Суб'єктивне право власності на землю кожної фізичної і юридичної особи, держави, територіальної громади користуватися природними об'єктами права власності народу у Конституції України пов'язується з виконанням цими суб'єктами обов'язків, передбачених у чинному земельному та інших галузях законодавства. Відповідно до ст. 13 Основного закону, власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Згідно із ст. 41 Конституції України, використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Подібні норми закріплені у Конституціях та законах таких країн Східної Європи, як Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Німеччина, у державах Балтики, у країнах із розвиненими ринками землі [33]. При цьому в наукових дослідженнях правових аспектів соціальної функції земельної власності вказується на те, що тенденції обмеження свободи власників з врахуванням вимог соціальної функції земельної власності, спроби втручання держави у сферу земельних відносин є характерним також для конституційного, цивільного, аграрного законодавства країн з розвинутою ринковою аграрною економікою, у яких уже давно відмовились від поняття земельної власності як необмеженого ніким права володільця розпоряджатись майном на свій розсуд (jus Utendj at abutendj) [34]. У Конституції України право власності на землю також не визнається абсолютним, як це передбачено, наприклад, у Кодексі Наполеона, а передбачає встановлення у законі обов'язків власників та обмежень у здійсненні права власності аж до припинення права власності на землю. В Україні всі власники земельних ділянок, а також органи державної влади та місцевого самоврядування зобов'язані перед довкіллям, народом та іншими особами. Крім того, у вказаних статтях Конституції України найбільш виразно окреслюється соціальна функція власності і закріплюється принцип збалансованості прав та обов'язків власників земельних ділянок, який був визначений у законі України "Про власність", а також знайшов своє відображення у чинному Земельному кодексі України, а також у Цивільному та Господарському кодексах України від

16.01.3 [35]. Водночас у теорії земельного, цивільного права проблеми правового забезпечення реалізації соціальної функції власності на землю як об'єкт права власності Українського народу залишаються мало дослідженими, що негативно впливає на стан законодавчого забезпечення реалізації конституційних положень щодо права власності на землю в Україні [36].

Забезпечення реалізації соціальної функції права власності на землю має здійснюватись не лише шляхом законодавчого встановлення з боку держави правових форм використання землі, обов'язків і обмежень для власників землі і землекористувачів, а й закріплення для цих суб'єктів земельних правовідносин рівних можливостей щодо захисту їх прав та виконання обов'язків. Аналізуючи конституційні засади захисту права власності, Дзера І.О. зазначає, що виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим забезпечує виконання громадянами та іншими суб'єктами обов'язків, покладених на них [37]. Відповідно до ст. 13 Конституції України, держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Здійснюючи права власника на землю від імені народу України, держава в особі органів законодавчої, виконавчої і судової влади зобов'язана забезпечувати у повному обсязі захист не лише власників землі, а й землекористувачів, які використовують земельні ділянки для задоволення власних потреб.

У Конституції України державний захист усіх суб'єктів права власності і господарювання поєднується з необхідністю забезпечення державою соціальної спрямованості економіки. На перший погляд складається враження, що такий запис у Основному законі є не зовсім послідовним. Однак поняття "соціальна спрямованість економіки" у контексті здійснення права власності чи користування землею або іншими природними ресурсами як об'єктами права власності народу слід розглядати через призму співвідношення приватних і суспільних інтересів у процесі реформування земельних відносин, реалізації суб'єктивних прав на землю та інших соціально-економічних прав, гарантованих Конституцією України. Органи державної влади зобов'язані прогнозувати можливі наслідки тих чи інших перетворень у земельному ладі і рахуватися з можливим соціальними наслідками прийняття того чи іншого законодавчого або нормативного акта чи будь якого рішення. Адже результати впровадження земельної і аграрної реформ в Україні показують, що держава спочатку впроваджує ті чи інші заходи з реформування земельних відносин, після чого вживає термінових заходів організаційно-правового, фінансового характеру для усунення негативних наслідків, що не були завчасно передбачені [38].

Згідно зі ст. 13 Конституції України, усі суб'єкти права власності рівні перед законом. При цьому принцип рівності суб'єктів права власності на землю перед законом має забезпечувати можливість усім особам вільного доступу до набуття і реалізації прав на землю, регулювання цивільно- правових угод із земельними ділянками, захисту прав та законних інтересів всіх власників землі. Розглядаючи юридичну природу рівності суб'єктів права власності на землю, не можна не вказати на те, що у науці земельного права ці питання залишаються мало дослідженими з погляду конституційної концепції здійснення права власності на землю в Україні. Гарантована Конституцією України рівність перед законом всіх суб'єктів права власності змінює стереотипні підходи до регулювання земельних відносин лише за допомогою норм і методів публічно-правового характеру і зумовлює до необхідності пошуку нових форм і методів правового забезпечення здійснення суб'єктивного права власності та інших прав на землю шляхом поєднання приватного і публічного регулювання земельних відносин у сучасних умовах. З огляду на ці та інші проблеми можна сказати про те, що закріплений у Конституції України принцип рівності перед законом усіх суб'єктів права власності на землю має стати визначальним для розробки концептуальних засад здійснення права власності на землю громадянами, юридичними особами, державою, територіальними громадами, виконання обов'язків власниками землі, захисту земельних та інших прав цих суб'єктів з метою забезпечення створення такого земельного ладу, у якому регулювання земельних відносин має здійснюватись з врахуванням комплексного підходу до застосування норм і методів публічно- правового і приватноправового характеру.

У конституційній концепції дворівневої конструкції права власності на землю Українського народу державний захист прав усіх суб'єктів права власності, передбачений у ст. 13 Основного закону, органічно поєднується з нормою ст. 14, відповідно до якої право власності на землю гарантується і не може бути безпідставно порушено чи припинено. Виходячи з того, що всі суб'єкти права власності рівні перед законом, то закріплений у Конституції України принцип гарантованості права власності на землю в однаковій мірі має поширюватись як на громадян і юридичних осіб, так і на державу, а також територіальні громади як суб'єктів права власності на землю. При цьому види та зміст гарантій для кожного з цих суб'єктів необхідно визначати у чинному законодавстві з врахуванням балансу приватних, суспільних, громадських, державних інтересів. Зокрема, ст. 41 Конституції України закріплює непорушність права приватної власності як одну з гарантій здійснення громадянами і юридичними особами права власності на земельну ділянку. Як зазначається у цій ст., ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Вказані конституційні гарантії права приватної власності на змлю закріплені і розвинуті у чинному Земельному кодексі України, а також у новому Цивільному кодексі України. Чинний Земельний кодекс України визначає систему гарантій права приватної власності на земельні ділянки для громадян і юридичних осіб. Водночас у цьому законі не визначаються гарантії захисту прав власності на землю таких суб'єктів, як Український народ, держава, територіальні громади. Необхідність у законодавчому закріпленні таких гарантій стає очевидною в сучасних умовах, коли передбачається розмежування земель державної і комунальної власності.

З врахуванням викладеного можна зробити загальний висновок про те, що Конституція України закріплює нову юридичну модель регулювання земельних відносин, основу якої складає дворівнева конструкція права власності на землю, що включає в себе право власності Українського народу на землю як право вищого рівня, і суб'єктивне право власності на землю громадян, юридичних осіб, держави і територіальних громад як похідне і залежне від права власності народу на землю (нижчий рівень). У науковому плані вказана концепція не була предметом комплексного дослідження, що негативно впливає на стан законотворення і практику застосування чинного законодавства України.

Суть такої Концепції полягає в тому, що земля, як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, належить Українському народу на праві власності. Основні засади здійснення права власності на землю Українського народу закріплені у Конституції України, а саме:

* земля є об'єктом права власності Українського народу;

* земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави;

* від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування;

* кожний громадянин має право користуватися землею як об'єктом права власності народу відповідно до закону;

• власність на землю зобов'язує;

* власність не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству;

* держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки;

* рівність усіх суб'єктів права власності перед законом;

* гаран- тованість права власності;

* набуття і реалізації права власності на землю громадянами і юридичними особами, державою і територіальними громадами виключно відповідно до закону;

* непорушність права приватної власності на землю.

У чинному земельному законодавстві України дворівнева конституційна концепція права власності на землю як юридична модель регулювання земельних відносин не відображена у повному обсязі. Земельний кодекс України та інші законодавчі акти, а також проекти законів базуються на тому, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому закріплюється три обов'язкові форми права власності на землю, у яких має здійснюватись право власності на землю в Україні. Концептуальна розбіжність між Конституцією України і Земельним кодексом України та тими законопроектами, які розробляються і приймають розвиток основних положень Земельного кодексу створюють на практиці проблеми, які потребують наукового обґрунтування і доведення передбаченої у Конституції України теореми права власності на землю в Україні.