В кінці XI ст. центром розвитку тодішньої юриспруденції стає університет в Болон'ї. Головна увага при вивченні права приділялася тлумаченню (глоссам) кодифікації Юстиніана і, особливо, Дегест. Звідси і назва цього напрямку - школа глоссаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глосси всієї школи були видані у середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглоссатори), які прийшли на зміну глоссаторам в XIII-XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глосс, а також проявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право, як вічне і розумне право, яке випливає з "природи речей", і відстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глоссаторів і коментаторів в значній мірі сприяла процесу рецепції римського права в Західній Європі.

Творчість римських юристів сильно вплинула на подальший розвиток правової думки. Це зумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права (через рецепцію) в подальшій історії права.

Питання 3. Ідеї про право в ранньому християнстві

правовий рим юрист держава

Поява християнства як світової релігії в межах Римської імперії стала важливим фактором оновлення світу, пошуку нової моделі життєустрою. Виникнувши в І ст. н. е. із вчення невеликої іудейської громади Єрусалима, воно, за пґять століть, поширилося на всі народи Середземноморґя, а потім і всієї Європи, вплинуло на суспільно-політичну думку.

Основні твори раннього християнства зґявилися в другій половині І -- середині II ст. Із них 27 було канонізовано і склали Новий заповіт. Тут чотири Євангелія, 21 Послання апостолів і Обґявлення св. Івана Богослова. Таким чином, Біблію (Святе Писання) склали Старий і Новий Заповіт.

Головні політичні і правові ідеї раннього християнства. У книгах Нового заповіту засуджувався рабовласницький Рим -- «царство диявола», «диявольський світ зла і насильства», римські імператори, особливо звір-антихрист Нерон -- гонитель християн. В Обґявленні Івана Богослова передвіщається загибель Риму -- «великої блудниці». Християни чекали другого пришестя Месії, Христа-спасителя, божого посланника, що зруйнує царство зла, повалить гнобителів «у геєнну вогненну». Існуючі держави, як установлення людини, засуджувалися. Їм протиставлено Царство небесне як найдосконаліше і найсправедливіше, де трудящі «не будуть уже ... жадати і не буде палити їх сонце і ніяка спека».

Учні Христа проповідували смиренність і непротивлення злу насильством: «не противтеся злому», «любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто вас проклинає, творить добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує». Головне ж -- чекання близького пришестя Месії: «Се, гряду незабаром, -- говориться в Новому заповіті, -- і відплата Моя зі Мною, щоб воздати кожному по справах його».

Відповідно до традиції Стародавнього Сходу Біблія проповідує божественне походження усякої влади і покірність їй. «Усяка душа да буде покірна вищій владі; адже немає влади не від Бога, існуючі ж влади від Бога встановлені. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому установленню», -- говориться в «Посланні до римлян» апостола Павла.

Християнство -- революція в античному світі в поглядах на людину, що вимагала його духовної свободи, рівності і загальнообовґязковості праці. Християнські громади організовувалися на колективістських началах, зі спільністю майна, праці, трапез. «Якщо хто не хоче трудитися, той не їж». Засуджувалися багаті: «Легше верблюду пройти крізь голкове вушко, ніж багатому ввійти в Царство Боже». Пропаганда божественного «закону свободи», рівності всіх перед Богом («Немає іудея, ні грека, немає раба, ні вільного, немає чоловічої статі чи жіночої, -- тому що усі ви одне в Ісусі Христі»), принципу еквівалента -- «рівним за рівне» («І як хочете, щоб з вами поводились люди, так і ви поводьтесь з ними») відображала давні природно-правові ідеї і уявлення.

Біблія відводить важливу роль закону в подоланні пороків людини. «Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків; не порушити прийшов Я, але виконати». Заохочуються виконавці закону, «тому що не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть». При цьому чинність закону поширюється лише на прийнявших його, «на тих, хто стоїть під законом». Закон свідчить про правду Божу і має владу над людиною, поки вона жива. Вище закону -- віра. «Закон свят», -- проголошується в Біблії. Його божественне походження підтверджується притчею про передачу Господом через пророка Мойсея камґяних скрижалей з викарбованими на них заповідями. Із десяти заповідей, що стали канонічними, перші чотири присвячені релігійним догмам, пґята -- вимога шанування батьків («Шануй твого батька і мати твою, щоб довгі були дні твої на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі»), а інші -- застереження від карних злочинів («Не вбивай», «Не чини перелюбу», «Не кради», «Не свідкуй неправдиво на ближнього твого», «Не бажай будинку ближнього твого; не бажай дружини ближнього твого, ні раба його, ні вола його, ні осла його, нічого, що в ближнього твого»). Таким чином, норми заповідей вимагають недоторканності людського життя, власності, доброчесної поведінки. Слідування заповідям -- шлях істинний, проголошується в Біблії.

Суд також «справа Божа». Бог дав напуття суддям через пророка Мойсея: «вислуховуйте братів ваших, і судить справедливо... Не розрізняйте осіб на суді, як малого, так і великого вислуховуйте; не бійтеся обличчя людського, тому що суд -- справа Божа, а справу, що для вас важка, доведіть до Мене і Я вислухаю її». Таким чином, «вищою судовою інстанцією» проголошувався Божий суд.

До середини II ст. керівництво християнськими громадами переходить у руки єпископів, пресвітерів, дияконів, що утворили клір. Єпископи різних громад установили між собою міцні звґязки; була проголошена всесвітня церква. «Поза церквою нема спасіння», «без єпископа немає церкви», «на єпископа належить Дивитися як на самого Господа», -- учило духівництво. Привласнивши монопольне право проповідувати і тлумачити християнське вчення, духівництво розробило складну систему обрядів, служб, догм, використовуючи ряд положень інших релігій (наприклад, мітраїзму) і філософських шкіл (стоїків, гностиків). Загальні трапези були замінені причащанням, апостоли -- слугами і гінцями єпископів, рівність віруючих -- нерівністю між кліром і мирянами. Засудження імператорської влади змінилось союзом з нею, поділом світської і духовної влади, закликом до віруючих: «Віддавайте кесарю кесареве, а Боже -- Богу». З IV ст. імператори вже були змушені рахуватися з церквою і навіть шукати в неї підтримки. За імператора Костянтина християнство було оголошено спочатку рівноправним з іншими релігіями, а потім і державною релігією (324 p.).

З розвитком науково-правової думки в Стародавньому Римі на правознавство з IV ст. усе більший вплив справляли християнська ідеологія, теологічні вчення. Відображенням поглядів християнської церкви цього періоду на політику, право і самі правові норми були твори знаменитих теологів Іоанна Златоуста (345--407) і Аврелія Августина (Блаженного) (354--430).

Константинопольський єпископ Іоанн Златоуст у своєму тлумаченні «Послання до римлян» апостола Павла вимагав від усіх віруючих суворого додержання предписань Біблії, покори політичній владі. Усяка влада від Бога. Покора владі як божественному встановленню -- належне і необхідне, «у нагороду добрим і на кару злим». Ціль її - дати можливість людям вести тихе і спокійне життя. Тому їй варто підкорятися безумовно, відплачувати не тільки даниною, але честю і страхом. За опір і непокору владі, учив Златоуст, грозить боже покарання -- «адже якщо ти корабель позбавляєш керманича, ти губиш саме судно». Водночас він підкреслював: не всякий цар чи князь діють за законом Божим. «Істинний цар той, хто панує над гнівом, заздрістю і насолодами, хто усе підчиняє Закону Божому, хто, зберігаючи вільний розум, не дозволяє пристрастям панувати над душею». Таким чином, Бог, заснувавши розмаїття влади і підпорядкування їй, адже рівність честі породжує війну, писав Златоуст, вимагає від володарів і відповідних моральних якостей.

Златоуст підкреслював пріоритет духовної влади над світською. Царська влада має свої межі: вона діє лише в громадських справах. Він ставить священиків вище за царів -- «царю доручені тіла, священику -- душі», «священство настільки вище царської влади, наскільки велика відстань між плоттю і духом». Священик -- посередник між Богом і людиною. «Закон світський не має стояти вище божественного», -- учив Златоуст.

Помітний вплив на розвиток політико-правової ідеології християнської церкви справило вчення єпископа з Пітона (Півн. Африка) Аврелія Августина, прозваного Блаженним і канонізо­ваним церквою як святого і вчителя церкви. У знаменитих тво­рах «Сповідь» і «Про град Божий» він ратує за дотримання християнських моральних заповідей, які повинні закріплюватися законами або звичаями держави. Тут викладені основні положення християнської концепції світової історії, характерними рисами якої є божественна зумовленість, фаталізм.

Августин писав, що вся історія людства є розвитком двох держав: «Граду Божия» і «Граду земного» -- гріховного, у якому царює диявол. Держава земна -- створення людське, її ціль тимчасова, вона створена насильством, тримається примусом. Тільки до церкви, як до земного прообразу божественного порядку, підходить визначення держави, дане Цицероном, тому що лише в ній право і істинна справедливість. «Град Божий», стверджував Августин, заснований на любові до Бога, що доходить до презирства себе. «Град земний» заснований на любові до себе, що дохо­дить до презирства Бога. Така держава визначається ним як зі­брання людей, обґєднаних суспільним звґязком. В її основі лежить суспільний договір, зміцнений законом чи звичаями держави. Але в порівнянні з «Градом Божим» вона позбавлена вищої мораль­ної сили і має єдину мету -- «охорону земного світу», підтримку соціального порядку. Гріховність державно-правового життя виявляється, відповідно до Августина, у пануванні людини над людиною, в існуючих відносинах покори, панування і рабства. Та­кий порядок він називає «природним». Рабство не створене ні природою, ні правом народів: «гріх -- перша причина рабства».

Форми правління розрізняються Августином залежно від виконання обовґязків, покладених на верховну владу. Головними з них він вважає моральні і релігійні обовґязки, повагу до Бога і людини. Несправедливого правителя, як і несправедливий народ, він іменує тираном, несправедливу аристократію -- клікою. Держава, в якій ігнорується право як справедливість, є загиблою державою. Якщо в державі зберігається справедливість і повага до релігії, то усі форми правління, так само як і автоhитет і повноваження влади, стають гідними того, щоб їм підкорятися. Християнська держава -- зразок «Граду земного».