Обґрунтовуючи право власності козацької старшини на колишні рангові маєтності, Ф. Чуйкевич зазначав, що після возз'єднання України з Росією вся земля була поділена між полками, «а в полках - под сотни, а в сотнях - под городи, местечка, села и деревни, а в городах, местечках, селах и деревнях - под свои жилища, дворы, доми и хутори осягли и позаймали. И потому сталися все добра малороссиянам быть властними и собственними через займи». Визначаючи обов'язки суду, він твердив, що судді при розгляді справ про право власності на землю спочатку повинні визначити чи є «старе або перше» право, тобто право займанщини, і тільки при відсутності його можуть користуватися іншими нормами.

Слід підкреслити, що в сьомій частині, де мова йшла про право власності, Ф. Чуйкевич виходив із одного з основних принципів римського права. «Нехто некому не может уступить или дать права лучшего; точию такое всяк уступает или оставляет другому, як и сам имеет», - зазначав Ф. Чуйкевич і називав цитоване «генеральною правною регулою».

Друга частина праці Чуйкевича «Про рочки та роки» містить в собі відомості про строки (роках і рочках) і про підсудність. Рочками і роками називалися терміни судові, в які суди починалися, продовжувалися і закінчувалися. Рочки - це терміни судів гродських, чи замкових, а роки - земських.

Суди замкові відбувалися щомісяця і не мали перерви, або канікул. Вони повинні були ловити злочинців і судити по кримінальним справам («горловим і кривавим») в 19 передбачених даним збірником випадках. В цих 19 справах обвинувачений повинен сам своєю особою ставати перед судом і давати відповідь (одпір), а не через свого повіреного. Повірені не допускалися. Земські суди не могли втручатися в компетенцію гродських. Земському суду були підсудні цивільні справи в 25 випадках, які теж перераховані Чуйкевичем. Так як ці справи є цивільними, то відповідальну (одпорну) сторону не ловили, а позивали на суд; в сих справах можна було ставити замість себе повіреного; відповідальну (одпорну) сторону, коли вона не стане персонально на суд, можна було судити на підставі доводів. В замковому суді сам суд переслідував злочинця (інстиговав), а в земському суді справа починалася тільки по жалобі. Сувора відокремленість компетенції судів замкових і земських, а також межових здавалася Чуйкевичу гарантією справедливості, тому що при пропозиції відновлення статутових судів головний аргумент він вбачав у різниці компетенцій.

Третя частина праці Чуйкевича «Про процес» присвячена викладу судового процесу від початку до кінця в суді однієї інстанції. Процес побудовано за Статутом. Крім цього автор визначав, що писар має мати такі якості як чіткість формулювання вироків або інших постанов суду, «дабы через тетрадние их велеречія и басни людям продолженія и волокити не было». Суддя, за Ф. Чуйкевичем, може бути достойним, якщо за день переглядає 9 справ, причому розсудивши їх та закінчивши.

Четверта частина і восьма, яка служить їй доповненням, має своїм змістом питання про апеляцію як в статутових судах, так і в інших українських судах до заведення на Україні статутових судів в 1763 році. Автор дуже докладно вичерпує постанови Статута відносно апеляції, а також постанову Трибунала 1581 року і робить нерідко свої критичні примітки. Так, наприклад, обговорюючи розуміння розділа 4 артикула 40 Чуйкевич не згоджується з тим, як тлумачить його дехто з правників, і приводить цілу низку доводів на користь свого власного розуміння. Велике нещастя він бачить в тому, що на Україні існувало багато апеляційних інстанцій. Справа могла дійти до Петербурга. Волокита була страшенна.

Через те він висловлюється проти апеляції в іноземну колегію. «Если, - пише він, - на суд главний генеральній в иностранную коллегію бить апелляціи, а коллегія тая подчинена правительствующему сенату, то послі колегій слідоватиметь апелліювать и в сенаті. И так, безконечний процессь заволочить в крайное разореніе апеллянтовь». Апеляцію в іноземну колегію і в сенат Чуйкевич визнає за невідповідну «правам малороссійским». Заперечуючи необхідність оскарження рішень генерального суду до Сенату та іноземної колегії, Ф. Чуйкевич посилався на відсутність подібного порядку у донських та яїцьких козаків, башкир, курдюмів, калмиків, каракалпаків і татар. Правові норми підібрані таким чином, щоб довести, що остаточне рішення справи мало належати виключно генеральній старшині.

Зазначалося, що втручання російського уряду в судові справи України є «не згідне з правами малоросійськими» і що «від Суду генерального апеляція нікуди вже йти не повинна».

В частині п'ятій йде мова про виконання судових вироків. Автор користується, як звичайно, Статутом і Трибуналом. В 98 артикулі 4 розділу Статута вказано цінування ріжних річей, до якого пристосовувалась офіційна ціна. З огляду на те, що «в немь упоминаются речи, необученнимь Малороссіянам», невразумительние, яко-то моргь, також волока: і подволоки, служба й подслужби», то Чуйкевич має пояснення всього цього, користуючусь згаданим вже «Thesaurus Polonus, Latinus et Graecus», виданим в Кракові в 1621 році.

Зробивши огляд законів, що торкаються виконання судових постанов, автор знову повертається до апеляції і ще раз підкреслює, що «в Малой Россіи на сотенніе суди земскіе й гродскіе апеляція идетъ в полковіе суди земскіе и градскіе, а на полковіе суди апеляція идеть в главний генеральний судъ; а от суда генерального апеляція никуда уже итить не должша». Треба тілько, щоб в Генеральному суді були депутати, які б перемінялися щорічно. Суди повинні бути окремі земські, гродські і підкоморські, себто цивільні, карні і межові «со искусними писарами, й достовірними й богобойними».

В шостій частині книги Чуйкевича мова йде про посаг, віно і привінок, але, як звичайно, не з теоретичного боку, а з погляду тих постанов Статута, які торкаються цих питань. На жаль, автор не пояснює нам, чому він з усіх питань цивільного права зупинився саме на цих питаннях. Можливо, він дивився на це як на осібний процес, а ще тому що, як він сам зазначав, українська практика в цьому питанні дуже різнилася з законами. Чуйкевич зазначав, що добросовісні чоловіки після смерті дружини віддають увесь посаг батькам дружини, а інші не повертають нічого в батьківській дім дружини, аргументуючи це тим, що ніякого письмового свідчення про це немає. З огляду на те, що вінових записів на Україні часто не писали, автор допускає присягу як доказ прав на одержання посагу і віна.

Посаг - майно рухоме й нерухоме, те, з яким дівчина з дому батьків своїх відправляється в дім чоловіка свого і приносить те чоловікові. Тому посаг і називається «внесеннем» і «виправою». Віно - це майно рухоме і нерухоме чоловікове, «на котором муж, против цени посага, внесення или виправи панниной, записует третью часть юй». Таке віно інакше називається «оправою». Привінок - це ціна в 5 речах посагових, додана до ціни справжньої. Тобто справжня ціна називається віном і посагом (залежно від того, чиє було майно до одруження - нареченому чи батькам дружини), а додана ціна - привінком.

П'ять речей, на які писалася в віновому запису подвійна ціна, були: готові гроші, золото, срібло, перла і каміння дороге. Коли, наприклад, жінка вносила як посаг 50 карбованців готових грошей, то чоловік в віновому запису зазначав 100 карбованців. Що торкається до інших речей, то вони цінувалися по своїй ціні.

Загальний порядок був таким. Коли хто хотів видати дочку заміж, то давав зятеві запис на посаг, а брав з нього, ще до весілля, віновий запис. Зразки таких записів приводить Чуйкевич в своїй книзі. Ужитті щоденнім це, як вище сказано, не все робилося, і записи на Україні не всі писали.

Якщо діти або родичі хотіли викупити віно у вдови, а вона ще була жива, то мусили платити всю суму, яка була зазначена в віновому запису. Після ж її смерті вони платили тільки дійсну ціну; привінку ж не платили.

Записи, які складено при шлюбі, не утворювали власності, причому як посаг не ставав власністю чоловіка, так і віно не ставав власністю дружини. Це майно перебувало в пожиттєвому (до смерті одного з подружжя) володінні та, очевидно, користуванні. Не могло бути розпорядження («во вечность не сильни никому, муж посагу, а жена въно заводить и записивать»).

В дев'ятій частині йде мова про межовий суд і його організацію. Ще в другій частині своєї книги автор висловив думку про необхідність установи на Україні статутових судів. Тепер він має на увазі показать «яким порядком й чрезь кого таковие суди межовие, за прежнижь гетмановь, отправлялись». Він це робить не «из мнънія своего», а вичерпує «из самихь оригинальнихь прань малороссійскихь».

Чуйкевич зазначав, що попередні гетьмани, особливо Скоропадський, який до свого гетьманства пройшов «многіе чини», гарно знали, що Статут вимагає, що в кожному повіті був присяжний і осілий межовщик. Одначе Скоропадський не установив межовщиків. Для розмежування і вирішення справ і спорів про межі, кордони, млинах і т. п. гетьман посилав старшину генеральну, полковників, бунчукових товаришів і старшину полкову. Свої обслідування вони доводили до відома гетьмана. Сих комисарів, яких висилано на межі, простий нарід знав виїзжими, а дехто - інквізиторами. В генеральному, полкових і сотенних судах до 1728 року не бувало процесів по межовим справам. На підставі обслідування і розмежування комісарів гетьман видавав з генеральної канцелярії універсали, в яких прописувалися детально границі володінь. По універсалах видавано і царські жалувані грамоти. Таких універсалів і грамот багато переховувалося в архіві генеральної канцелярії.

В 1728 році в генеральному суді почали засідати членами, поряд з Українцями, і Великороси. Вони притягали межові справи до генерального суду. З сього вийшла тілько велика волокита. В 1750 році, одначе, великоруські члени були виключені зі складу Генерального суду, і в ньому залишилися тілько Українці. Тодіж Генеральна канцелярія одержала, по ордеру гетьмана Кирила Розумовського, право посилати комісарами «на самоперсональний самозрительний й самослишательний виїзд» Генеральну старшину, полковників, бунчукових товаришів, полкову і сотенну старшину. Обовязки цих комісарів і межовщиків докладно і вилічує Чуйкевич на підставі 32 артикулів IX розділу Литовського Статута, що містить в собі постанови «о подькоморьіхь вь поветехь й о правах земленьіхь, о границахь й о межахь».

Одначе цей порядок не задовольнив його. Він залишився при своїй особистій думці: «потоль в Малой Россіи порядочного й безволокитного теченія суди не имътимуть, покамисть судь земскій чрез особливихь судей земскихь, а судь межовій, или комисарскій чрез особливих комисаровь не будуть отправлятись».

Необхідно звернути увагу на те, що питання про давність земську, необхідність введення межових судів і безапеляційність рішень генерального суду викладені в сьомій, восьмій і дев'ятій частинах книги, що були дописані після її повернення автору гетьманом К. Розумовським. Якраз із згаданих питань Ф. Чуйкевич зробив найбільше своїх пояснень до окремих правових норм.

На полях книжки Ф. Чуйкевич дійсно в деяких місцях робив свої помітки. Але більшість з них не завжди стосувалися змісту правової норми. Наприклад, помітка в першій частині - про докази, де наводиться зміст артикулу 43-го Литовського статуту: «зри о займах давностію первершій довод». У частині другій - про рочки і роки, де мова йшла про зміст артикулу 33-го і 46-го Статуту: «Зри по каким делам всегдашнее производство есть». Лише в окремих місцях, після викладу правових норм, які визначали магнатсько-шляхетський судоустрій, в самому тексті Ф. Чуйкевич висловлює своє критичне ставлення до цих норм, показує особливості їх застосування на Україні. Як правило, він робить це шляхом хронологічного викладу російського законодавства з протиставленням його змісту нормам права, які були взяті із Литовського статуту.