республіка в Україні зазнала наступну еволюцію: 1) парламентська республіка: 16.07.1990 р. - 01.12.1991 р., до народного референдуму, яким було схвалено Акт проголошення незалежності України від 24.08.1991 р. (пост Президента в Україну був введений 05.07.1991 р.); 2) Парламентсько-президентська республіка: 05.07.1991 р. - 08.06.1995 р., до Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом; 3) Президентсько-парламентська республіка: 06.1995 р. (після скасування Конституційного договору 28.06.1996 р. діяла на основі Конституції України 1996 р.) - 09.2005 р. Це змішана республіканська форма правління, яка була офіційно так визначена Президентом України під час представлення проекту Конституції у Верховній Раді 20.03.1996 р. 4) Парламентсько-президентська республіка (згідно із Законом України "Про внесення змін до Конституції України" від 08.12.2004 г. початком переходу до неї є 09.2005 р., а завершенням - час набуття повноважень Верховною Радою, обраною у 2006 р.). Це також змішана республіканська форма правління з дещо зміненими повноваженнями президента, уряду і парламенту у бік пріоритету останнього. Конституційні підстави переходу від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки (передбачені першими поправками до Конституції України 1996 р. від 08.12.2004 р.). Розширено повноваження парламенту, посилені його функції: Установча (участь у формуванні вищих та центральних органів виконавчої влади): Парламент, спираючись на сформовану коаліцію депутатських фракцій і від її імені, вносить пропозиції Президенту щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також пропозиції про кандидатури до складу Кабінету Міністрів України; Парламент за поданням Президента України призначає Прем'єр-міністра, Міністра оборони, Міністра закордонних справ, а за поданням Прем'єр-міністра призначає (раніше була потрібна згода Президента України) інших членів Кабінету Міністрів України, Голів Антимонопольного комітету. Державного комітету телебачення і радіомовлення, Фонду Державного майна, а також звільняє їх з займаних посад, вирішуємо питання про відставку Прем'єр-Міністра, членів Кабінету Міністрів України; Парламент призначає на посаду і звільняє з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України; Парламент у разі ухвалення резолюції недовіри Кабінету Міністрів України здійснює його формування. Законотворча: Скорочено кількість суб'єктів законодавчої ініціативи (Президент, народні депутати та Кабінет Міністрів України; раніше володів цим правом ще і Національний банк України); Спрощено подолання в парламенті вето Президента на законопроект - якщо Президент України після повторного розгляду закону парламентом його не підписав, такий закон невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і публікується за його підписом. Темпоральна (тимчасова): Збільшено термін дії парламенту з 4 до 5 років; Кілька обмежені повноваження Президента за рахунок посилення ролі Верховної Ради - це стосується, перш за все, установчої функції: Президент формально пов'язаний обов'язком пропонувати мандат на формування уряду лідеру коаліції депутатських фракцій. За пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді Президент вносить подання до парламенту про призначення Прем'єр-міністра України. Верховна Рада має його призначити не пізніше, ніж на 15-й день після одержання такої пропозиції; Президент позбавлений права самостійно приймати рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на посаду нового Президента України покладається на голову Верховної Ради України (раніше виконання обов'язків Президента покладалося на Прем'єр-міністра України). Посилено відповідальність уряду перед парламентом і скоординовані повноваження Президента і Кабінету Міністрів таким чином, що уряд став менш залежним від Президента: Уряд формується коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді; Уряд пов'язано подвійний (біцефальной) залежністю: а) відповідальністю перед Президентом України і Верховною Радою України (раніше воно було відповідально тільки перед Президентом України); б) підконтрольністю і звітністю перед Верховною Радою; Програма діяльності уряду затверджується Верховною Радою (це підтверджено внесеними змінами до Конституції); Визначено нормативно-правові основи діяльності уряду (раніше цього не було): Конституція, закони, укази Президента і постанови Верховної Ради, тим самим встановлена субординації актів вищих органів влади, зазначено місце урядових актів у системі нормативних актів держави - після указів Президента і постанов Верховної Ради. Таким чином, якщо в президентсько-парламентській республіці уряд служило лише інструментом президентської влади, то в парламентсько-президентській республіці воно залежить від розкладу сил у парламенті. Намітилася тенденція до встановлення більш високого ступеня автономності відносин уряду з парламентом. Президент не має повноважень по своїй волі відправляти Кабінет Міністрів у відставку. Він, хоч і бере активну участь у долі Кабінету Міністрів, все-таки досить жорстко обмежений у своїх повноваженнях і зобов'язаний рахуватися з законодавчим органом: для цього потрібно винесення резолюції недовіри уряду з боку парламенту. Президент обмежений і в праві розпуску парламенту. Разом з тим Президент має низку істотних повноважень, що свідчить про перехід України до парламентсько-президентської, а не до парламентської форми правління: 1) обирається всім населенням країни (а не парламентом); 2) може призупинити дію актів Кабінету Міністрів у разі їх протиріччя Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; 3) скасовує акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим; 4) його акти мають вищу юридичну силу по відношенню до актів уряду; 6) створює, реорганізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, призначає на посади чи звільняє з посад за поданням прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; 8) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів (крім законів про внесення змін до Конституції України); 9) припиняє повноваження Верховної Ради у випадках, передбачених Конституцією. Зіставлення Конституції України з конституціями інших європейських країн, що сприйняли напівпрезидентську форму правління, показує, що прерогативи основних інститутів вищої влади в Україні недостатньо збалансовані, модель влади не чітко виписана. 1.10.2010 р Конституційний суд України (КСУ) скасував політичну реформу 2004 року і змінив політичну систему республіки з парламентсько-президентської до президентсько-парламентської форми правління. Зміни про внесення змін до конституції України, які відмінив КСУ, забезпечували перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду республіки парламентською коаліцією та продовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. У відповідності зі скасуванням політичної реформи Конституційним судом. Конституція України 1996 р відновлює свої дії. Згідно з Конституцією в Україні існує дуалізм виконавчої влади. Так, п.31 ч.3 ст.106 Конституції передбачає, що Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Згідно зі ст.106 Конституції України, Президент України має широкі повноваження в різних сферах державного життя. В одних випадках ці повноваження належать виключно йому, по-друге - вони перетинаються з повноваженнями інших органів державної влади. Конституція України чітко розмежовує функції Президента України та Кабінету Міністрів України, а також функції Президента, як глави держави, і Верховної Ради України, як єдиного органу законодавчої влади. У той же час повноваження Президента в його відносинах з Верховною Радою дають можливість розглядати главу Української держави як повноправного учасника законодавчого процесу. По-перше, Президенту належить право законодавчої ініціативи, по-друге, законопроекти, визнані Президентом як невідкладні, розглядаються Верховною Радою у позачерговому порядку. Крім того, Президент підписує всі закони, прийняті Верховною Радою України. З іншого боку, Президент України має право вето щодо законопроектів, які були прийняті Верховною Радою України (ч.2 ст.94 Конституції). Слід вказати і на особливості існуючої сьогодні в Україні моделі президентсько-парламентської республіки, її сутність полягає в тому, що система розподілу і взаємодії гілок влади, на мою думку, має в цілому асиметричний і незбалансований характер - з очевидним перекосом на користь повноважень Президента та його домінуючої ролі у вирішенні державних справ і одночасно явними слабостями інших гілок влади щодо їх відносин з президентською владою. І хоча відповідно із зафіксованим в Конституції України принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову ясно, що президентська влада (тобто сукупність повноважень Президента - це влада саме виконавча, однак за змістом інших статей Конституції президентська влада певним чином виноситься за рамки відомої класичної тріади і конструюється у вигляді окремої влади, що піднімається над цією звичною тріадою. Відсутність необхідної чіткості в цьому питанні неминуче призводить до виникнення протиріч в системі розподілу влади, а також до дублювання й паралелізм у діяльності Уряду і президентських структур. Невизначеність самої конструкції виконавчої влади доповнюється відсутністю належного балансу в її відносинах з українським парламентом, який, відповідно до Конституції (ст.75), є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Внаслідок такої невизначеності складається парадоксальна ситуація, в умовах якої сформовані за допомогою всенародного голосування інститути держави (Президент і Верховна Рада, приймаючи участь у формуванні виконавчої влади, реально за її діяльність не відповідають). Наслідком цього є те, що уряд стає заручником відразу обох конфліктуючих один з одним інститутів, а відсутність у нього власної політичної бази призводить до того, що він у будь-який момент може бути відправлений у відставку в залежності від політичної кон'юнктури і незалежно від результатів його діяльності. Існуюча політична система значною мірою обумовлена попереднім історичним досвідом. Адже з інституційної точки зору, сучасна організація української влади, по суті, успадкувала традицію моносубьектності, тобто зосередження владних ресурсів у одному персоніфікованому інституті, в той час як власне адміністративні функції залишаються в руках інших інститутів. Якщо ж аналізувати цю ситуацію з точки зору домінуючої в країні політико-культурної традиції, то владні відносини розглядаються, виходячи з того, кому влада (причому вся влада, а не окремі її складові) належить, але при цьому не приділяється належної уваги принципам її устрою і розподілу повноважень між різними владними інститутами. 2.2 Унітарна держава як форма державного устрою України Унітарна форма державного устрою має місце в багатьох країнах (Англія, Франція, Італія, Угорщина, Монголія та ін.). Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава відрізняється політичною єдністю, неподільністю. Окремі адміністративно-територіальні одиниці та області не мають власного законодавства, свого особливого судоустрою вищих органів державної влади. Кожна із складових єдиної держави має однакові права і представництво в органах держави. Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на територію всієї країни, їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів. Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний статус, не володіють політичною самостійністю. В унітарній державі єдине громадянство. [12, с 180] Державний устрій України - унітарна держава.