні на конституційному рівні закріплені юридичні засади права власності на землю, серед юристів-вчених, політиків, народних депутатів, економістів тривають дискусії щодо можливості існування такого правового явища, як власність Українського народу на землю, а також вказується на існуючу суперечність між статтями 13 і 14 Основного закону, що негативно впливає на формування узгодженої з Конституцією України системи земельного та інших галузей законодавства і відповідно на стан правового регулювання земельних відносин в Україні і в цілому на земельне право як самостійну галузь національної правової системи України.

Аналіз опублікованих в Україні наукових джерел, у яких висвітлюються проблеми права власності на землю дозволяє визначити, принаймі, три-чотири доктринальні підходи до розуміння суті конституційної концепції права власності на землю в Україні і формування юридичної моделі регулювання земельних відносин.

Одні вчені відстоюють ідеї про те, що в сучасних умовах розвитку людської цивілізації і суспільного уявлення про землю не лише можна, а й необхідно виходити з того, що земля має належати народу на праві власності, а форми здійснення такого права необхідно визначати у законодавстві. При цьому не виключається можливість окремих громадян та юридичних осіб набувати у власність земельні ділянки з підстав і в порядку, передбаченому законом [3-5].

По-іншому сприймають зміст норм ст. 13 і 14 Конституції України щодо права власності Українського народу на землю як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави, вчені, які вважають, що вказані норми Основного закону закріплюють ідеї соціалізації землі, які не допускають права приватної власності на землю громадян та юридичних осіб, а також права власності на землю держави і територіальних громад. Тому на думку представників такого науково-теоретичного підходу до розуміння суті права власності на землю Українського народу у нашій державі вся земля має належати Українському народу на виключному праві власності, а окремі громадяни і юридичні особи можуть використовувати землю на праві користування або праві колективної власності [6-10]. У цьому зв'язку професор Мунтян В.Л., досліджуючи наукові праці Грушевського М.С., Яворницького Д.І., Франка І.Я., Винниченка В., К.Маркса, вчених- економістів Туган-Барановського М.І., Кондратьє- ва М.Д., Чаянова О.В., законодавство Центральної ради щодо права власності народу на землю, вказує на непослідовність (помилкову чи навмисну) розробників Конституції України при формулюванні ст. 13 і 14 Основного закону, а саме: визнавши землю об'єктом права власності Українського народу (ст. 13), у ч.2 ст. 14 таке право закріплено і за іншими суб'єктами [11].

На відміну від попередніх двох доктрин щодо розуміння конституційних засад і суті права власності на землю в Україні, у наукових юридичних дослідженнях і публікаціях і вступах вчених висловлюються думки про те, що норма ст. 13 Основного закону не має юридичного змісту і має бути скасована, оскільки Український народ не може бути власником землі, і тому вся земля в Україні має перебувати у власності держави як основне національне багатство. При цьому допускається можливість використання землі на засадах права приватної та комунальної власності. На думку Янчука В.З. право власності Українського народу тотожне націоналізації землі і тому земля, яка є всенародною, має в першу чергу належати державі і громадянам в якості об'єкта права приватної власності, а колективним товаровиробникам та іншим суб'єктам лише на праві користування до того часу, доки у цій ст. не буде сказано інше [12].

Розглядаючи конституційні основи права власності на природні ресурси, Караркаш 1.1. зазначає, що віднесення природних ресурсів до об'єктів права народної власності у конституційному акті національного законодавства, є, щонайменше, некоректним, оскільки суть його полягає не лише у складності віднесення природних ресурсів до складу об'єктів права власності, як речового права, а й у фактичній неможливості здійснення народом своїх правомочностей як суб'єктом права власності природних ресурсів, і тому народна власність на природні ресурси (до яких автор відносить і землю), має формально-фіктивний характер [13].

Аналізуючи норми ст. 13 і 14 Конституції України, Кулинич П.Ф. вважає, що ці ст. Основного закону містять положення, які взаємовиключають одне одного. На думку Кулинича П.Ф., ст. 13 відображає режим виключної власності держави (чи народу, що є одне й те ж); згідно зі ст. 13 Основного закону земля перебуває у виключній власності Українського народу і тому ні громадяни, ні юридичні особи не можуть бути власниками землі, вони лише можуть володіти землею на праві користування як це було з 1917 по 1992 р.; виключна власність народу на землю - це одне й теж саме, що виключна власність держави на землю, що ст. 14 разом із ст.142 Конституції України закріплюють плюралізм форм власності на землю, а саме - держави, територіальних громад, юридичних осіб та громадян [14]. При цьому пропонується зміст ст. 13 Основного закону витлумачити таким чином, щоб проголосити земельний фонд країни не власністю, а основним національним надбанням Українського народу, яке підлягає особливій правовій охороні [15].

Інші відомі в Україні і за її межами вчені- правознавці вказують на те, що за змістом (правомочностями власника) право власності Українського народу ідентичне праву власності держави, але за суб'єктом - ні, бо поняття "держава" і "народ" не тотожні [16]. Водночас при розгляді конституційних засад регулювання земельних відносин висловлюють суперечливі думки щодо розуміння юридичної природи права власності Українського народу на землю і здійснення суб'єктивних прав на землю та визначення землі як основного національного багатства. З одного боку, вказується на те, що поєднання належності права власності українського народу і водночас його здійснення від імені власника дає підстави для висновку про те, що власність українського народу є водночас державною власністю, з іншого - право власності українського народу на землю, яка згідно ст. 14 Конституції визначається як основне національне багатство, зовсім не виключає можливості набуття права власності на землю іншими особами - громадянами та юридичними особами [17].

З погляду системно-структурного та логічного підходу до наукового пізнання будь яких правових явищ, дослідження конституційних засад права власності на землю Українського народу не може обмежуватись науковим і законодавчим тлумаченням лише окремих положень Конституції України без врахування комплексу всіх об'єктивних факторів і суб'єктивних передумов, на основі яких сформульовані і закріплені у нормах Основного закону правові ідеї щодо землі. Крім того, не можна ігнорувати той факт, що згідно статі 8 Конституції України у нашій державі визнається і діє принцип верховенства права і норми основного закону є нормами прямої дії, тому мають застосовуватись як у процесі законотворення, так і у пра- возастосуванні. З огляду на ці та інші конституційні положення наукові твердження про те, що власність народу на землю як правове явище не може бути, тому що не може бути взагалі, означає не що інше, як відмову вчених від спроби проведення системного і комплексного наукового дослідження методологічних засад Конституції України щодо права власності на землю. Відсутність науково обгрунтованих висновків щодо вказаних проблем призводять до політичних спекуляцій навколо питань права власності на землю, не дозволяє суб'єктам законодавчої ініціативи розробити і прийняти систему законодавчих актів, які відповідали б основним засадам Конституції України щодо права власності на землю. Адже нині залишається не розкритою на концептуальному рівні правова природа власності Українського народу на землю, не дослідженими залишаються питання здійснення права власності народу на землю, не вивчені проблеми суб'єктно-об'єктного складу відносин власності на землю, співвідношення права власності на землю народу, держави, громадян, юридичних осіб, територіальних громад, потребують дослідження також проблеми інституційно- функціонального і правового регулювання земельних відносин в рамках конституційної концепції права власності на землю в Україні.

За змістом норми ст. 13 і 14 Основного закону України є унікальними серед Конституцій держав СНД, Балтії, Східної та Центральної Європи, більшості держав Європейського Союзу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії [18].

Оригінальність закладених у Конституцію України правових ідей базується на сучасному науковому сприйнятті землі в системному зв'язку - земля - людина - суспільство - природа, у якому земля виконує притаманні їй функції. В теорії земельного та екологічного права юридичне значення об'єктивних функцій землі для розробки основних принципів правового регулювання земельних відносин в цілому досліджено [20-21], тому немає потреби зупинятись на цьому більш детально.