Існуюча неузгодженість норм чинного ЗК України з нормами ст. 13, 14 Конституції України, нормами Цивільного кодексу України щодо права власності на землю Українського народу перешкоджає створенню в Україні такої інституційно- правової системи відносин власності на землю, яка є характерною для громадянського суспільства, у якому створена і підтримувана народом держава як політична організація суспільства є зобов'язаною перед кожним громадянином та всім народом і тому покликана здійснювати свої владні повноваження в інтересах народу та суспільства, забезпечувати реалізацію і захист конституційних прав громадян. Адже здійснюючи права власника на землю від імені Українського народу, органи державної влади та місцевого самоврядування одночасно зобов'язані також забезпечувати охорону землі як основного національного багатства, захист прав усіх суб'єктів земельних правовідносин, а також виконувати й інші закріплені у Конституції України функції, які є характерними для держави та її органів в умовах громадянського суспільства. Однак означені конституційні положення щодо здійснення органами державної влади та місцевого самоврядування права власності на землю від імені Українського народу у поєднанні із здійсненням владних повноважень та забезпеченням реалізації інших функцій держави в умовах розбудови громадянського суспільства не знаходять у повній мірі свого відображення у законодавстві через відсутність фундаментальних досліджень з цих питань у філософії права, у теорії конституційного, земельного та інших галузей національної правової системи.

Відповідно до ст. 14 Конституції України, держава в особі центральних та місцевих органів влади зобов'язана особливо охороняти землю як основне національне багатство. Доцільність та необхідність такого припису у Конституції України пояснюється перш за все виключною значимістю землі як природної спадщини нинішнього та мабу- тніх поколінь Українського народу. Порівняно з іншими державами, для України земля як просторовий територіальний базис і головний засіб виробництва у сільському та лісовому господарстві і об'єкт природи дійсно є основою національного багатства, оскільки створення валового внутрішнього продукту (ВВП) держави базується перш за все на використанні природного ресурсного потенціалу землі, її сільськогосподарських угідь, територіального простору в межах кордонів України. Народ України володіє потужним потенціалом земельних ресурсів. Із 60,3 млн га земель майже 70 % (41,8 млн га) становлять сільськогосподарські угіддя, 17 % (10.4 млн га) - лісові угіддя. Майже 4 % території країни (2.3 млн га) забудовано [26]. Однак сучасне використання землі України як основного національного багатства у господарській, природоохоронній діяльності за останнє десятиліття з початку земельної реформи поки що не має високої економічної ефективності і його не можна вважати екологічно безпечним, що дає підстави стверджувати про існуючу загрозу національній безпеці України [27]. У цьому зв'язку варто зазначити, що правовий режим землі як основного національного багатства, практично не досліджений у доктрині земельного права України, що створює проблеми у сфері здійснення права власності Українського народу на землю, забезпеченні раціонального використання та охорони земель [28].

У контексті загальної концепції права власності на землю Українського народу Конституція України (ст. 13) закріплює право кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Водночас у Конституції України не визначаються можливі правові форми, а також види такого користування землею та іншими природними об'єктами. У науковій еколого-правовій, земельно-правовій літературі питання права земле-природокористування поки що залишаються не дослідженими в рамках конституційної концепції права власності Українського народу на землю та інші природні ресурси. Тому серед вчених немає одностайності щодо розуміння суті права кожного громадянина користуватись природними об'єктами відповідно до закону. Зокрема, при обговоренні питань щодо законодавчого закріплення права приватної власності на землю висловлюються думки про те, що згідно з наведеною вище нормою ст. 13 Основного закону, земля в Україні має перебувати у виключній власності Українського народу [29]. Погоджуючись з такою думкою, інші автори вказують на те, що невеликі земельні ділянки можуть передаватись у власність для задоволення особистих потреб [30]. Не зупиняючись детально на предметному розгляді цих та інших поглядів, варто зазначити, що у ст. 13 Конституції України закріплюється об'єктивне право громадян користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. В суб'єктивному значенні кожний громадянин України може користуватись об'єктами права власності народу у тих правових формах, які мають бути передбачені у законі. Тому Конституція України не виключає можливості для громадян користуватися землею та іншими природними ресурсами на визначених у законі різних правових титулах, гарантуючи при цьому громадянам право власності на землю.

Відповідно до ст. 14 Основного закону, право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. На перший погляд, це положення Основного закону не узгоджується із статтею 13, у якій земля виступає об'єктом права власності Українського народу, а громадяни наділені лише правом використовувати її. Проте юридична природа співвідношення цих двох статей Основного закону найбільш повно може бути розкрита з точки зору дворівневої "збалансованої" системи власності на землю Українського народу [31]. Адже здійснення прав власника на землю від імені Українського народу органами державної влади та місцевого самоврядування органічно поєднується з реалізацією владних повноважень указаними органами і передбачає не лише володіння, користування, розпорядження землею Українського народу, а й здійснення державного управління та регулювання у сфері земельних відносин. Відповідно до прийнятих Верховною Радою законів фізичні і юридичні особи, а також держава мають рівні перед законом можливості набуття і реалізації суб'єктивного права власності на землю Українського народу і зобов'язані нести невід'ємні від цього речового права обов'язки, підпорядковуючись відповідним регулятивним, управлінським і планувальним обмеженням, встановленим законом, договором, чи судовим рішенням. Проблеми реалізації суб'єктивного права власності на землю у дворівневій конституційній концепції права власності на землю Українського народу залишається не дослідженими в юридичній науці. Особливої актуальності набувають питання щодо необхідності законодавчого закріплення обов'язкових форм, у яких має здійснюватись право власності того чи іншого суб'єкта. В юридичній доктрині тривають наукові дискусії щодо цієї проблеми. У земельному законодавстві України немає послідовності щодо закріплення обов'язкових форм права власності на землю. Однак законодавче закріплення обов'язкових форм права власності на землю не узгоджується з Конституцією України, у нормах якої закріплюється і гарантується можливість здійснення суб'єктивного права власності у всіх можливих правових формах не лише громадянами і юридичними особам, а й державою. У цьому зв'язку варто зазначити, що у конституційній концепції права власності на землю Українського народу суттєво змінюється правове становище держави як рівноправного суб'єкта права власності на землю серед фізичних та юридичних осіб. Порівняно з Конституціями країн СНД, які не закріплюють вищепорядкового положення щодо права власності народу на землю, визнають державу власником землі, яка одночасно забезпечує реглювання і управління у сфері земельних відносин на свій розсуд, в Україні у ст. 14 Основного закону держава в особі центральних і місцевих органів як суб'єкт права власності на землю може набувати і реалізувати суб'єктивні права на землю і виконувати обов'язки, підпорядковуючись тим же самим конституційним принципам охорони довкілля, прав і свобод громадян, соціальної спрямованості економіки, якими мають керуватися фізичні і юридичні особи, оскільки право власності громадян, юридичних осіб і держави має похідний характер від права власності народу на землю, що зумовлює специфіку землі як об'єкта права, особливості суб'єктного складу, підстав і порядку набуття та припинення прав на землю.

Незважаючи на те, що у ст. 14 Конституції України передбачається можливість здійснення суб'єктивного права власності на землю лише для громадян, юридичних осіб та держави, таке ж право можуть мати і територіальні громади. Згідно з ст. 142 Основного закону, матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. При цьому у вказаному законі не визначаються підстави і порядок набуття права власності на землю територіальними громадами, а також не визначається організаційно-правовий механізм здійснення суб'єктивного права власності на землю цими громадами. Конституційна невизначеність правового режиму землі, що може бути у власності територіальної громади відповідно до ст. 142 Конституції України, призвела до однієї з складних у правовому, соціальному, економічному, політичному, демографічному, географічному плані проблем розмежування земель державної і комунальної власності, яка без належного наукового обгрунтування була законодавчо закріплена у чинному Земельному кодексі України, у якому визначаються землі, що можуть перебувати лише у державній власності і землі, що можуть належати на праві власності територіальним громадам. Лише після прийняття Земельного кодексу України у Києві та інших містах і регіонах приступили до розробки концептуальних засад проведення розмежування земель державної та комунальної власності шляхом фізичного визначення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості), а також визначення критеріїв такого розподілу земель між державою і місцевим самоврядуванням [32]. Підготовлені з цих питань проекти законів щодо розмежування земель державної і комунальної власності не дають відповіді на питання щодо об'єктивної необхідності проведення таких робіт, мети і соціально-правових, фінансових та інших наслідків такого розмежування земель у рамках загальної концепції права власності Українського народу на землю, не окреслюють перспективи щодо юридичної моделі правового регулювання земельних відносин.