Згідно з ч. 1 ст. З Закону України «Про освіту» громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно від статі. раси, національності, соціального і майнового стану, роду та характеру занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та інших обставин. Схожа норма закріплена в ч. 1 ст. 9 Закону України «Про дошкільну освіту», в ч. 1 ст. 6 Закону України «Про загальну середню освіту», в ч. 1 ст. 9 Закону України «Про позашкільну освіту», в ч. 1 ст. 5 Закону України «Про професійно-технічну освіту», в ч. 1 ст. 4 Закону України «Про вищу освіту», хоча останні два закони не декларують заборону дискримінації за ознакою статі, обмежуючись загальною фразою про право громадян України на відповідний вид освіти. Серед основних принципів освіти в Україні ч. 1 ст. 6 Закону України «Про освіту» виділяє до­ступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що нада­ються державою, а також рівність умов для кожної людини з метою повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку.

Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI ст.), затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р., до пріоритетних напрямів реформування освіти відносить створення умов для задоволення освітніх та професійних потреб і надання можливостей кожному громадянину України постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями.

Питання доступності і безоплатності освіти стало предметом розгляду Консти­туційного Суду України. Це питання розглядалося за конституційним поданням 50 народних депутатів України, які звернулися до єдиного органу конституційної юрисдикції за офіційним тлумаченням положень ч. З ст. 53 Конституції України «держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах». Відповідне рішення Конституційного Суду України було прийняте 4 березня 2004 р. № 5-рп/2004 (Справа № 1-4/2004). Приводом для роз­гляду справи відповідно до ст. 39 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне подання народних депутатів України. Підставою хтя розгляду справи згідно зі ст. 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» стала практична необхідність в офіційній інтерпретації зазначених поло­жень ч. З ст. 53 Конституції України.

У конституційному поданні, по-перше, наголошувалося, що хоча прийом дітей у дошкільні навчальні заклади проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють (ст. 34 Закону України «Про освіту»), це не звільняє державу від зобов'язання «забезпечити обов'язкову початкову освіту», оскільки міжнародні акти «гарантують права дітей на дошкільну освіту».

Крім того, народні депутати України стверджували, що недостатнє державне фінансування та скорочення у зв'язку з цим мережі державних і комунальних дошкільних освітніх закладів призвело до того, що громадяни, не маючи можли­вості влаштувати дітей у ці заклади через їх недостатню кількість у певному насе­леному пункті, водночас не спроможні оплатити дошкільну освіту в закладах іншої форми власності.

По-друге, народні депутати України просили роз'яснити, чи включає гаранто­вана ч. З ст. 53 Конституції України безоплатність повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах «обов'язок держави фінансувати витрати на забезпечення процесу навчання».

По-третє, суб'єкт права на конституційне подання зазначав, що «ч. З ст. 53 Конституції України не передбачає виключень з конституційного права на безо­платне здобуття вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах», тому звертається за роз'ясненням, чи «обсяг безоплатної вищої освіти (на кон­курсній основі) обмежується виключно обсягом державного замовлення» або ж «чи є пріоритетним для державних і комунальних навчальних закладів забезпечен­ня права громадян безоплатно здобувати вищу освіту».

Президент України у листі до Конституційного Суду України зазначив, що держава забезпечує здобуття безоплатної освіти лише у дошкільних та загально­освітніх навчальних закладах державної і комунальної форм власності. У навчаль­них закладах інших форм власності держава забезпечує розвиток освіти не шляхом їх фінансування, а засобами державного управління, які визначені у законодавстві про освіту.

Президент України висловив думку, що положення ч. З ст. 53 Конституції України, яке стосується вищої освіти, та положення частини четвертої цієї статті про конкурсну основу її здобуття слід розглядати з урахуванням положень ч. 2 ст. 43, ч. 2 ст. 95 Конституції України, тобто безоплатне здобуття вищої освіти за рахунок державних коштів здійснюється «лише для суспільних потреб, які визна­чаються обсягом державного замовлення на підготовку фахівців».

На думку Голови Верховної Ради України, державні гарантії доступності і безоплатності освіти у державних і комунальних навчальних закладах визнача­ються переважно фінансово-економічною спроможністю держави, проте бю­джетні асигнування на освіту держава зобов'язана забезпечувати у розмірі не мен­ше 10 % національного доходу.

Держава і територіальна громада, як зазначалося у листі Голови Верховної Ради України до Конституційного Суду України, зобов'язані забезпечити фінан­сування дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів як їх власники. Разом з тим законодавством України не заборонено залучення державними і комунальними закладами освіти додаткових джерел фінансування, зокрема за надання додаткових освітніх послуг. Такий же обов'язок щодо фінансування цих навчальних закладів лежить на власниках, які самостійно повинні вирішувати питання їх реорганізації та фінансування, у тому числі дошкільних навчальних закладів, створених колишніми державними підприємствами та організаціями.

Голова Верховної Ради України звернув увагу на те, що «метою здобуття вищої освіти в Україні є забезпечення потреб суспільства і держави у кваліфікованих фахівцях», а також те, що «вищі навчальні заклади можуть здійснювати прийом студентів та слухачів у межах чисельності, обумовленої ліцензією, з оплатою вар­тості навчання на договірній основі».

Комітет Верховної Ради України з питань науки і освіти, Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин стверджували, що обсяг безоплатної вищої освіти в навчальних закладах державної і комунальної форм власності (на конкурсній основі в межах ліцензо­ваного обсягу) регулюється державним замовленням і фінансується за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів. Положення частин 2, 3 ст. 53 Консти­туції України не покладають на державу обов'язку фінансування навчальних закладів інших форм власності.

Позиція Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Міністер­ства освіти і науки України, Міністерства фінансів України полягала в тому, що національним законодавством України реалізовано положення Конституції України щодо забезпечення доступності і безоплатності всіх видів освіти у дер­жавних і комунальних навчальних закладах. Забезпечення фінансування зазначе­них у ч. З ст. 53 Конституції України видів освіти здійснюється за відповідними державними стандартами і нормативами за рахунок бюджетних асигнувань.

Вирішуючи справу про офіційне тлумачення положень ч. З ст. 53 Конституції України щодо забезпечення державою доступності і безоплатності освіти в державних і комунальних навчальних закладах, Конституційний Суд України виходив з того, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, в якій людина визнається найвищою соціальною цінністю. Права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, голо­вним обов'язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (статті 1, 3 Конституції України). Освіта визнається однією з пріоритетних сфер соціально-економічного, духовного та культурного розвитку суспільства. Право на освіту — це право людини на здобуття певного обсягу знань, культурних нави­чок, професійної орієнтації, які необхідні для нормальної життєдіяльності в умовах сучасного суспільства. Освіта — це цілеспрямований процес виховання і навчання з метою набуття встановлених державою освітніх рівнів. За положення ст. 53 Конституції України право на освіту гарантовано кожному (ч. 1); держа­ва забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних за­кладах (ч. 3). Право на освіту гарантується кожній людині на принципах рівності, визначених ст. 24 Конституції України. Визнання права кожної людини на освіту відповідає, зокрема, Загальній декларації прав людини (ст. 26), Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права (ст. 13).

Розглядаючи порушені у конституційному поданні питання, Конституційний Суд України вважав, що при тлумаченні терміна «доступність» стосовно освіти в державних і комунальних навчальних закладах слід виходити із граматичного визначення слова «доступність» як «доступ для всіх отримати, користуватися, придбати щось», «відповідність силам, здібностям, можливостям кого-небудь».

Системний аналіз положень Конституції України, в яких вживається термін -поступність», дає підстави для висновку, що поняття «доступність освіти» у ч. З ст. 53 Конституції України означає створення державою можливостей для ре­алізації права людини на освіту. При цьому необхідно зазначити, що доступність дошкільної і загальної середньої освіти є гарантією права кожного на здобуття та­кої освіти, якому кореспондує обов'язок держави забезпечити реалізацію цього права. Доступність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах полягає у створенні державою відповідних умов для їх функціонування і розвит­ку, за яких особа змогла б реалізувати своє право на здобуття вищої освіти на ос­нові конкурсного відбору, з урахуванням своїх здібностей та інтересів у вільному зиборі типу вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціальності, профілю навчання.

Таким чином, виходячи із змісту поняття «доступність», яке вживається у положеннях Основного Закону України, відповідних законах про освіту, інших нормативно-правових актах, Конституційний Суд України вважав, що поступність освіти за конституційно-правовим смислом необхідно розуміти так, піо нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити мож­ливості реалізувати це право.

Аналізуючи положення статей Основного Закону України, де вживається термін «безоплатність», а також виходячи з тлумачення цього терміна в Рішенні Конституційного Суду України від 29 травня 2002 р. № 10-рп/2002 (справа про безоплатну медичну допомогу) Конституційний Суд України дійшов висновку, що «безоплатність» зазначених у положеннях ч. З ст. 53 Конституції України рівнів освіти у державних і комунальних навчальних закладах слід розуміти як можливість здобуття освіти у цих закладах без оплати, тобто без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги, відповідно до державного стандарту в межах тих видів освіти, безоплатність яких визначена у цих положеннях. Забезпечення безоплатності освіти на всіх рівнях є однією з гарантій її доступності. Безоплатність здобуття громадянами освіти забезпечується фінансуванням на­вчальних закладів цих форм власності за рахунок державних і місцевих бюджет­них асигнувань згідно з визначеними законами та іншими правовими актами нормативами їх фінансового і матеріально-технічного забезпечення, що, однак, не виключає можливості фінансування галузі освіти за рахунок розвитку позабю­джетних механізмів залучення додаткових коштів, як це визначено законодавст­вом про освіту.