Імунітет ratione personae від іноземної кримінальної юрисдикції поширюється на всі дії, що здійснюються відповідною посадовою особою держави як під час виконання офіційних функцій, так і поза їх межами, в тому числі на поведінку, яка передує його перебування на посаді. Обсяг цього імунітету чітко визначений як у судових рішеннях, так і в юридичній літератуpi, яка часто відображає цю ідею, кваліфікуючи імунітет ratione personae як «досконалий», «повний», «невід'ємний» або «абсолютний». Як зазначає П. Ізмайлова, таке поширення імунітету виправдовується передусім їх важливою роллю в міждержавних відносинах: вони забезпечують благополучний розвиток міжнародних зв'язків і представляють державу. Без такого представництва і забезпечення належних стосунків між державами міжнародне співробітництво було б неможливим [9].

Хоча широкий обсяг імунітету ratione personae щодо зазначених дій залишається незаперечним, виникло питання, особливо в останні роки, про те, чи буде зроблено виняток із абсолютного характеру такого імунітету у разі злочинів з міжнародного права. Іншими словами, постає питання про те, чи створює імунітет перешкоди іноземному судовому органу в здійсненні кримінальної юрисдикції щодо чинного високопосадовця, такого як глава держави, глава уряду чи міністра закордонних справ, обвинуваченого в геноциді, військових злочинах і злочинах проти людяності або інших правопорушеннях, які тягнуть за собою кримінальну відповідальність окремої особи за міжнародним правом. Існування цього винятку залишається суперечливим стосовно кримінального судочинства в іноземних внутрішніх юрисдикціях. У зв'язку з цим слід зробити попереднє зауваження, що імунітет не поширюється на діючих посадових осіб, якщо проти нього висуваються такі звинувачення у міжнародних кримінальних судових установах, коли вони володіють юрисдикцією. Це ж саме положення закріплено і в Римському статуті Міжнародного кримінального суду, і це ілюструється фактичними міжнародними кримінальними процесами, що проводилися в минулому проти діючих посадових осіб, які користуються імунітетом ratione personae [10].

Питання про виключення з імунітету ratione personae було яскраво висвітлено Міжнародним Судом у справі «Про ордер на арешт». Обґрунтовуючи законність видачі та поширення ордеру на арешт громадянина Йеродіа, Бельгія стверджувала, що імунітети, які надаються діючим міністрам закордонних справ, не можуть захищати їх, коли вони підозрюються у вчиненні військових злочинів чи злочинів проти людяності, також у підтримку цієї позиції вона посилалася на різноманітні правові документи, якими засновувались міжнародні кримінальні трибунали, на прикладі з національного законодавства та на практику національних та міжнародних судів. Проте Суд у своєму рішенні відхилив доводи Бельгії:

«Суд ретельно вивчив практику держав, включаючи національне законодавство і кілька рішень національних вищих судів, таких як Палата лордів [в справі Піночета] або Французький касаційний суд [в справі Каддафі]. З цієї практики він не зміг зробити висновок, що відповідно до міжнародного звичаєвого права існує якась форма виключення з норми, що надає імунітет від кримінальної юрисдикції і недоторканність діючим міністрам закордонних справ, коли вони підозрюються в скоєнні військових злочинів або злочинів проти людяності». Як зазначає Суд у рішенні по справі «Ордер на арешт», у міжнародному праві встановлено, що як дипломатичні та консульські агенти деякі високопоставлені посадові особи держав, такі як глава держави, уряду та міністр закордонних справ, володіють імунітетами від юрисдикції інших держав, як цивільної, так і кримінальної (п. 51) [11].

Рішення, запропоноване Судом, знаходить підтримку і у практиці держав, включаючи національні судові рішення, і отримало наступні підтвердження. Низка внутрішньодержавних кримінальних справ, про які вже згадувалося, також мають значення, оскільки вони стосувалися звинувачень за злочини за міжнародним правом. Так, наприклад, в 2001 році Французький касаційний суд скасував у справі Каддафі попереднє рішення нижчестоящого суду, який постановив, що «ніякий імунітет не може поширюватися на співучасть у знищенні власності в результаті вибуху, який спричинив загибель людей і пов'язаного з терористичним актом» і надав імунітет полковнику Каддафі. Також і Бельгійський суд касаційної інстанції оголосив неприпустимим кримінальне переслідування чинного прем'єр-міністра Ізраїлю г-на Шарона за звинуваченням у геноциді, злочинах проти людяності і військових злочинах на тій підставі, що «міжнародне звичаєве право виступає проти ідеї, що глави держав і глави урядів можуть піддаватися переслідуванню в кримінальних судах іноземної держави при відсутності протилежних положень міжнародного права, що є обов'язковими для зацікавлених держав» [12]. Аналогічним чином, два британських суди послалися на імунітет так, як він тлумачиться Міжнародним Судом, щоб відхилити видачу ордерів на арешт міністра оборони Ізраїлю (обвинуваченого в серйозних порушеннях четвертої Женевської конвенції) і міністра торгівлі Китаю (за злочинну змову про застосування тортур. Як зазначалося вище, судові лорди у справі Піночета (No3) також ясно вказали, що генерал Піночет користувався б імунітетом щодо кримінальних звинувачень у застосуванні тортур, якби під час судового розгляду він перебував у владі.

Юридична дія імунітету ratione personae навіть щодо міжнародних злочинів звичайно обґрунтовується необхідністю забезпечити а) ефективне виконання функцій відповідними посадовими особами в інтересах своєї держави і Ь) належне функціонування системи взаємних міждержавних відносин. Ця думка відображена, зокрема, у викладі мотивів у рішенні Міжнародного Суду по справі «Про ордер на арешт», але зустрічається також і в юридичній літературі.

У розпорядженні від 6 листопада 1998 року, що започаткував кримінальних розглядів щодо Піночета за обвинуваченням у скоєнні злочинів з міжнародного права, бельгійський судовий слідчий у загальних термінах, які, мабуть, охоплювали також діючих глав держав, зазначив, що імунітет, визнаний за главами держав, як видається, не застосовується у разі злочинів з міжнародного права, таких як військові злочини, злочини проти миру і злочини проти людяності.

Це виняток із імунітету ratione personae підтримується частиною юридичної літератури. Наводяться доводи, наприклад, що загальна тенденція в міжнародному праві в бік прийняття принципу індивідуальної кримінальної відповідальності, незалежно від посадового становища особи, також матиме вплив на імунітет, включаючи імунітет діючих високопоставлених посадових осіб. Тому робиться посилання на різні документи та судові рішення, в яких визнається відповідальність глав держав, глав урядів та інших державних посадових осіб за злочини за міжнародним правом, включаючи статтю 227 Версальського договору; статути і рішення Міжнародних військових трибуналів в Нюрнбергзі та в Токіо; статути міжнародних кримінальних трибуналів по колишній Югославії і Руанді; Римський статут Міжнародного кримінального суду і т. д. В цьому контексті згадувався також проект Кодексу злочинів проти світу і безпеки людства. Прихильники цієї точки зору знайшли ще одне обґрунтування цього виключенню несумісності імунітету з твердженням, що стосовно серйозних міжнародних злочинів застосовуються універсальна юрисдикція або інші механізми, спрямовані на всебічне покарання за такі злочини. Деякі інші автори наполягають на тому, що заборона деяких міжнародних злочинів закладено в норму jus cogens і як таке повинно мати переважну силу над нормою, що надає імунітет високопоставленим посадовим особам держави. Інша точка зору базується на систематичному підході до розвитку міжнародно-правової системи і на доводі, що заборона деяких діянь як злочинів міжнародного права спрямовано на захист основних інтересів міжнародного співтовариства в цілому. В цьому розрізі саме поняття міжнародних злочинів тому несумісне з будь- яким видом імунітету, що захищає окремих осіб в силу їх офіційного положення.

Невдалість спроб щодо притягнення до відповідальності вищих посадових осіб пов'язано ще з тим, що це питання зачіпає фундаментальну проблему міжнародного права -- проблему імунітету вищих посадових осіб держави. Р.А. Колод- кін вважає, що проблема імунітету держави, її представників чи власності виникла із конфлікту прав цієї держави, що випливають із принципу суверенної рівності держав, з одного боку, та, з іншого прав держави, на території якої опинилися такі представники або власність, які випливають із принципу повноти територіальної юрисдикції останнього [13].

Одним із варантів вирішення цієї проблеми є находження балансу між протилежними інтересами, збереження імунітету ratione personae і переслідування за міжнародні злочини. Так, наприклад, було запропоновано, щоб правилом про імунітет віддавався пріоритет у тих випадках, коли відсутній ризик безкарності, тоді як в іншому випадку допускалося здійснення іноземної кримінальної юрисдикції. Наприклад, імунітет ratione personae припиняє діяти, коли суди держави, якому належить окремий орган, не мають юрисдикції у відношенні інкримінованих цього органу злочинів, або коли є вагомі підстави вважати, що або ця держава не буде здійснювати переслідування за дані злочини, або особливі національні правила, що відносяться до певного статусу розглянутої особи, перешкодять її арешту і переслідуванню компетентними органами.

Іншим можливим вирішенням цієї проблеми може бути те, що імунітет ratione personae повинен надаватися тільки у разі офіційних візитів, які необхідні для розвитку міжнародних відносин, і, навпаки, у ньому може бути відмовлено, коли посадова особа здійснює поїздку в приватних цілях.

Більшість вчених все ж сходяться на думці, що офіційний статус особи, яка вчинила злочин за міжнародним правом, не звільняє її від кримінальної відповідальності. Так, Н.В. Дрьоміна у своїй праці вказує, що стосовно внутрішнього переслідування власних посадових осіб необхідно звернути увагу на те, що держави, які ратифікували Римський Статут, беруть на себе обов'язок відповідати принципу комлементарності, тобто -- притягати передбачуваних злочинців до суду на національному рівні, і хоча такий обов'язок не зазначений у Статуті дослівно, дослідивши окремі положення. Можна дійти висновку про його порушення [14, с. 154]. У міжнародному співтоваристві виробилася норма звичаєвого права, згідно з якою всі посадові особи держави, включаючи тих, хто займає вищі посади, не мають права на імунітети у кримінальному судочинстві, як національному, так і міжнародному рівні, якщо вони звинувачуються в скоєнні міжнародних кримінальних злочинів. Розглянуті злочини являють собою загрозу цінностям, яким міжнародне співтовариство стало надавати велике значення. Оскільки при звичайних обставинах національні органи не віддають під суд своїх власних вищих посадових осіб імовірно за вчинені ними злочини, ці злочини залишаться безкарними, якщо норма звичаєвого права про імунітети буде як і раніше захищати високопоставлених посадових осіб держави від кримінального переслідування.