Недарма, той же Феофан Прокопович ввів до читаного ним курсу лекцій навіть спеціальний розділ "Про метод написання історії", де мета історичного дослідження була сформульована ним таким чином: "приносити користь, але користь таку, щоб ми з чужих прикладів, так як з власного досвіду, знали, що слід робити, а чого уникати". Однак на підвищення інтересу до проблем політики і права мала вплив не лише ренесансна переорієнтація на вивчення людини в її суспільному житті та просвітницька спроба надати наукового обґрунтування всім процесам, що відбуваються як у природі, так і в суспільстві, але й та історична ситуація, в якій опинилась Україна, коли над ще не забутими подіями Визвольної війни та Руїни почала дедалі більше зростати реальність імперії. Саме в цьому аспекті формування імперської доктрини, зазвичай, і розглядається зазначений період в історії української політико-правової думки. Як приклад досить навести бодай імена Стефана Яворського та Феофана Прокоповича. Так, скажімо, в радянській історіографії ці дві постаті або протиставлялись як представники реформаторського і реакційного напрямів, або розглядались виключно у їхньому ставленні до доктрини імперського абсолютизму. Справді, суспільно-політичну доктрину Феофана Прокоповича, викладену ним у таких працях, як "Правда волі монаршої" (1722), "Слово про владу і честь царську" (1718) та "Розшук історичний", у переважній більшості розвідок розглядають лише як ідеологічне обґрунтування ним доктрини просвіченого абсолютизму. Однією з перших тез Феофана Прокоповича, що висуваються ним у "Правді волі монаршої", є обґрунтування необмеженості верховної влади суверена. "Верховна влада, пише він, не підлягає будь-якій іншій владі людській, адже вона є найвищою владою". Прокопович, визначаючи природний стан людства, він описує його як поєднання війни і миру, любові й ненависті, добра і зла тощо. Прокопович, так само як і Пуфендорф, не відмовляється від Бога. Здатність творити добро, на його думку, є природним даром людині від Бога, а постійною рушійною силою цього дару є інша, притаманна лише людині властивість - совість. До цього ж поняття звертався й Інокентій Гізель, визначаючи совість як "розуміння самого себе, чи розумне розмірковування про себе, коли людина вирішує, що їй робити, а чого не робити". У Прокоповича модель первинного доброзичливого природного стану починає поступово набувати властивостей гоббсівської моделі. Хід думки Прокоповича приблизно такий: справді, людина від природи як створіння Бога і виконавець його благої волі є доброю, але це добро в людині існує не актуально, а скоріше потенційно, тобто не у формі добра як такого, а в формі здатності до добра і добрих вчинків. Тому часто людина просто відмовляється реалізовувати ці свої потенційні здатності, в результаті чого поруч з добром з'являється зло і суперечки, які поступово переростають у війни. У "Слові про владу і честь царську" цей процес представлено автором таким чином: творити добро є даром природним і божественним. Як пише сам Прокопович: "Окрім Писання, існує в самій природі людській закон Богом покладений. любити і боятися Бога, берегти своє життя, бажати спадкоємства родові людському, не творити іншому того, чого собі не бажаєш, поважати батька й матір". До речі, до одного з цих добрих задатків Прокопович звертається у поясненні виникнення верховної влади. Так, визначаючи природу відносин між верховною владою чи монархом і підданими він згадує взаємини батьків і дітей. Хоча з цього, зрозуміло, не можна робити висновку про те, ніби державна влада розглядається Прокоповичем як своєрідне узагальнення влади батьківської, оскільки, незважаючи на всю свою схожість, між ними можна встановлювати лише відношення аналогії, а жодним чином не причинно-наслідкову форму зв'язку. Саме тому, визначаючи пріоритетність та силу двох зазначених влад, Феофан Прокопович віддає незаперечну перевагу монаршій чи державній владі. Однак, повертаючись до питання про співвідношення в людині добрих і злих задатків, слід зазначити, що разом з добром в людині існує і певна розбещеність (як наслідок її гріховності), яка спонукає її відходити від природних законів і порушувати їх не лише щодо самих себе, але й відносно інших людей. Тому, як доводить Прокопович, "завжди і скрізь бажаним був вартівник і захисник і сильний поборник закону,. то є державна влада". Специфічною властивістю вітчизняної політико-правової думки XVII-XVIII століть є характерний для неї, так би мовити, "паралельний" чи "двобічний" спосіб доказу. Для української політико-правової традиції було характерним поєднання раціонального і біблійного способу доказу, коли його джерелом виступали як теоретичні конструкції, так і божественне одкровення. Яскравим прикладом цього саме й виступає "Слово про владу і честь царську" Феофана Прокоповича, де кожна теза обґрунтовується автором як раціонально, шляхом висування ряду аргументів, так і посиланням на Біблію. Наступним важливим логічним моментом у концепції природного стану і теорії виникнення держави є визначення умов переходу від додержавного і неправового стану (тобто, коли людина не відчувала потреби встановлювати закони і діяла на підставі свого внутрішнього інстинкту моральності) до держави, законності і правопорядку. Багато в чому наслідуючи Гоббса, Прокопович вважає, що люди, аби не знищити один одного, створюють державу, яка захищає їх як від внутрішніх, так і від зовнішніх ворогів: "верховна і людська влада є обмеженням людському злонравству, охороною людському життю,. якби не вона, то земля вже давно б запустіла і рід людський перервався. злоби людські спонукали їх об'єднатися в єдиний союз". Утворення держави передбачає обов'язкову наявність носія цієї найвищої державної влади. На думку Прокоповича, цим єдиним суб'єктом державної влади може бути лише монарх, який за своїм становищем нижче тільки за Бога. Отже, щоб не припустити власної загибелі, народ шляхом договору передає свою волю, зрікаючись її, одній особі - монархові. При цьому народ звертається до суверена з такими словами: "згідно всі хочемо, щоб ти для загальної нашої користі володів нами вічно, тобто оскільки ти є смертним, то щоб по тобі ти сам надалі залишав наслідного володаря, ми ж, одного разу волі зрікшись, ніколи з неї надалі, навіть після смерті твоєї, користатись не будемо, але тобі клятвеною обіцянкою зобов'язуємось і наших по нас спадкоємців тією ж повинністю зобов'язуємо". Проте, у подібній логіці Феофана Прокоповича може бути помічено певне протиріччя: з одного боку, влада делегується монархові народом, а, з іншого - необхідною ознакою будь-якої верховної влади є її божественне походження. При чому, для того аби концепція державної влади Прокоповича залишалась цілісною, він мусив зберегти обидві тези. Оскільки, якщо влада монарха походить лише від Бога, то, відповідно, народ не несе жодних зобов'язань перед монархом. У разі ж, якщо джерелом влади є народ, то одного разу надавши її монархові, він може пізніше спробувати повернути її назад. Отже, вихід, який запропонував Прокопович, полягав у поєднанні обох тез. Тобто влада делегується монархові народом, але, передаючи цю владу, народ діє не самостійно, а реалізує волю Бога. У цьому сенсі Прокопович принципово відходить від тези Гуго Гроція про те, що акт утворення верховної влади є виключно народною справою. Ось як це пояснює у "Правді волі монаршої" сам автор: "Знати ж треба, що народна воля не буває без власного нагляду Божого, а Божим порухом рухома діє. І того ради всі обов'язки, як підданих щодо володаря свого, так і володаря щодо добра загального підданих своїх, не від єдиної волі народної, а й від волі Божої походять". Таким чином, укладаючи угоду щодо зречення своєї влади й утворення влади верховної, народ тим самим чинить згідно зі своїми природними схильностями. Це означає як те, що він діє самостійно, так і те, що він реалізує волю Бога, оскільки саме Бог вклав у людину природний потяг до створення держави як найбільш корисного для всього роду людського інституту. Але носієм верховної влади може виступати не лише монарх. Адже з точки зору Прокоповича існує не одна, а три форми правління. Першою з них є демократія, де справи всього суспільства вирішуються загальною згодою всіх громадян. Другою - аристократія, коли, за Прокоповичем, верховна влада концентрується в руках певної групи осіб. І останньою, третьою формою правління є монархія, яка, в свою чергу, розподіляється ним на монархію спадкову та неспадкову. Він ставить запитання не про те, яка з зазначених форм державного правління є найкращою, а про те, яка з них найбільш прийнятна тому чи іншому народові. Тому, пов'язуючи забезпечення народної користі з сильною державою, а силу держави - з її єдністю, Феофан Прокопович доходить того висновку, що найкориснішою є саме спадкова монархія, яка гарантує насамперед єдність державної влади. Основним результатом поєднання волі народу та волі Божої в процесі укладання договору стала необмеженість верховної влади. Щодо взаємних обов'язків, які виникли внаслідок створення держави, народ, за Феофаном Прокоповичем, має коритися будь-яким законам монарха чи верховної влади, а монарх повинен діяти, виходячи з принципу загальної користі. Ця користь полягає в постійній опіці монарха, яка, в свою чергу, має своєю метою турботу влади про добробут своїх підданих, про їх навчання, про правочинність та державну безпеку, про те, щоб було достатньо вчителів як духовних, так і світських. Однак, розвиваючи теорію природного стану людини, в українській політико-правовій традиції було реалізовано і другий напрям, що існував у Європі. Справа в тому, що всі щойно згадані мислителі протиставляли природному станові стан суспільний чи державний. Але теоретично можна було виходити і з протилежної тези. Так, наприклад, Михайло Козачинський у своєму трактаті "Громадянська політика", як і Бенедикт Спіноза, не проводив різкої межі між досуспільним і суспільно-державним станом людини. В результаті чого він дійшов того висновку, що не досуспільний, а саме суспільний стан є для людини природним, оскільки лише в ньому природа людини, яку Козачинський вбачав у слідуванні розуму, проявляється найповніше. Найважливішими з природних прав він вважав право на життя, право свободи совісті, право користуватися власним розумом, право власності та право вибору. Хоча, по суті, як зауважує Козачинський, можна вивести з одного основного права, яким є право свободи, охороняти і гарантувати яку покликана державна влада. Тобто держава, за Козачинський, діє не так репресивно, стримуючи злі схильності людей та їхні постійні спроби порушити закон, як, навпаки, заохочувально, тобто, стимулюючи розвиток тих прав, які від природи властиві кожній людині. При цьому у своїх поглядах щодо функцій держави, а також тих прав, якими наділяється державна влада, Михайло Козачинський виявляється значно ближчим до Іннокентія Гізеля та Йосипа Кононовича-Горбацького, аніж до Стефана Яворського та Феофана Прокоповича. Річ у тому, що, наслідуючи традиції громадянського гуманізму і проголошуючи вищим критерієм суспільного й державного устрою людський розум, Козачинський постав перед тим, що розуму, який у суспільному житті уособлюють закони (для Козачинського закони це, сказати б, "суспільний розум"), мають підпорядковуватись не лише всі громадяни, а й представники верховної влади, в тому числі й монарх. Висновок. Таким чином, навіть стислий ретроспективний аналіз становлення і розвитку політико-правової традиції в Україні XVII-XVIII століть, яка безпосередньо формувалась у стінах самої Києво-Могилянської академії, так і тих представників української філософської, правової та суспільно-політичної думки, чиї імена були з нею пов'язані, спонукає дійти висновку про те, що ця установа фактично відігравала роль одного з тих містків, які поєднали тогочасну Україну з Європою.