Стародавня Греція або Еллада — це загальна назва групи рабовласницьких держав, що існували на території південної частини Балканського півострова, островах Егейського моря, західному узбережжі півострова Мала Азія, на берегах Мармурового й Чорного морів, узбережжі Південної Італії, Південної Франції та східної частини острова Сицилія. Етнічний склад Стародавньої Греції у III тис. до н. є. був досить строкатий, його складали пеласги, лелеги та ін., яких відтіснили й асимілювали протогрецькі племена ахейців та іонійців. Перші держави ахейців Кнос, Фест, Мікени, Тиринф, Пілос та ін. сформувалися на початку II тис. до н. е., в епоху бронзи. Вторгнення дорійців близько 1200 р. до н. є. призвело до розпаду держав і пожвавлення родових відносин. УIX ст. Північну Грецію заселили еолійці, Середню Грецію й Пелопоннес — дорійці, Аттику й острови — іонійці. У VIII— VI ст. у Греції сформувалася своєрідна форма соціально-економічної і політичної організації суспільства — поліс, що довгі роки був осередком культурного життя не тільки Греції, а й Стародавнього Риму. Залежно від результатів боротьби демосу з родовою знаттю державна влада в полісах була або демократичною, як в Афінах, або олігархічною, як у Спарті чи на острові Крит. Боротьба полісів за гегемонію у Греції закінчилася тим, що знекровлені війною вони стали здобиччю Македонії, яка ініціювала створення великої держави— імперії Александра Македонського, що сягала від Дунаю до Інду. Цим було покладено початок елліністичній культурі, основним змістом якої були взаємовпливи та взаємопроникнення грецьких (еллінських) і місцевих елементів. Після розпаду Імперії та утворення на її місці нових держав і союзів воєнізованого типу, що змагалися за першість у володінні усією Грецією, вона поступово підкорилася Риму, а з 27 р. до н. є. перетворилася на римську провінцію під назвою Ахайя.
   Етапи розвитку культури Стародавньої Греції. Протягом багатьох віків Стародавня Греція не являла собою єдиного цілого ні в географічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організації суспільства. Однак зовсім небезпідставно ми говоримо про цілісність давньогрецької культури, що повною мірою виявилася в період її існування. Це, насамперед, поняття про космос як порядок, що протистоїть хаосу, це міра як провідна категорія й організуючий принцип філософської, політичної, естетичної та етичної культури, це антропоцентризм, або уявлення про головне місце людини у природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатність вільної людини брати активну участь в усіх проявах життя, це, нарешті, яскраві та видовищні релігійні свята, що не обходилися без урочистої ходи або спортивного змагання.
   У своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п?ять етапів: егейський (крито-мікенський) Ш тис. — XI ст. до н. е., гомерівський — ХП—VHI ст. до н. е., Архаїчний — VIII—VI ст. до н. е., класичний — V ст. — остання третина IV ст. до н. е., елліністичний — остання третина IV—І ст. до н. є. За цей час протог-рецьке населення й давньогрецькі племена, об?єднані загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння, з середини IV ст., становила ядро візантійської культури.
   Перша точна дата еллінської історії — 776 р. до н. е., це дата перших Олімпійських ігор, друга — Велика колонізація VIII—VI ст. до н. е., що являла собою широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів. Ці дати стали відправними моментами у створенні періодизації розвитку давньогрецької культури.
   1. У III—II тис. виникла егейська, або крито-мікенська цивілізація — перша цивілізація на території Європи. Це міста на острові Крит та материковій Греції, що виникли навколо царських палаців. Про соціальне розшарування населення цих міст — егейців свідчать вілли й будинки вельмож. Збереглося також і три системи писемності: піктографічне письмо, лінійне письмо-1 та лінійне письмо-2. Близько 1450 р. до н. е. о. Крит завоювали ахейські племена греків, які асимілювалися з егейцями. У XII—XI ст. до н. є. ахейське населення було знищене дорійськими племенами, які жили за законами військової демократії. Ліквідація палаців призвела до фактичного зникнення егейської культури.
   2. Гомерівський період, XII—VIII ст. до н. є. Відомості про цей період убогі й суперечливі. Єдиним джерелом вивчення цієї епохи є поеми Гомера «Іліада» й «Одіссея».
   Навколо гомерівських поем і особистості їхнього укладача свого часу виникло так зване гомерівське питання. Самі греки до V ст. не сумнівалися в існуванні особи Гомера й авторстві усіх епічних творів про Троянську війну та гімнів на честь богів. Уперше критично поставився до Гомера історик Геродот, але особливо відзначився у цьому софіст Зоїл (IV ст.), що встановив у поемах «Іліада» й «Одіссея» цілий ряд протиріч. Далі з критики гомерівських текстів виникли цілі школи. Одні стверджували, що «Іліада» і «Одіссея» — це продукт колективної творчості багатьох співаків-поетів, інші наполягали на єдиній художній композиції епосу й історичності особистості Гомера. Археологічні відкриття й порівняльне вивчення народної творчості інших народів пролили нове світло на події, що згадувалися у поемах, але й дотепер проблема авторства «Іліади» й «Одіссеї» залишається відкритою. У наш час переважають теорії, що пом?якшують крайності обох напрямків — усі вони сходяться на тому, що гомерівські поеми, безсумнівно, є справжнім шедевром світової літератури.
   Історичною канвою в обох поемах служить Троянська війна. Але, незважаючи на те що «Іліада» і «Одіссея» твори, насамперед, поетичні, де минуле й вимисел сплітаються в одну епопею, цінність їх полягає в тому, що в них можна простежити еволюцію грецького суспільства від первіснообщинного ладу до рабовласницького поліса.
   Згідно з творами Гомера, вища влада в громаді належала всьому народові (demos), під яким малося на увазі вільне населення Греції, що володіло цивільними правами. Такі збори й місце, де вони відбувалася, як правило, на торговельній площі, називалося агора (agora). Цар у всіх важливих питаннях радився з народом і родовими старійшинами — главами родин, які становили раду старійшин.
   Однак під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів первіснообщинний лад розкладався. Розвиток продуктивних сил спричиняв подальший поділ праці та виділення воєнної аристократії. Соціальний лад гомерівської Греції мав такий вигляд: грецькі племена ділилися на роди, з родів складалися фратрії (phratria), із фратрій складалися фіни (phyles), тобто племена, племена об?єднувалися в окремі народності. Найважливішими рисами грецького роду були: походження по батьку, заборона шлюбів усередині роду, право всиновлення родом, право взаємного спадкування, володіння загальнородовим майном, право обрання й переобрання родових старійшин, надання один одному допомоги й взаємної підтримки, участь у загальних святах і володіння спільним місцем поховання. Давньогрецькі філи були військово-культовими об?єднаннями, з яких групувалися роди. Кожна філа мала певну територію, на якій стояв жертовник на честь богів і відбувалися збори її членів. На чолі філи стояв цар — филобасилей (phylobasileus) — жрець і вождь в одній особі. Спочатку басилеї були виборними й визначними членами громади, що служили спільним інтересам, за що одержували з общинної землі найбільший наділ і посідали перше місце у громаді. Поступово будинки басилеїв наповнюються багатством і достатком, перетворюючись на палаци, навколо яких виростають сади й виноградники. Необхідні для будинку ремісничі вироби виготовлялися в домашніх майстернях, де працювали раби.
   В епосі також згадуються й вільні землевласники, частина яких завдяки численним військовим походам убожіє, розоряється й потрапляє у розряд безправних людей, що втрачають зв?язок з родом. Цю категорію населення поповнюють їхні нащадки, а також нащадки підкореного населення й чужоземці. Ця категорія населення наймається в маєтки басилеїв або жебракує. У поемах Гомера також згадуються ковалі, теслі, шкіряники, ткачі, ювеліри й інші професії, що свідчить про розвиток ремесла, що відділяється від сільського господарства.
   Гомерівському суспільству вже відоме рабство. Його поява свідчить про розклад родового ладу, утворення приватної власності й держави. Рабство у своєму розвитку проходило два етапи: період патріархального, або домашнього, рабства й рабства в класичній формі. Середину між патріархальним і класичним рабством займає рабство народів древніх східних монархій, яким, можливо, було рабство на Криті й у Мікенах. У гомерівській Греції існувало домашнє рабство. Рабів мали басилеї, що використовували їх як домашніх слуг — кухарів, конюхів або робітників у домашніх майстернях. Рабська праця застосовувалася і в сільському господарстві — землеробстві або скотарстві. Нерідко раби одержували від своїх господарів земельні наділи, будинок і навіть дружину, дрібні власники подекуди вважали їх молодшими членами родини. Однак у палацах басилеїв розходження між вільними й рабами стають дедалі більшими.
   У процесі розкладу військової демократії зменшується значення agora, phrartria і phyle втрачають своє значення. Велику роль відіграє аристократична рада — bullae, очолювана царем. З ускладненням завдань керівництва країною та збільшенням багатства аристократії цар поступово втрачає провідну роль у суспільстві, хоча за ним продовжує залишатися посада верховного жерця, а до VIII ст. в більшості грецьких громад зникає й вона. У процесі утворення класів і посиленні ролі аристократії складається держава, яка закріпила нові соціально-економічні відносини й забезпечила панування аристократії над масою вільних і напіввільних людей та рабів. Поява держави ознаменувала найважливіший етап у розвитку грецького суспільства. Воно прискорило розкладання родового ладу й сприяло становленню класового суспільства.
   3. Архаїчний період, VIII—VI ст. до н. е., є перехідним. У цей період грецька культура здійснила перехід від варварства до цивілізації: утворилася полісна система, відбулася кодифікація законів, зародилося храмове будівництво й філософія, високого розвитку набули поезія й музика.
   Подальший розвиток рабовласництва, поділ праці й ріст товарно-грошового господарства, які сприяли виділенню аристократичних родів, тепер починають підривати основи їхнього панування й сприяють подальшому розвитку рабовласницької держави. Запровадження нових виробничих відносин на основі розвитку рабовласництва, зубожіння вільних хліборобів і збільшення чисельності населення призвели до появи так званих зайвих людей, що відправляються в далекі країни у пошуках кращого життя й багатства. Переселенці заселяли й освоювали пустуючі землі і засновували там поселення — колонії. Колонізація йшла в трьох напрямках: у північно-східному — по узбережжю Дарданелл, Мармурового й Чорного морів; у західному — в Італію й Сицилію; у південному — по південному березі Середземного моря (Єгипет і Керинаїка). На західному березі Чорного моря найважливішими колоніями були Одесс, Томи, Істр, Tip, Ольвія, у Криму — Херсонес, Феодосія, Пантикапей, Фанагорія й Танаїс.
   Цей процес відчутно вплинув на всі сфери життя греків. Відбулося подальше зміцнення й розвиток рабовласницького способу виробництва, остаточне відокремлення ремесла від сільського господарства, розширення товарообміну й перехід на вирощування садово-городніх культур.