Стосовно порушеного у конституційному поданні питання про застосування положень ст. 53 Конституції України, за якими держава має забезпечити доступність і безоплатність здобуття дошкільної освіти, зокрема щодо влаштування дітей у дошкільні навчальні заклади державної і комунальної форм власності, Конституційний Суд України виходив з такого. Аналіз положень статей Консти­туції України (статті 51—53) та прийнятих на їх реалізацію законів України про освіту свідчить, що хоча відповідно до Закону України «Про освіту» прийом дітей у дошкільні навчальні заклади проводиться за бажанням батьків або осіб, які їх замінюють (ч. 2 ст. 34), тобто за вибором ними типу дошкільного навчального за­кладу чи форми навчання, це, проте, не обмежує права дітей на освіту і не ставить здобуття дошкільної освіти в залежність від бажання батьків. Як передбачено ч. 1 ст. 8 Закону України «Про дошкільну освіту», сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про дошкільну освіту» та ст. 14 Закону України «Про освіту», на органи управління системою дошкільної освіти держа­ва покладає, зокрема, ведення обліку дітей дошкільного віку та контроль за вико­нанням вимог щодо їх навчання. В Україні функціонує система безперервної освіти, обов'язковою первинною складовою частиною якої є дошкільна освіта. Громадяни мають рівні права на її здобуття у дошкільних навчальних закладах не­залежно від підпорядкування, типів і форми власності, а також у сім'ї (статті 4, 9 Закону України «Про дошкільну освіту»).

Щодо порушеного у конституційному поданні питання про збереження ме­режі дошкільних навчальних закладів, у тому числі недержавних і не комунальних, за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів, то, як вважав Консти­туційний Суд України, забезпечення доступності та безоплатності дошкільної освіти покладено на державу лише щодо навчальних закладів державної і кому­нальної форм власності (ч. З ст. 53 Конституції України). Відповідно до ч. 2 ст. З Закону України «Про дошкільну освіту», держава тільки сприяє розвиткові та збе­реженню мережі дошкільних навчальних закладів інших форм власності. Тому ч. 6 ст. 16 зазначеного Закону забороняється безпідставна ліквідація дошкільних навчальних закладів лише державної і комунальної форм власності. Реорганізація або ліквідація діючих комунальних дошкільних навчальних закладів, у тому числі створених колишніми сільськогосподарськими колективними та державними господарствами (несільськогосподарськими підприємствами, організаціями), допускається лише у випадках і в порядку, визначених цим Законом.

Фінансування дошкільної освіти залежить від форми власності дошкільного навчального закладу, обов'язок фінансування якого покладається на власника (засновника). Стосовно дошкільних навчальних закладів інших, ніж державної і комунальної, форм власності рішення про ліквідацію приймається засновником (власником) за погодженням з відповідним органом виконавчої влади з питань освіти.

У контексті положень ст. 53 Конституції України, які передбачають обов'яз­ковість повної загальної середньої освіти (ч. 2), забезпечення доступності і безоплатності повної загальної середньої освіти покладає на державу обов'язок створити умови для безоплатного здобуття такої освіти в державних і комуналь­них навчальних закладах (ч. 3). На виконання зазначених положень Конституції України обов'язковою основною складовою безперервної освіти визнано загаль­ну середню освіту (ч. 2 ст. З Закону України «Про загальну середню освіту»).

Для забезпечення реалізації права кожного на обов'язкову повну загальну середню освіту та створення для цього належних умов держава сформувала систему загальної середньої освіти (ст. 4 Закону України «Про загальну середню освіту»). Нормативи матеріально-технічного та фінансового забезпечення загаль­ноосвітніх навчальних закладів затверджуються Кабінетом Міністрів України згідно з Державним стандартом загальної середньої освіти. Матеріально-технічна база цих закладів фінансується за рахунок коштів їх засновників (власників). Фінансування за визначеними нормативами, зміцнення матеріальної бази дер­жавних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладів передбачають покриття витрат на навчально-виховний процес за рахунок коштів відповідних бюджетів згідно з державними стандартами освіти.

Конституційний Суд України у Рішенні від 21 листопада 2002 р. № 18-рп/2002 (справа про безоплатне користування шкільними підручниками), виклавши свою позицію щодо фінансування витрат на забезпечення загально­освітніх закладів засобами навчання та навчальним обладнанням, зазначив, що обов'язок створити умови для здобуття повної загальної середньої освіти в дер­жавних і комунальних навчальних закладах Конституцією України покладено на державу.

Виходячи з того, що безоплатність і доступність повної загальної середньої освіти в державних і комунальних навчальних закладах пов'язані з її обов'яз­ковістю, держава повинна фінансувати у повному обсязі процес навчання учнів у межах Державного стандарту загальної середньої освіти.

Конституційний Суд України вважав, що положення ст. 53 Конституції України про забезпечення державою безоплатності вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах необхідно розглядати у контексті гарантованого Основним Законом України права на освіту та доступу громадян України до її здобуття в цих навчальних закладах на конкурсній основі. За змістом положень цієї статті здобут­тя вищої освіти не є обов'язковим. У Рішенні Конституційного Суду України від 21 листопада 2002 р. № 18-рп/2002 саме з обов'язковістю повної загальної серед­ньої освіти пов'язана її безоплатність.

На виконання положень ст. 23 Конституції України, якими гарантується право людини на вільний розвиток своєї особистості, та ч. З ст. 53 Конституції України у законах України про освіту закріплено право на вільний вибір форми здобуття вищої освіти, виду вищого навчального закладу, напряму підготовки і спеціаль­ності. Реалізація права громадян на безоплатне здобуття вищої освіти в держав­них і комунальних навчальних закладах здійснюється на конкурсній основі (ч. 4 ст. 53 Конституції України).

За Конституцією України (ч. 2 ст. 43) держава створює умови для підготовки кадрів за основними напрямами відповідно до суспільних потреб, на задоволен­ня яких виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які бюджетні видатки держави (ч. 2 ст. 95). Виходячи з суспільних потреб та розмірів бюджетних призначень, визначених у законі про Державний бюджет України, формується державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів. Тому обсяги фінансування вищих державних і комунальних навчальних закладів за рахунок бюджетних коштів пов'язані передусім з підготовкою такої кількості фахівців з вищою освітою, яка визначається щорічно у державному за­мовленні.

Проте здобуття освіти в цих закладах не може обмежуватися лише обсягом державного замовлення, фінансовою основою якого є бюджетні кошти. Підго­товка фахівців з вищою освітою за напрямами і спеціальностями відповідних освітньо-кваліфікаційних рівнів у вищих навчальних закладах державної і комунальної форм власності може здійснюватися також за рахунок інших джерел фінансування, не заборонених законом, що є додатковим засобом здобуття і за­безпечення права на вищу освіту. У законодавстві України визначено, що понад установлений обсяг, який фінансується за рахунок бюджетних коштів, вищі навчальні заклади можуть здійснювати прийом студентів у межах чисельності, обумовленої ліцензією, з оплатою вартості навчання на договірній основі.

Отже, безоплатність вищої освіти (безоплатність навчання) в державних і ко­мунальних навчальних закладах зобов'язує державу створити відповідні можли­вості, за яких громадянин України на рівних конкурсних умовах (ч. 4 ст. 53 Кон­ституції України) може здобути без внесення плати у будь-якій формі вищу освіту в межах обсягу потрібних державі та суспільству фахівців.

На підставі викладеного вище Конституційний Суд України вирішив, що до­ступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принци­пах рівності, визначених ст. 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, і держава має створити можливості для ре­алізації цього права; безоплатність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту означає можливість здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати у будь-якій формі за освітні послуги виз­начених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безо­платність яких передбачена ч. З ст. 53 Конституції України. Виходячи з положень ч. 2, 3 ст. 53 Конституції України, за якими повна загальна середня освіта є обов'язковою і безоплатною, витрати на забезпечення навчально-виховного про­цесу в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах здійсню­ються на нормативній основі за рахунок коштів відповідних бюджетів у повному обсязі. Безоплатність вищої освіти означає, що громадянин має право здобути її відповідно до стандартів вищої освіти без внесення плати в державних і кому­нальних навчальних закладах на конкурсній основі (ч. З ст. 53 Конституції України) в межах обсягу підготовки фахівців для загальносуспільних потреб (державного замовлення).

Право на охорону здоров'я є важливим конституційним правом кожної люди­ни. Відповідно до Конституції України, кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медич­ного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медич­на допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

19 листопада 1992 р. Верховною Радою України були прийняті Основи законо­давства про охорону здоров'я. Основи законодавства України про охорону здо­ров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпе­чення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впли­вають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з Основ законодавства про охорону здоров'я та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відно­сини у галузі охорони здоров'я.

Охорона здоров'я — система заходів, спрямованих на забезпечення збережен­ня і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інте­ресами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств насе­лення;

рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної до­помоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;