ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ПОГЛЯДИ НА ЮРИДИЧНІ ФІКЦІЇ ТА ГЕНЕЗИС ЇХ РОЗВИТКУ

Сиротнікова Я.Є., здобувач кафедри трудового права

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

У статті проаналізовано причини появи інституції юридичної фікції, погляди науковців, генезис їх розвитку та історичне підґрунтя появи юридичних фікцій в трудовому праві України.

Ключові слова: юридичні фікції, римське право, теорія фікції юридичної особи.

Досліджуючи питання юридичних фікцій в трудовому праві необхідно звернутися до першоджерел цієї інституції, проаналізовати причини її появи, погляди науковців та генезис їх розвитку. Уявлення про фікції знаходиться у стані постійної трансформації, оскільки кожна історична епоха, а наразі й вчені наділяють фікції різним змістом. На сьогодні не існує загального бачення фікцій та їх ролі в створенні механізмів права, не дивлячись на те, що з фікцій почалось формування норм права, як і не існує уявлення про те, які фікції існують в трудовому праві, їх роль та вплив на трудові відносини.

Постановка завдання. Осмислення закономірностей прояву фіктивного на всіх історичних рівнях, яке дозволить глибше пізнати закономірності самої інституції - від виникнення правових ідей та можливостей виявлення дефектності деяких правових явищ в сучасному трудовому праві України (в тому числі правових норм).

Результати дослідження. З давніх часів фікцією було те, чого ще не існує в законі, однак відбувається в житті. Наразі, із спливом часу та розвитком суспільства, фікцією є те, чого немає в реальному житті, однак потребує закріплення в законі. Фікція перетікає з одного часу в інший, розвиваючись та існуючи невід'ємно від засобів правотворення.

Загальновідомо, що право бере свій початок ще з часів існування держав Стародавнього Світу.

Так, М. Вебер наводить цікавий приклад індійського кастового табу «рука ремісника завжди чиста». Дана фраза містить умовність, яка дозволяє зробити такі висновки: 1) сказані слова стирають всі кастові, станові кордони, та 2) можна припустити, що мова йде про відсутність у вчиненні злочинного діяння вини особи, що належить до категорії осіб, що професійно займаються ремісною справою [1, с. 45].

З розвитком держав дедалі більшого значення набуває таке джерело права, як закон, хоча й пережитки родового устрою, релігійні, моральні настанови ще довгий час зберігаються в нормах стародавнього права [2, с. 23].

Слід окремо виділити римське право, яке пережило свого творця, далеко вийшло за національні та історичні рамки як найбільш досконала система права. Досягненням римської правової думки було вирішення цілої низки загальнотеоретичних проблем.

Претори використовували формули з фікцією в тих випадках, коли суворе право потрапляло в очевидне логічне протиріччя з природними уявленнями про «добру мораль», про «совість», «справедливість». Вчені вказують, що фікція використовувалася претором в якості процесуального засобу в тих випадках, коли протиріччя було неможливо подолати в рамках матеріального права [3, с. І91]. Претори наказували судді в intentio діяти так, якщо б факт, що не мав місця в дійсності, був у наявності, або навпаки - якщо б дійсний факт не мав місця. У тому випадку, коли мало місце визнання неіснуючого факту дійсним, можна говорити про фікції визнання, позитивної фікції. Тоді як при запереченні дійсності існуючого факту мова йде про фікції заперечення, про негативну фікцію [4, с. 243].

Романісти відзначають найбільш давній випадок використання в римському праві фікцій, що виник, найімовірніше, в суді претора перегринів, пов'язаний з наданням цивільних позовів для захисту від правопорушення (ex delicto), якщо однією зі сторін у відношенні був чужинець (peregrinus), на яких ці позови не поширювалися. У формулу вставлялася фікція "si civis romanus esset..." («якби він був римським громадянином») [3, с. 191].

Як правило, фікція вставлялася в типову формулу з тим, щоб надати позов особі, яка не уповноважена на нього за суворим правом, або - виправдати того, хто по ius civile повинен бути засуджений. Рідше, фікція використовувалася преторами для створення преторского позову (actio Publiciana).

Наприклад, щоб захистити особу, допущену до прийняття спадщини по преторському праву (bonorum possessor), претор давав позов, в якому судді пропонувалося розглядати позивача як спадкоємця: «Якби Агерій був спадкоємцем Тіція і якби тоді це поле, про яке йде суперечка, належало йому по праву квиритів... « [3, с. 190]. Без такої фікції преторський спадкоємець не мав би можливості витребувати спадкові речі, оскільки по ius civile він спадкоємцем (heres) не був. Схожа формула складалася для правонаступника (bonorum emptor) неоплатного боржника, який не залишив спадкоємців, який фіктивно виставлявся його спадкоємцем.

Фікцією, виведеної за допомогою закону, був встановлений Корнеліусом - fictio legis Corneliae. За римським звичаєм громадянин, який став де-небудь рабом, втрачав якості суб'єкта права і втрачав усі права. Тому, якщо хто-небудь помирав у полоні, після нього не могло наступати спадкування, оскільки спадкування після раба неможливо. Для захисту прав спадкоємців - римських громадян і була встановлена фікція, в силу якої передбачалося, що полонений помер вільним у самий момент свого полону, внаслідок чого, якщо він залишив тоді заповіт, він зберігався в силі, якщо немає, то призивалися спадкоємці за законом. Якщо ж полоненому римському громадянину вдавалося втекти, поки військові дії ще не були закінчені, то при перетині кордону Римської держави він не просто вважався вільним, але і розглядався як нібито зовсім не був у полоні [3, с. 191].

В якості своєрідного різновиду фікцій вчені розглядають преторські формули з перестановкою осіб. Вони використовувалися в ситуаціях, коли право, що слідує одній особі, присуджується іншій або відповідальність однієї особи покладається на іншу. Така підміна була потрібна в ситуаціях, коли ефект від юридичного акту виникав на боці особи, відмінної від того, хто його вчинив: наприклад, при угодах, укладених підвладним (persona alieni iuris) або опікуном (tutor). У demonstratio або в intentio претор вказував одну особу (підвладного або опікуна), а в condemnatio - іншого (господаря або опікуваного) [3, с. 191].

Також римському праву був відомий так званий фіктивний судовий спір, що відбувався в присутності претора. Покупець урочисто заявляв, що дана річ належить йому. Продавець не заперечував, і претор присуджував річ покупцю. Встановлене таким способом право власності називали квіритською власністю, оскільки воно базувалось на Законах ХІІ таблиць [2, с. 65-66].

Загалом, по засобам прив'язки к старим законам позови поділяли на позови по аналогії та позови із фікцією. Позов за аналогією передбачав можливість вирішення справи на підставі посилань на існуючі закони, однак існувало застереження як виняток зі старих законів особливих вимог задоволення позову або зміни цих умов.

На відмінність від позову за аналогією, позов із фікцією (action ficticia) подавався в тих випадках, коли ніякої аналогії, тобто відповідного старого закону не існувало. В цьому випадку претору доводилося створювати самостійно нову норму права, для чого він вводив в формулу зі старими умовами якісь нові відносини і вирішував всю справу так, «як якби відносини були дещо іншими, на відміну від тих, які вже описані старими законами», тобто він визнавав за необхідне поширити передбачений законом захист на якесь нове, не передбачене в законі відношення і давав судді формулу з можливістю використовувати факти, яких насправді не було. Для цілого ряду справ, не передбачених старими законами, формула з фікцією дозволяла знайти рішення, підбиваючи нові відносини під один з існуючих позовів.

Римське право не виробило єдиного поняття фікцій, обмежившись описом окремих випадків їх прояву. Аналіз джерел права, проведений Т.С. Яценко, з яким ми погоджуємся, дозволяє зробити висновок, що римським юристам були відомі два види фікцій. Це так звана юридична фікція, яка використовується як особливий прийом юридичної техніки для регулювання відносин, що швидко змінюються. До другого виду відносились фіктивні дії осіб, що допускаються in fraudem legis («в обхід закону») для досягнення цілей, заборонених римським правом [5, с. 61].

Визнаючи корисність використання фікцій для уточнення діючих норм, римські юристи в той же час негативно ставилися до фіктивних дій учасників обороту, які для досягнення юридичних наслідків поведінки здійснювали удавану дію, яка не суперечить закону. Так, римському праву відомі так звані фіктивні угоди. Наприклад, римський юрист Павло говорить про недійсність договорів, які однією зі сторін відбуваються в жарт. Крім того, праву Стародавнього Риму були відомі так звані симулюванні угоди (simulatio), коли вчинення однієї угоди прикривалося формою другої. Якщо симуляція виявлялася, то суд визнавав приховану угоду. Однак, якщо прихована угода відносилась до недозволених, то вона визнавалася недійсною [5, с. 61].

В сучасному праві, на підставі надбань римських юристів, запобіганню фіктивних дій учасників відносин та настання у разі їх здійснення відповідних правових наслідків, знайшло своє закріплення в Цивільному кодексі України, який чітко розділяє правочини фіктивні, удавані, вчинені під впливом обману, помилки, зловмисної домовленості тощо.

В трудовому праві вчинення фіктивних правочинів, також не є виключенням, хоча на рівні Кодексу законів про працю наразі є неврегульованим. Суди приходять до застосування аналогії закону, а саме при визнанні недійсним трудового договору застосовують положення Цивільного кодексу України.

Прикладом є судова справа №22ц-1701/2008, що розглядалась Апеляційним судом Чернігівської області. Перший заступник прокурора м. Чернігова звернувся до суду з позовом, вказуючи на те, що між роботодавцем та працівником було укладено трудовий договір, зареєстрований в Чернігівському міському центрі зайнятості. Роботодавець звернуся до Чернігівської міської виконавчої дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності за відшкодуванням витрат, пов'язаних з нарахуванням допомоги за вагітністю та пологах найманому. Однак проведеною перевіркою було встановлено, що їхній трудовий договір був укладений з порушенням чинного законодавства, без наміру виконувати передбачені в ньому обов'язки, а саме: не вказано останнє місце роботи найманого працівника; не визначено докладні характеристики роботи; вимоги до рівня виконаних робіт, їх обсягів, якості, норм та строків виконання робіт; невірно вказаний час виконання робіт, що суперечить трудовому законодавству. А тому просив визнати недійсним цей трудовий договір, з посиланням на статті 203, 215 Цивільного кодексу України [6, с. 62].