Вступ

«Суд і розправа в правах малоросійських…» - пам'ятка середньовічного права України 18 ст. Складена внаслідок приватної кодифікації, проведеної помічником писаря Генерального суду Ф. Чуйкевичем у 1750-1758. Повна назва збірника - «Суд і розправа в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний експерт для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного застосування малоросіянам списана». У ній систематизовано правові норми, які закріплювали право власності на землю, маєтки та покріпачених селян, а також було обґрунтовано необхідність відновити у Гетьманщині станові шляхетські суди.

Збірка присвячена судовому цивільному процесові й судоустроєві та частково земельному й родинному праву; одночасно вона є джерелом історії правничої думки Гетьманщини. Постала на ґрунті політичних (відновлення Гетьманства) та соціально-економічних (оформлення старшини в прошарок землевласників) змін, вона ставила собі завдання обґрунтувати потребу зміни судоустрою, що виник по 1648, і повернути давній, на основі Литовського Статуту, що залишався головним джерелом права Гетьманщини.

Актуальність обраної теми зумовлена потребою детально дослідити і вивчити зміст збірки, охарактеризувати історичні передумови її створення та проаналізувати структуру.

1. Передумови та створення «Суду і розправи…»

З відновленням гетьманства відродилася і надія для старшинсько-шляхетської верхівки на повернення «малоросійських попередніх прав». Йдучи назустріч панівним класам України, самодержавство при створенні кодифікаційних комісій, згадувало і про «малоросійські права».

В.Д.Мєсяц довів, що вже в роботі кодифікаційної комісії 1728-1743 рр. Виявились прагнення верхівки генеральної старшини закріпити за собою особливі станові переваги, ідеал яких вона вбачала в Литовському статуті. Перший голова цієї комісії великий землевласник генеральний суддя І. Борозна, полтавський полковий писар С. Чуйкевич (батька укладача збірники 1750 р.) та ін. наполягали, як уже згадувалося, на тому, щоб проект нового зводу законів був би складений на підставі Литовського статуту, а середні землевласники сотник Стефанович, бунчужний товариш Думитрашко та ін., яких підтримала царська адміністрація, добилися створення Прав, по яких судиться малоросійський народ 1743 р.

У середині XVIII ст., коли до влади на Україні прийшов один з найбільших землевласників К. Розумовський, позиції верхівки українського шляхетства значно зміцніли. До неї належав і автор Суду і розправи 1750 р. Ф. Чуйкевич, який довго (з 1717 р.) служив в генеральному суді реєнтом, тобто помічником писаря генерального суду і добре знав діюче законодавство та судову практику. Крім того, він користовувався особливим довір'ям К. Розумовського і неодноразово виконував його доручення. В 1750 р. Ф. Чуйкевич уже був бунчужним товаришем і належав до генеральних старшин, мав родинні зв'язки з великими землевласниками того часу - Кочубеями і Мазепами.

Привертають до себе особливу увагу ті завдання, що ставилися кодифікаційною комісією 1754 р. Перед урядовцями України - переглянути права, по яких «в Малоросії суд и расправа производится». Справа в тому, що в 50-х роках VIII ст. Реорганізовувався український місцевий урядовий апарат, в якому відновлювався вплив місцевої феодальної знаті. Порушуючи питання про силу попередніх прав, ця знать добивалася перебудови судового апарату і дії тих правових норм, за допомогою яких здійснювалися суд і розправа в інтересах панівної верхівки.

Провідником цієї ідеї і став один із правознавців того часу - Федір Чуйкевич. Протягом 1750-1758 рр. він провів приватну кодифікацію і провів збірник під назвою «Суд і расправа в правах малороссійских, обширно на разних местах показанная, а здесь в един краткій і ясній эксцерпт, в прекращение горькой в судах волокиты, собранная, в полезное же употребление малороссіянам списанная року от Рождества Христова 1750 18 октоврия».

Ф. Чуйкевич взявся за складання праці Суд і розправа «в прекращение горькой в судах волокиты». Він став провідником ідеї відновлення шляхетських судів як феодал-кріпосник, що зв'язав свою долю з кріпосництвом і самодержавством. Йому не потрібна була якась особлива теоретична підготовка, крім тієї, яку він мав, тому що його (як і весь клас українського шляхетства) цілком задовольняв зразок станових судів, що існували на підставі норм Литовського статуту.

Як бачимо, Ф. Чуйкевич мав достатню юридичну підготовку. Він був обізнаний не тільки з нормами діючого законодавства, але й з історією польсько-литовського права за попередні 300-350 років, знав особливості судоустрою інших народів, що входили до складу імперії. Його теоретичної підготовки було достатньо для того, щоб на підставі правових норм обґрунтувати можливість співіснування загальноімперської системи державного управління і особливих, невідомих в Росії статутових шляхетських судів на Україні. Як добре підготовлений юрист Ф. Чуйкевич обрав таку структуру посібника і такий порядок викладу законодавчих актів і окремих правових норм, які переслідували єдину мету - забезпечити переваги шляхти, в першу чергу її права на земельні володіння, а звідси і на експлуатацію селянства.

За відсутністю юридичних підстав не можна твердити про офіційний характер походження праці Ф. Чуйкевича. Відомо, що Суд і розправа була складена в 1750 р. І підписана автором 18 жовтня того ж року. Книга поділялася на 6 частин: перша - про докази; друга - про рочки і роки; третя - про процес; четверта - про апеляції; п'ята - про виконання суду; шоста - про посаг, віно і привінок. В такому вигляді 1 травня 1752 р. Ця книга була передана гетьману К. Розумовському з присвятою від Ф. Чуйкевича. Пізніше її повернули автору, який 26 липня 1754 р. Дописав розділ «Про апеляції з Статуту» як додаток до четвертої частини, 14 січня 1755 р. - частину «Про давність земську» і не раніше 1758 р. - «Про суд польовий, підкоморський і комісарський, тобто межовий». Слід зважити на думку Д.Міллера про те, що Ф. Чуйкевич складав Суд і розправу на замовлення гетьмана, а це значить, що він намагався використати нову можливість для юридичного закріплення панівного становища і особливих станових переваг генеральної старшини.

У другій половині XVIII ст. українська шляхта частково добилася здійснення своєї мети. В 1760 р. була проведена реформа генерального суду. До його складу були введені і 2 генеральні судді і 10 депутатів (від кожного полку по одному депутату), які обиралися щорічно із полкових старшин. В 1763 р. Були введені і повітові станові суди на зразок Литовського статуту. До речі, реформа генерального суду і запровадження статутових судів здійснювалася майже так, як це обґрунтовував Ф. Чуйкевич.

2. Структура, джерела й основний зміст збірки «Суд і розправа…»

«Суд і Розправа в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний ексцерпт, для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного вжитку малоросіянами списана від Різдва Христового 1750 18 жовтня» складається з таких частин:

1. про докази;

2. про рочки і роки;

3. про процес;

4. про апеляції;

5. про виконання судових рішень;

6. про посаг, віно і привінок.

Ці частини були створені до 1750 й 1752. Пізніші доповнення:

1. про апеляції за Статутом (1754),

2. про давність земську (1755),

3. про суд польовий, підкоморський, тобто межовий (не раніше 1758).

Збірник поділений на частини (їх 9), які, в свою чергу, мають поділ на пункти. У частинах збірника послідовно викладені правові норми по окремих інститутах судового процесу і судової організації. Виняток становлять лише шоста частина, в якій мова йде про посаг, «віно і привінок», та сьома - про давність земську. В цих двох частинах зібрані норми цивільного права, але й вони добре систематизовані. Хронологічний порядок викладу норм права видно з присвяти К. Розумовському, дев'ятої частини про підкоморський суд та ін.

Основним змістом Суду і розправи були правові норми, які визначали структуру і правове становище станових судів та порядок судового процесу з цивільних і кримінальних справ. Більшість норм взяті з Литовського статуту польського видання. Тільки воно поділялося на розділи, артикули і параграфи. Види доказів та їх оцінка визначені, в основному, збірником Зерцало Саксонів П. Щербича, судовий процес - Порядком В. Гроїцького, строки давності, порядок апеляції та ін. - Трибуналом 1581 р., польськими конституціями 1511 і 1611 рр., російським законодавством та звичаями на Україні.

Обґрунтуванню права власності на землю за давністю присвячено дві частини: перша - Про докази, а також частина Про давність земську (дописана до збірника в 1755 р.)

Ф. Чуйкевич обґрунтував такі три джерела права власності: а) давність земська; б) природне право по спадщині; в) право, набуте усіма законними засобами, тобто право, що випливало із договорів. «Где нет дачи, дару, уступки, продажи, замены, декрета и запису добровольного, - підкреслює він, - там и давности нет…»

Особливого значення Ф. Чуйкевич надавав праву власності, що набувалося за давністю. Він розрізняв дві давності: земську, що надавала право власності через 10 років, як це передбачалося діючим законодавством, і займанщину, тобто глибоку давність, володіння власністю більше 100 років. Перша з них вимагала підтвердження письмовими доказами, а друга могла бути засвідчена показами свідків чи непрямими доказами, як-то: родинність, урядництво спадкодавців, шляхетське походження тощо. Право власності на ті земельні володіння, які козацька старшина захопила у вигляді рангових маєтків після возз'єднання України з Росією, Ф. Чуйкевич намагався обґрунтувати так званим правом глибокої давності.

Головна увага в цих двох частинах приділена займанщині, як способу набування права власності. Посилаючись на Зерцало Саксонів (аркуш 97) і на Литовський статут (розділ ІІІ, артикули 2 і 43), Ф. Чуйкевич доводить, що займанщина була «старинним і давнім правом», для визнання якого не потрібно ні особливих привілеїв, ні інших письмових доказів. «И хто в довод своих имений, грунтов и земель, покажет, яко он владеет по займе предков своих, давностию земскою задержанной, тот иной крепости и иного доводу не требует».

На практиці при розгляді поземельних справ сторони інколи посилалися ще й на Литовський статут, який передбачав десятирічний строк земельної давності (розділ IV, артикул 91). Ф. Чуйкевич не погоджувався з тим, що цей строк давності відноситься до займанщини. Він стверджував, що десятирічна давність стосувалася лише маєтків, що були захоплені силою, чи з використаннім немічного стану власника, його нерозуміння і відчаю (частина 7, пункт 2). Підраховуючи строки давності - від вступу на престол короля Владислава Ягела (1386 р.) і до Івана Собеського (1676 р.), - він доводив для займанщини давність глибоку, столітню і навіть «многократно столітню». Як висновок, Ф. Чуйкевич відзначав, що «глибокая давность не десятилетна, но более нежели столетная, служит займам старинным, без писменного виду, спокойно владеним и владеемим; а давность земская десятилетная служит точию записам урядовым персональним, от добровольного и правильного уступщика, производимим на власную его землю».